Отаке вигадали на жителів села Покапальї! І хай би вже справді люди там були якимись недотепами, так ні ж! Хіба це не в Покапальї, яка притулилася на крутосхилі,
Як свище віслюк,
а погонич реве, —
То знай: той і той
в Покапальї живе.
додумалися підв’язувати куркам під хвости торбинки, щоб знесені яйця не котилися вниз у кущі? А глузували з покапальянців тільки за те, що були вони тихої вдачі й ні з ким не любили сваритися.
— Смійтеся, смійтеся, — казали вони на такі жарти. — Ось приїде наш Мазіно, тоді побачимо, хто ревтиме дужче, ми чи ви.
Мазіно був найзавзятіший із покапальянців. Усі хлопця дуже любили, хоч і не цвіла у нього на обличчі пишна врода. Ні, за його вроду не дали б і дрібної монетки — сольдо. А от що розумний він був, то таки так. Народився він кволеньким, і мати вирішила скупати дитину в настої гірських цілющих трав. А щоб нагріти купіль, батько вкинув у неї розпечену, як жар, кінську підкову. Так Мазіно увібрав у себе свіжість запашного зілля і міцність заліза. Після купелі мати поклала в колиску лушпину зеленого каштана, гіркота якого дала хлопцеві гострий розум.
Покапальянці саме чекали Мазіно додому. Його в селі не бачили відтоді, як він пішов до війська і служив тепер десь чи не в Африці. З того часу й стали коїтися в Покапальї дивні речі. Щодня, коли череда йшла в село з пасовиська, відьма Мічілліна крала теля, вола чи корову. Сховається в кущах край дороги, і тільки, було, дмухне, так цілий віл хтозна-де й дінеться. Як зайде, бувало, сонце, так і шелестить щось у чагарях, і вже селяни вмирають зі страху. Про це навіть пісня склалася:
Люта відьма Мічілліна
Нищить бідну худібчину.
Кого ж оком обведе —
Той, як мертвий, упаде.
Щовечора квапилися селяни розпалити великі багаття, щоб відьма не зважилася вийти з кущів. Та Мічілліна нишком підкрадалася, дмухала на пастуха, що залишався стерегти худобу, і присипляла його. А вранці він не знаходив ні волів, ані корів, і люди чули, як він гірко плаче і в розпачі б’є себе кулаками по голові.
Тоді інші пастухи збігались і шукали по кущах слідів худоби, але знаходили тільки жмути довгого волосся на гілках, а на землі шпильки та сліди великих черевиків відьми Мічілліни.
Люди перестали виганяти худобу на пасовище, і зачинені корови стали такі худі, що їх чистили вже не шкреблом, а граблями, зубці яких вільно проходили поміж ребрами. Ніхто більше не зважувався навіть поткнутись до лісу, й там повиростали величезні, мов парасолі, гриби, тому що їх давно вже не збирали.
Відьма Мічілліна в інших селах худоби не крала, бо добре знала, що ніде не знайде таких тихих, терплячих людей, як покапальянці. Вони тільки й робили, що розпалювали вечорами на майдані величезне вогнище, жінки та діти замикалися в хатах, а чоловіки стояли коло багаття й бідкалися, чухаючи потилиці. Бідкались день, бідкались другий, а тоді надумалися йти просити допомоги в графа. Граф жив на горі у великому замку за високим муром, що був посипаний зверху битим склом.
Тож зібралися в неділю вранці всі селяни під брамою замку, і зважилися-таки постукати. Їм відчинили, люди зайшли на подвір’я і поставали перед круглим графовим будинком із зачиненими вікнами та залізними ґратами поміж колон. Трохи осторонь сиділи на подвір’ї графові солдати, мастили для блиску вуса олією й люто позирали на селян. А ще далі в оксамитовому кріслі сидів граф із довжелезною бородою, яку чесали чотири солдати чотирма гребенями.
Найстарший селянин, набравшись сміливості, мовив:
— Синьйоре графе! Ми наважилися потурбувати вашу милість, щоб розповісти про своє лихо. Нашу худобу, яка пасеться у лісі в долині, краде відьма Мічілліна… — Сяк-так, зітхаючи й жалкуючи, з допомогою всіх селян, що підбадьорювали його, як уміли, старий розповів про велику тривогу Покапальї.
Але граф промовчав, так ніби й не чув нічого.
— Ось ми й надумали прийти сюди, ваша милосте, — вів далі селянин, — просити поради, що нам діяти.
А граф ніби води в рот набрав.
— Ми прийшли, — провадив селянин, — просити допомоги у вашої милості, бо коли ваша милість із ласки своєї дасть нам своїх солдатів задля охорони, ми знову зможемо виганяти худобу на пасовисько.
Граф похитав головою:
— Коли я пошлю солдатів. — сказав він, — то муситиму послати з ними й капітана…
Селяни слухали з іскрою надії.
— А коли в мене не буде капітана, — провадив граф, — то з ким я ввечері гратиму в лото?
Селяни попадали навколішки:
— Згляньтесь над нами, синьйоре графе, допоможіть нам!
А солдати осторонь позіхають собі та мастять олією вуса. Граф знову похитав головою і сказав:
Я граф, мені перечити дарма:
Ніколи відьми я не бачив —
Тож її зовсім і нема!
По цих словах солдати, все ще позіхаючи, взяли рушниці і, наставивши гострі багнети на селян, стали тіснити їх з подвір’я.
Спантеличені селяни вернулися на майдан, не знаючи, що робити далі. Тоді найстаріший з них, той, що розмовляв із графом, вигукнув:
— Треба нам викликати Мазіно!
Написали вони листа й надіслали до Мазіно в Африку. І якось увечері, коли всі чоловіки знов зібралися біля великого багаття на майдані, з’явився Мазіно. Всі кинулися його обіймати, пригощати і, звісно, питати: «Ну, де ти був?», і «Що бачив?», і «Знаєш, які ми тут нещасні?»
Мазіно спочатку вислухав усіх, тоді сказав:
— У Африці я бачив людожерів, що не можуть їсти людей і живляться трав’яними кониками; в пустелі я бачив одного шаленця, що відпустив собі нігті дванадцять метрів завдовжки, — думав докопатись ними до води; у морі я бачив рибину в черевикові й пантофлі: вона хотіла, щоб її визнали королевою над усіма рибами тільки тому, що інші риби не могли носити черевика і пантофлі; в Сіцілії мені довелось бачити жінку, що мала сімдесят дітей і лише одну каструлю; у Неаполі траплялись мені люди, що йшли куди очі бачать, бо плітки сусідів не давали їм нагріти місця; бачив я багато білих, що хотіли бути смаглявими, здибав і таких смаглявих, що жадали стати білими; надивився на таких людей, які мені до пояса, і на таких, що я не сягну їм до вуха; бачив я чимало несміливих, але таких боягузів, як у Покапальї, ще не зустрічав.
Селяни похилили голови: присоромив їх Мазіно. Але він не хотів кривдити земляків і ще раз попросив розповісти йому про ту капосну відьму.
— А тепер, — сказав він, — я вас про дещо спитаю та й піду ловити вашу відьму.
— Питай! Питай! — загукали всі.
— Перше моє запитання до перукаря: хто в тебе стригся цього місяця?
І перукар відповів:
— Стриглись руді й чорняві,
Розпатлані й кучеряві,
Вусаті і бородаті.
І шолудиві, й чубаті.
— А тепер скажи ти, чоботарю: скільки черевиків на дерев’яних підошвах приносили тобі лагодити цього місяця?
— Гай-гай, — відповів швець. — Ще зовсім недавно я мав діла повні руки:
Латав чоловічі, латав і жіночі
Старі шкіряні черевики робочі.
Із шовку та замші я шив черевички
На ніжки дівочі малі-невеличкі.
Тепер же в селі стали злидні страшні —
Вже з місяць не носять роботи мені.
— А третє запитання до тебе, мотузнику: як тобі торгувалося і що ти продав за цей місяць?
— А ось як, послухай лишень:
Мотуззя міцного й тугого канату,
Ще й доброї дратви продав я багато,
Солом’яні всі позбував вірьовки
Й лозові — добрячі, надійні, цупкі.
Тож є в мене в хаті і є коло хати,
Бо весь мій товар пощастило продати.
— Так, так, — промовив Мазіно й ліг коло багаття. — Тепер я трохи засну, бо добре-таки втомився. Опівночі розбудите мене, і я піду ловити відьму. — Він прикрив очі капелюхом і заснув.
Селяни просиділи до півночі — ніхто анічичирк, боялися й дихнути, щоб не збудити Мазіно. Опівночі Мазіно повернувся на другий бік, позіхнув і прокинувся. Випив кухоль доброї джерельної води, тричі плюнув у багаття й подався, не озираючись, до лісу.
Селяни чекали довкола багаття, аж поки воно не обернулося на купу жару, а там і на холодний попіл. Аж тоді всі вони побачили Мазіно. І кого б ви думали тягнув він слідком за собою, вхопивши за довгу бороду? Самого графа, який щосили пручався, плакав і просив зласкавитись.
— Оце вам і відьма! — вигукнув Мазіно і відразу спитав: — А де моя джерельна вода?
Всі селяни остовпіли з дива, а граф затремтів, присів до землі й зіщулився, мов нікчемна кузька від холоду.
— Я знав, що з вас ніхто не міг покрасти худоби, — пояснив Мазіно, — бо всі ви ходили стригтись до перукаря, отож і не могли покидати таких жмутів волосся на кущах. Та й сліди на землі були від великих, важких черевиків, а ви ж ходите босоніж. Не міг це бути й нечистий, бо нащо б він закупляв усі канати й мотузки — залигувати й відводити крадених волів з коровами?
Тим часом граф, що сидів, скулившись, на землі, усе тремтів і силкувався сховатись у власній бороді, яку Мазіно геть перекуйовдив і поплутав, коли тягнув його милість слідком за собою між кущами.
— А як це він наганяв на нас сон самим своїм поглядом? — запитав один селянин.
— Він бив пастуха по голові грубою палицею, обмотаною шовком, і ви чули тільки посвист, ніяких слідів після удару не лишалося, а, опритомнівши, кожен ходив із хворою головою.
— А звідки взялися шпильки? — запитав другий селянин.
— Він ними пришпилював бороду на голові, як ото жінка коси.
Селяни все вислухали мовчки. Аж ось Мазіно спитав:
— То що ми тепер йому зробимо?
— Прив’яжемо до ганебного стовпа! — гукнули люди.
— Посадимо графа в бочку й пустимо кататись!
— Укинемо в лантух разом із котами й собаками!
— Змилуйтесь наді мною! — заквилив граф.
— Зробіть ось як, — порадив Мазіно, — хай він віддасть вам покрадену худобу й повичищає воловні. А що його милість, здається, полюбляє шастати ночами по кущах, то нехай ходить уночі по лісу та збирає хмиз вам на багаття. А дітям накажіть, нехай ніколи не підбирають у лісі шпильок: адже це шпильки відьми Мічілліни, без них вона не дасть ладу своїм патлам і бороді.
Так покапальянці й зробили.
І відтоді в їхньому селі не стало відьми Мічілліни.
А Мазіно вирушив у кругосвітню подорож, аби набратися ще більше розуму.
