Жили собі чоловік і дружина. Обоє такі ледачі… Та к і силкуються діло на чужі плечі скинути, аби тільки самим не робити… І двері в хату ніколи на гачок не засували: уранці-бо вставати, руку простягати та знов гачка скидати… І так проживемо.
Якось жінка наварила каші. А що вже за каша зварилася! Рум’яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. З’їли кашу і ложки облизали. Глип, а в горщику збоку на дні приварилася каша, мити горщика треба. От жінка й каже:
– Ну, чоловіче, я своє діло зробила – каші наварила, а горщик тобі мити!
– Та годі-бо! Чи ж то чоловіче діло горщики мити! І сама помиєш.
– А от і не подумаю!
– І я не буду.
– А не будеш – хай так і стоїть! – сказала жінка, поставила горщик на припічок, а сама на лаву.
Стоїть горщик немитий.
– Жінко, чуєш, жінко! Треба горщика помити!
– Сказала – твоя це робота, ти й мий!
– Ну ось що, жінко! Умова дорожча від золота: хто завтра перший встане і перше слово скаже, тому й горщика мити.
– Гаразд, лізь на піч, там видно буде.
Уклалися. Чоловік на печі, жінка на лаві. Настала темна ніченька, потім ранок.
А вранці ніхто й не встає. Ні те, ні те не ворухнеться – не хочуть горщика мити. Жінці треба корівку поїти, доїти і в череду гнати, а вона й з лави не підводиться.
Сусідки вже корівчин погнали.
– А що це Меланки не видно? Чи все благо?
– Та, буває, припізнилася. Назад ітимемо, мо’, зустрінемо…
І назад ідуть – нема Меланки.
– Та ні! Певно, щось сталося! Сусідка і поткнулася в хату. Хап! – і двері не замкнені. Недобре щось. Увійшла, розглянулася по хаті.
– Меланко!
А жінка лежить на лаві, дивиться, а сама не ворухнеться.
– Чого корівку не гнала? Чи нездоровиться?
Мовчить жінка.
– Та що з тобою сталося? Чого мовчиш?
Мовчить жінка, ні пари з вуст.
– Хай Бог милує! Та де ж твій чоловік? Василю, Василю!
Глянула на піч, а Василь там лежить, очі роз плющені – не ворухнеться.
– Що з твоєю дружиною? Чи здалося?
Мовчить чоловік, як води в рот набрав.
Злякалася сусідка: «Треба піти жінкам сказати!».
Побігла селом:
– Ой, дівчата! Біда в Меланки з Василем: лежать колодою – одна на лаві, інший на печі. Очицями дивляться, а слівця не вимовлять. Чи не зурочив хто?
Прибігли жінки, голосять біля них:
– Лишенько! Та що з вами скоїлось?… Меланочко! Василечку! Та чого мовчите?
Мовчать обоє як убиті.
– Та біжіть, дівчата, до попа! Зовсім кепські справи!
Збігали. Прийшов піп.
– Ось, батюшко, лежать обоє – не ворухнуться: очиці розплющені, а слівця не вимовлять. Чи не зурочено їх?
Піп бороду пригладив – і до печі:
– Василю, рабе Божий! Що ж сталося?
Мовчить чоловік.
Піп до лави:
– Раба Божа! Що з чоловіком?
Мовчить жінка.
Сусідки поговорили, поговорили – та й пішли з хати. Робота не чекає: кому піч топити, кому дітей годувати, в кого курчата, в кого поросята…
Піп і каже:
– Православні, вже так лишати їх боязно, посидьте хто-небудь.
Тій ніколи, і тій ніколи.
– Та он, – каже піп, – баба Степанида хай посидить, у неї діти не плачуть – сама живе.
А баба Степанида вклонилася й каже:
– Та ні, батюшко, задарма ніхто працювати не буде! Признач плату – то й посиджу.
– Та яку ж плату тобі призначити? – питає піп – і повів очима по хаті.
А біля дверей висить на стіні драна кацавейка, вата жмутами теліпається.
– Та он, – каже піп, – візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж згодиться хоч ноги прикрити.
Тільки-но він це сказав, а жінка, як ошпарена, скік з лави, посеред хати стала, руки в боки.
– Що ж це таке? – каже. – Моє добро роздавати?! Сама ще поношу та своїми руками кому захочу, тому й віддам!
Аж заціпило всім. А чоловік тихенько собі ноги з печі спустив, схилився та й каже:
– Ну от, дружино, ти перше слово мовила – тобі й горщика мити.
