Був собі селянин багатий і в нього був синок Гриць. І померли старі обоє разом. Грицеві вже було літ сімнадцять од роду. Попродав він усе чисто – на гроші перевів і землю, і город, і худобу. Купив собі коня, дав півтори тисячі, і сідло, і збрую на коня, купив ще шаблю, рушницю-дубельтівку, попрощався із слободою зі своєю, сказав:
– Прощайте, слобожани!
І поїхав собі в далекі краї та й заїхав у степ на саме безлюддя, що й дороги не знайде, днів десять у степу блукав. І просить Бога, щоб дав йому смерть, або щоб звір з’їв абощо. Слухає, аж щось гукає, слухає – голос християнський. Потім під’їжджає ближче – гукає. І спіткнувся кінь, став.
Кінь стоїть. А то гукає змія із ями.
– Витягни мене, Грицю, із ями із горлатої.
Устав він, подивився і думає, що то яка-небудь жінка, аж то гадина в ямі.
– Як же я тебе буду витягувать, як я тебе боюся?
– Подай мені кінець гарапника, так я ухоплюсь, то ти мене і витягнеш.
Схопився він із коня, подав гарапника, вона ухопила ротом за кінець. Він злякався і шарпнув її так, що на півгона упала вона від нього. Як упала, так і перетворилася на панну таку, що ні здумать, ні згадать, хіба в оцій казці сказать. Прийшла:
– Здрастуй, – говорить, – Грицю!
За руку порукувались, поцілувались.
– Слава Богу, і де ти взявся, що ти мене вицупив із ями? Ну тепер, Грицю, чи ти хочеш, щоб я тобі була жоною чи сестрою?
А Гриць подумав: як же я із змією оженюся? Та й каже:
– Будь мені сестрою.
Поцілувались.
– Ну, ріж з правої руки мізинця, щоб я поссала твоєї крові, а ти моєї. Тепер ми будемо рідні, од сієї крові ти мені брат, а я тобі сестра.
Ідуть собі, на руки поводи накинули і речі різні говорять. Довго-недовго йшли, одкрилась дорога. Ідуть знов дорогою, довго-недовго, а тут видно табун коней – очима не доглянеш, таке велике, нема йому краю.
– Чиє то видно стадо коней, сестро, велике таке?
– То, – говорить, – брате, моє стадо.
Поминули те стадо і йдуть, йдуть, йдуть собі, розмовляють різні речі собі. Пройшли верстов дві знов од того табуна. Стоїть знов череда така, що й очима не зоглянеш.
– Чия то, сестро, череда така, що й очима не зоглянеш?
– Се, – каже, – моя череда.
І думає Гриць своєю головою: «Лучче була б вона моєю жоною, як сестрою, така вона багата!»
А потім питає:
– Чий ото степ, що я їхав десятеро діб, а не знайшов ні доріжки, нічого, поки аж тебе не знайшов?
– То усе, брате, мої степи.
Ну ідуть, розмовляють. Поминули череду, аж відкривається отара овець така, що й очима не можна зоглянути.
– Чия ж то отара?
– У мене, – каже вона, – 50 тисяч отари.
Поминули отару, ідуть собі знов. Видно дерево здалека велике.
– Що то видно за дерево оддалеку велике?
– То, брате, мій сад, там, за деревами, мої будинки. От недалеко, верст зо п’ять.
Приходять вони до її дому, парканом дім обгороджений, будівлі триповерхові, фарбами різними покриті, усякими мережками, кружечками вироблені, зеленими, чорними і різними фарбами. Підходять до воріт, одчиняє ворота сестра. Одчинила, ввійшли, зачинила. Повели коня на конюшню. Вона сказала конюхам:
– Поставте коня у стайні, годуйте його добре.
Брата бере за руку – пішли у кімнати.
Входять, а там одинадцять дівчат за столом сидять. Шиють. Вітаються:
– Здрастуйте, дівчата!
– Здрастуй, молодче!
– Ні, – каже дівчина, – се не молодець. Звіть його братом. По мені він і вам брат.
Посадили його за стіл, давай пити, гуляти. І вони йому дуже раді, не знають, як його годувати і де його посадити.
– Підем, – каже дівчина, – у мій сад.
Пройшли по першій лінії гонів, лежить поперек лінії залізна кочерга. Переступила вона і каже братові:
– Візьми оцю кочергу і скинь її з лінії, бо вона мені набридла – усе іду й усе спотикаюсь.
Ухопився він за ту кочергу, так і не зсунув із місця ніяк, така вона важка.
– Е, – каже дівчина, – яка у тебе мілка сила, як ти по світах їздив з такою силою мілкою?
– Мені, сестро, не попадалось ні з ким биться, так у мене і сила така. Така ж є, яку Бог дав.
Переступили ту кочергу, пішли по саду, по лініях усіх.
Він погостював у сестри днів десять. Знов пішли гуляти по саду, тією лінією. Лежить та кочерга знов.
– Зверни, – каже дівчина, – брате, ту кочергу хоч із лінії.
Схопився він, так не двигне ніяким робом із місця.
Пішли по саду, погуляли, входять у кімнати. Давай вона сестер просить, щоб дати братові силу таку, як у них є.
– Треба, сестри, старатися з усіма силами і братові дати силу таку, як у нас є.
І сіли вони усі дванадцять прясти зараз фунтовий льон. Попряли починки по два, давай зараз снувати і на верстат накидати і ткати.
Накинули і виткали, і дванадцять квіток золотих нашили на сорочці. За ніч за одну усе зробили: дванадцять сил богатирських дали йому.
А вранці він вбрав ту сорочку і сестра сказала:
– А підемо ще, брате, гуляти у сад у мій.
Усі вони ідуть дванадцять. Дійшли до тієї кочерги – лежить та кочерга поперек лінії.
– Візьми, брате, оцю кочергу, одкинь з доріжки.
Береться він за кінець. Як схопив, як кине ту кочергу, так вище дерева полетіла.
– Спасибі, брате, – каже сестра, – що ти оту кочергу із доріжки скинув. Вона мені набридла – я забуду та усе на неї спотикаюсь.
Побув він ще днів десять.
– Ну, сестро, пора мені од вас їхати.
– Куди ж ти поїдеш?
– А куди Бог дасть.
– Я тебе оженю. У мене всього багато, землі багато, худоби багато.
– Ні, – каже, – дякую, сестро, не хочу.
– Ну, що ж ти, брате, думаєш їхати од мене, а в тебе нема й коняки доброї.
– Ні, мій кінь добрий дуже.
– А піди, брате, попробуй свого коня.
Пішов він на конюшню, давай гладить коня свого. Погладив по спині долонею, так на коліна кінь і сідає, не здержить його руки.
– Ну, справді, не годиться мій кінь.
– Ну, де ж, сестро, узяти мені коня?
– Та ж ти видів: у мене багато коней, то, може, вибереш собі якого?
Зараз вийшла, богатирським посвистом свиснула, заревіла земля, гуде табун коней, влетіли в загін, а вона узяла й двері зачинила.
– Іди, брате, тепер вибирай собі коня, якого знаєш.
Пішов він у загін, давай вибирати коні. Ті брикаються, він узяв за гриву – кінь упав, узяв за ногу – упав. І скільки штук перебрав – не годиться жоден.
Виходить і каже:
– Погані коні усе у тебе, сестро, негодні.
– Негодні треба випускати.
Узяли випустили ті коні. Свиснула вдруге богатирським посвистом, біжить другий табун, прямо в загін. Зачинила і ті.
– Ну, іди, брате, вибирай ще собі коня.
Пішов він знов вибирати, перебирав, перебирав, виходить:
– Сестро, забарився я, ніяк не знайду собі коня.
– А, брате, спотикав ти того, що посередині загону у болоті стоїть?
– Е, то такий, що не вибереться з болота.
– А піди того попробуй.
Підходить він до того, бере його за гриву. А той як рвоне, як візьме носити його по загону! Вона сміється:
– Держи, брате, не подайся.
Удержав, подали йому уздечку. Узяв, уздечку на коня одягнув, повели на конюшню, поставили у стайні. Погодували коня з місяць, очистили його.
– Ну, сестро, пора мені від’їздити від ваc.
Попрощався він із сестрами, вивели вони коня, осідлали:
– Ну, як оженишся, брате, не довіряй жінці і не кажи, що у тебе є, а сієї сорочки не скидай, бо як скинеш, то так ти і загинеш.
І сказала дівчина коню:
– Оце твій господар, щоб ти йому вірив. Коли господаря хто уб’є і можна буде вирватись, то ти, коню мій добрий, щоб ти тоді до мене явився.
Дали дівчата братові шаблю булатну і піку та сказали:
– Як ти, брате, звелиш, так кінь тебе і нестиме, чи поверх дерева, чи в плін (на рівні) дерева, чи поверх комишу, чи по землі, чи як знаєш.
Вирядився звідти. Поїхав за тридев’ять земель у десяте царство, в інше государство. Доїздить у місто велике. Чує – дзвониться, аж земля гуде. Наближається, ще дужче чути. Ще ближче – чути. Ще поближче – так реве, що він собі вуха позатикав.
– А то, – каже, – й голову розірве.
В’їхав у місто і на обидва боки дивиться. Хати бачить, а людей не видно. Дзвони ревуть все одно. Проїхав містом з верству, дивиться у двері – дід ходить. Приїздить до діда:
– Здрастуйте, – говорить.
– Здрастуйте, – відказує, – ви купець, добродію, чи хто?
– Як назвете, так і буде! Що воно за знак, що ніде людей не видно, чому такі дзвони б’ють?
– То, – каже, – у нас людоїд оселився і виїв уже два повіти людей у нашому царстві. І мають йому дати царівну на пожирання, то оце й дзвонять, може, Бог змилосердиться.
– Якби він у мої руки попався, то я би його нагодував! Не схотів би він царівну їсти.
У діда була кобилка, то він залишив того молодця у хаті, а сам на кобилку та до царя.
– Отак і так, ваша світлість, Бог приніс з чужої землі такого молодця, що може людоїда погубити.
Тут цар сказав, щоб запрягли коні у коляску, бере діда і їдуть до нього. Приїхали. Вбігає цар у хату. Вітається.
– Звідки ви, пане лицарю?
Він розказав.
– Ви можете убити людоїда?
– Можу.
– Просимо, пане лицарю, до мого палацу.
Коли приїхали, Гриць звелів:
– Коня до стайні поставте. Щоб йому було сіно, овес, вода постійно.
Як увійшли до палацу, цар показав свою доньку і сказав, що Гриць візьме її за дружину, якщо переможе людоїда.
– Чи згодна ти, донько? – спитав цар.
– Як не згодна? Хіба краще йти на пожирання, чи йти за християнина, що Бог приніс у наше царство?
Сіли, поїли добре. Підходить той час, що вести чи везти до людоїда дочку.
– Збирайтеся усі, конче до світа, щоб ви виділи, як я його буду погубляти.
Виїхали потім і стали за півгони од нори усі городяни.
Бере Гриць царівну за руку, одводить до нори ближче.
– Виходь, – говорить парубок, – людоїде, ось царівна на пожирання.
Людоїд побачив царівну і зараз вискочив. Як вискочив він, хлопець його пікою ударив, а той і впав.
– Оце тобі, – каже хлопець, – царівна.
Заревів людоїд усією силою, і давай хлопець його шаблею булатною сікти так, що усі городяни здивувалися і настрахалися.
Хлопець з людоїда голову зняв, убив його, посік, склав у купу, підпалив і попіл розвіяв.
– Дивись, – говорить, – жоно моя, що я зробив людоїдові. Щоб ти мене поважала, як мужа, бо я тебе од смерті одблагав.
Повернулися у місто і давай гулять, що Господь приніс з чужої землі такого молодця, який людоїда погубив.
Відгуляли весілля і живуть. Половину царства цар одписав зятеві, а по смерті царя хлопець став і сам царем.
І жили вони років із двадцять, і не було у них дітей, то взяли собі на виховання сироту. От він виріс, і красивий такий, що у всіх царствах красивішого того приймака не було. І цариця полюбила того приймака. Давай вона допитуватися у свого чоловіка:
– Чого ти тієї сорочки ніколи не скидаєш?
– Я, – каже цар, – так звик. Вона завжди біла, біліша, ніж ті, що ти даєш, так і не треба скидати.
– Мій батько, – каже вона, – по три рази на день міняв сорочки, а ти і за вік своєї не скинеш.
І так вона вчепилася в нього, щоб скинув, що він таки взяв і послухав її. Як скинув, цариця зараз узяла, на другі двері подала ту сорочку приймакові, а той зараз на себе її одягнув. І як одягнув, зараз за шаблю і входить у кімнату до царя. Увійшов і каже:
– Здорові були, батечку, будем битися чи миритися?
– За що ж нам битися, синку?
– А ось за що!
Та як ударить шаблею – посік-порубав і сказав:
– Зав’яжіть його в мішок та прив’яжіть його коневі до хвоста та й пустіть.
От кінь вибіг у поле, а там і полетів та ірже так, що дівчина-гадюка почула і вигукнула:
– Нема, – каже, – сестри, нашого брата.
Повибігали усі і дивляться. Кінь добігає, перед ґанком спустився, став. Дівчата мішок той відв’язали од хвоста.
– Се наш брат рідний.
Внесли мішок до хати, постелили килим, поскладали кості і зцілющою водою змили. Годин за три ожив Гриць.
– Де то я? – каже.
А сестра йому:
– Ой, брате, заснув би ти навіки. Я ж тобі наказувала, щоб ти сорочки не скидав, а ти не послухав.
По обіді вийшли вони в сад. Лежить там кочерга, що й тоді лежала.
– Візьми, брате, оцю кочергу, скинь її з дороги.
Він кинувся, так не зрушить із місця.
– А що, брате, оддав силу своїй жоні?
– Дайте мені, сестри, такого здоров’я, як ви мені колись дали.
– Було б берегти те, що тобі дали. Бог не дає два рази здоров’я. Як ми віддамо своє здоров’я, то самі залишимось без здоров’я. Ми тобі свого не дамо, а ти своє загубив. А я тобі, брате, дам мудрощів та хитрощів таких, що ти їх не загубиш на свому віку.
Входять у кімнати, одчиняє шафу, бере каламарчик (пляшечку), наливає і дає випити.
Як він випив, вона сказала:
– Ну, брате, чим ти хочеш перекидатися – конем чи птицею?
– І тим і тим.
Побув він три доби та став прощатися.
– Ну, сестри, буду я одряджатися у своє царство.
Вивели вони йому коня і він поїхав:
– Неси мене, коню Добряне, у моє царство!
Кінь його й поніс у те саме царство і у те місто, де цар живе. Іде містом красною вулицею і бачить, що у дворі ходить міщанин дід старий. Привітався.
Дід одвів його в хату. Бабка щось невесела. Сльози течуть у бабки. Ходив-ходив цар по хаті й питає:
– Чому ви, бабко, невеселі? Чи помер у вас син, чи дочка?
– Я, – каже, – плачу про наше нещастя. У нас кобилка лоша скинула (народила мертве).
– А дайте, – каже цар, – я піду подивлюсь, може, вона приведе друге.
Пішли, подивились.
– Не журіться, діду, вона, – каже, – буде сюю ніч з лошам таким, що ви ніколи не бачили.
Увійшли в хату. Дід хвалиться:
– Оце купець говорить, що наша кобилка сюю ніч буде з лошам.
Посадили його за стіл. Пообідав, подякував. Пішов прогулятись. Увечері вони полягали спати. А він коня свого пустив у луги. Спав не спав, устав.
– Дякую вам, діду й бабо.
І пішов собі.
Пішов він до кобилки, перекинувся лошачком – золота шерстинка, срібна шерстинка, золоте копитце, срібне копитце.
Пішов дід кобилці їсти класти, аж те лоша біля неї грає, що дід і злякався, як його побачив. Зараз побіг та бабу покликав.
– Подивися, яке лоша наша кобилка вивела, такого і в усіх царствах нема!
Пішли вони, подивилися на те лоша.
– Бери тепер, діду, кобилку й веди на базар да продай, за що хто дасть, а то цар візьме задурно.
Дід вивів кобилку на базар. А там зустрічає його сам цар-приймак з жандармами і питає:
– Де ти, діду, такого лошачка узяв?
– Вивела, ваша світлість, моя кобилка.
– Ти, діду, не продаси те лоша мені?
– Продам.
– Що тобі за нього?
– Як з вас, то п’ять тисяч дайте і досить.
Вийняв той цар гроші, дав дідові і забрав лоша та звелів забрати в конюшню, а сам пішов хвалитися цариці.
Якраз на воротях стояла найголовніша служанка Оляна. Вона побачила те лоша і пішла за ним у конюшню. От лоша й питає її:
– Чи ти знаєш, Оляно, хто я?
– Ні.
– А пам’ятаєш першого царя? Оце ж я. Ти знаєш, що мій приймак мене посік, але мене оживили. Запам’ятай, коли будуть у мене стріляти, вмочи хустинку у мою кров, закопай ту хустинку в саду і там яблуня виросте. І як будуть яблуню рубати, візьми трісок і однеси на ріку й кинь. І тікай тоді відсіля, щоб тебе ніхто й не бачив.
Тим часом цариця забажала на лоша подивитися. Вивели його на волю. Цариця глянула й скрикнула:
– То не лоша, а мій перший чоловік. Вкопайте серед двору стовп і прив’яжіть його, а тоді з гармат розбийте його на дрібен мак.
Так вони й зробили, а служанка вмочила хустинку та в саду закопала. А вранці вийшов приймак у сад і побачив яблуню, а на ній яблука золоті та срібні.
Приходить до цариці:
– Іди, жінко, подивись, яка у нас яблуня взялася.
Подивилась вона:
– Се, – каже, – не яблуня, а мій перший чоловік. Візміть порубайте і коріння повитягайте, спаліть і попіл розвійте.
Стали рубати. Тут служанка та ходить. Набрала трісок, пішла до ріки та й кинула їх. Яблуню порубали й спалили та попіл розвіяли.
Минула ніч, як з яблунею покінчили. Вранці узяв цар рушницю і пішов до ріки. Аж Оляна несе воду відтіля.
– Ідіть, – каже, – до того місця, де ми воду беремо, там така птиця, що я і зроду не бачила такої.
Повернув він туди, прийшов до того місця, прицілився, аж вона тікає. Скинув він чоботи і давай брести, щоб так її вхопити руками, брів, брів, і торкає вже ту птицю, так рукою не втримає, пір’я слизьке.
Вернувся. Вирішив він роздягнутися, скинув одяг на березі і знову у воду побрів до птиці. А та все далі відступає, аж заманила його на глибину, а тоді стріпонула крилами, злетіла вгору, впала на берег і на чоловіка перетворилася. І тоді цар в ту сорочку з дванадцятьма квітками вбрався і каже:
– А що, синку, будем битися чи миритися?
Та схопив шаблю й зарубав приймака. А тоді прийшов у палац та як гукне:
– А де ж тут моя душогубиця?
Зайшов у палати, а вона трясеться.
– То так ти мені відплатила! Виведіть її в сад!
Там він її і скарав. А за жінку взяв собі Оляну.
