Був собі чоловік, та такий скупий на ті гроші! Не тільки було для сім’ї, а навіть і для себе нічого не справляв: в рам’ї ходив, недоїдав, та все гроші ховав. За гроші ладен був і душу дідькові віддати, такий-то він був на їх ненажерливий.
Оце котре з сім’ї попросить:
– Тату, дайте грошей, бо он хліба нестає, та й з одежі усі вже повилазили, як од гілля одірвані ходимо!
– Немає в мене грошей, щоб мені та бодай мені… коли я брешу, – немає й не просіть, – одкараскується було старий.
А грошей у нього було до лихої години. Оце підуть було усі на поле жати, то він собі візьме свою подушечку, розпоре її, полічить гроші та й знов зашиє їх туди. Ніхто цього не бачив і не знав, тільки онучок старого інколи скоса позирав (бо його дід нагонив від себе), як дідусь папери якісь у подушечку ховав, але ж чи то малому до того, що воно до чого.
Отже, й на той світ пішов старий, а не сказав нікому, чи є у нього гроші і де вони. Такеньки за тиждень перед смертю, чи що, і каже старий дітям своїм:
– Глядіть же, діти, як умру я і положите мене в труну, то не забудьте положити у голови мені і подушечки моєї, бо я до неї дуже звик.
Вмер отой старий, і діти поховали його як слід по закону й подушечку у голови йому поклали. Підійшов сороковий день. Треба б стягатись на обід за старого душу, а у дітей ні шеляга в кишені. Турбуються вони, клопочуться – де б узяти грошей. От підходить до матері синок їх, дідів онучок, та й каже:
– Мамо, ви клопочетесь, де б узяти грошей, а я бачив, як дідусь наші, ще як були живі, якісь папери раз по раз в подушечку ту, що у голови їм поклали в труну, ховали, може, то й гроші? Часто вони, як вас не було дома, розпорювали ту подушечку, дивились на ті папери і знову туди зашивали. А як наближусь було до їх, то вони й проженуть мене: «Геть звідсіль, гулять іди собі».
– А чому ж ти тоді не сказав? – спитала мати.
– Я забув про це, – одмовило хлоп’я.
Іззирнулись батько з матір’ю і нічого більше не сказали синові. Настав ото вечір. Чоловік і каже жінці:
– А ходімо лиш, жінко, і справді до батька у гості; одкопаємо гроб та подивимось у ту подушечку, що в ній є, бо вже ж недаремне батько так перцювали, щоб її покласти їм у голови.
– А що ж, то й ходім, та ще й родичів деяких візьмемо, все-таки охотніше буде, – одказала жінка.
Взяли родичів і, як уже добре посутеніло, пішли на гробки. Знайшли батьків гроб, одкопали його та до труни. Одкрили віко, коли там гроші геть-чисто вкрили старого: і в роті, і в вухах, і в носі, і в очах, мов равлики які стирчать!.. Отак-то й всім буває, хто гроші ховає, а на добре діло їх не повертає!
