Калінкін тільки покректував і ніяково бурмотів:
“Да… Так-с… Он як… Що ж, приємно… Підождіть, там десь мій гребінчик у пальті… Ага…” — і вже йшов до мене, підтримуваний за лікоть синювато-прозорими Степановими пальцями.
“Пробач, що я трохи змінив програму, але так буде краще”,— казали мені Степанові очі.
“Нічого,— відповів я йому поглядом,— начальницька роль мені знайома”.
Я підвівся назустріч Калінкіну і в завченій, шефовій манері, виписавши долонею дугу зверху вниз, подав йому руку для потиску. Потім вишуканим жестом вказав на Степана, недбало підняв одну брову і промовив:
“Знайомтеся: Степан Григорович Очеретько, головний редактор альманаху “Огородництво”. Ранні помідори, огірки, капуста — усе в його можливостях”.— З цими словами я вказав очима на ресторанні гідропонічні огірки й вірменські помідори.
Степан ледь помітно кивнув мені, мовляв, редактор то й редактор, а Калінкіна обдарував прихильною посмішкою. Я налив спершу “гостеві”, у срібний стаканчик, а собі й Степанові у пластмасовий, з бритвеного набору, сказавши, що ми взагалі не вживаємо, то нам вистачить і по половинці. Це, здається, справило на Калінкіна приємне враження. Він підняв свій стаканчик до очей, читаючи, що там написано, і я пожалкував у ту мить, що там було вигравірувано: “Миколі Порубаю від Вакха”, а не “Нашому дорогому Миколі Гордійовичу, людині вимогливій і справедливій, од підлеглих… ”
Ми пили за мою “нову посаду”, за “головного редактора сільськогосподарського альманаху”, за дружбу, за те, що гора з горою не сходиться, а ми, люди, маємо сходитись, бо так легше долати житейські незлагоди…
Після п’ятої чи шостої чарки Калінкін раптом сказав: “З вашою посадою, Миколо Івановичу… ” “Гордійовичу,— лагідно зауважив Степан. “Ну, Гордійовичу,— фамільярно погодився Калінкін.— З вашою посадою можна б і кращу квартирку вибити. А тут що? Дванадцять метрів… Плюс ордера немає”.
Мене збентежила не стільки його фамільярність, навіть не закид про ордер, скільки те, що він зрозумів невідповідність між моєю “посадою” і метражем квартири. На поміч прийшов Степан.
“Сучасний керівник, шановний мій,— прорік він, піднявши вгору тонкого й довгого, як диригентська паличка, пальця,— має бути скромний у побуті”.
“Да, кхм… Це правильно,— хижувато осміхнувся Калінкін і скосив очі спершу на порожні пляшки, затим на годинник.— Ну що ж, мені пора, товариші. Сімейство, знаєте, жде”.
“Коньяку більше немає, а не сімейство”,— подумав я і рушив слідом за ним до “передпокою”, відчуваючи, що саме зараз настала мить давати хабар, або, як казали у нас на будівництві, кинути на лапу. Я ніколи й нікому в своєму житті не золотив руку, не знав, як це робиться, і мовчки стояв супроти Калінкіна, понуро спостерігаючи за тим, як він старанно обгортає пуховим кашне червону, певно, тверду, як у старого вепра, шию. Рука моя, що тримала в кишені цупкий жмутик десяток — свіжу зарплату,—спітніла. З того, як Калінкін скоса мацнув мене поглядом за кишеню, я зрозумів, що він жде.
“Скільки мені треба заплатити за цю кімнату?” — спитав я хрипко, чужим голосом.
Калінкін невдоволено засапав. Він, мабуть, хотів би обійтися без свідків, але Степан зайшовся таким гучним і непідробним кашлем, що він умить заспокоївся й сказав:
“Може б, ми трохи пройшлися?”
Я провів його до старовинного будинку з похмурими стрілчастими вежами, в яких волого шепелявив вітер, мовчки віддав гроші, і він теж мовчки, трохи перехнябившись, спровадив їх до бокової кишені. Тоді сказав діловито:
“Воно, знаєш, так буде надійніше. Поговорю з ким слід за чаркою — та й живи собі до весни, а тим часом ордерок виб’єш”.
Він потис мені руку, чіпко, з тою ж таки грубою діловитістю, й додав:
“А ключики, повір, забув в управлінні. Зайди якось”. “Ключики потрібні тобі для виправдання перед начальством, якщо воно дізнається про мою й твою авантюру”,— подумав я, а вголос додав:
“Нічого, обійдуся”.
І ми розійшлися. Я повернув угору, до церкви, що ледь бовваніла своїми прекрасними контурами крізь риштування, а Калінкін шаснув у якийсь провулок.
“Скільки? — запитав Степан, коли я повернувся.
“Сьогоднішня зарплата”,— зморено сказав я.
“Міг би й більше зідрати”.
“Міг би”.
“Виходить, не ми його дурили, а він нас”,— кліпав добрими посоловілими очима Степан.
“Ми — його, а він — нас,— сказав я.— У таких людців, як цей тип, замість розуму є непоганий нюх. Інакше як би він опинився на цій посаді? Але останній епізод у цій грі я залишив за собою… ”
І все ж я почував себе прегидко, як у сні з гнилою капустою. Я знав, що принизився і що ніколи цього не забуду й не вибачу собі. І заради чого! Тільки заради того, щоб мати на землі й свій куток, не ночувати зайцем у гуртожитку, не принижуватися знову ж таки. Та й виміняв шило на мило!
Того вечора я вперше за все моє життя відчув, як не з руки бути інтелігентом. Якби цей Калінкін зустрівся мені до інституту, я показав би йому диктатуру пролетаріату… Було вже пізно, коли я одвіз Степана додому на таксі, вибачився перед його дружиною за вимушений “банкет” і пішки через весь Поділ поплентався на Узвіз вставляти новий замок у свої, бодай до весни куплені двері.
Од того часу я жодного рану не зустрічав Калінкіна. Тітонька Дуся, яка приятелювала з двірничкою, сказала мені, що його нібито зняли з кербудів і “кинули” кудись чи то завмагом, чи то завбазою. І ось тепер — така зустріч.
— Добрий день! — сказав я тихо, навіть з відтінком інтимності, в широку потилицю Калінкіна і пошкодував, що не можу в ту мить, коли він обернеться, наставити перед його ясні очі розгорнуте посвідчення працівника відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності.
Спершу Калінкін подивився на мене відчужено порожніми, як і у всякого зіваки, очима, тоді вони ожили, метнулися з боку в бік, наче шукали можливості втекти, але, переконавшись, що тікати нікуди, хутко змінили тактику — заіскрилися фальшивою радістю.
— А-а, це ви! — сказав так, немов давно жадав цієї зустрічі, і вхопив мене за лікоть.
Я дивився на нього дуже спокійно, як дивлюся завжди на того, хто мені бреше.
— Може б, ми трохи пройшлися,— запропонував я, намагаючись достеменно відтворити ту інтонацію, з якою він пропонував мені пройтися тоді, взимку.
Проходитися йому явно не хотілося.
Це я помітив по тому, як обличчя його враз попіснішало, проте він сказав:
— До базару хіба, вип’ємо в молдаван по склянці вина за стару дружбу… — Такий нахаба! Усміхнувся й міцніше стиснув мій лікоть.
Біля зеленої будочки з молдаванином, який розливав каламутне зеленкувате вино з чайника і питав: “Халотнаго? Тьоплахо?” — товпилися базарні “ханиги”, що вже встигли наклянчити по сорок копійок і тепер збували їх. Я взяв дві склянки “халотнаго”.
— Ну, давай за те, щоб наша доля…— почав Калінкін, але я лагідно перебив його.
— Моя і ваша,— й рішуче підніс склянку до губів, щоб він не здумав чаркуватися. Ми пили і примруженими очима дивилися через вінця склянок один на одного. “Що, виганяють з кімнати і ти пронюхав, що ні з ким я про тебе не говорив?” — питалися його очі.— “Ні, ще не виганяють, але виженуть, бо весна,— одказували мої.— А то, що ти ні я ким по говорив і не говоритимеш, я знав що тоді, коли кидав тобі на лапу. То був чистий твій прибуток, як кажуть економісти”.
— Ми з вами мусимо розрахуватися,— мовив я, коли вино було випито.
— А може, ще по одному? — спитав він.
— Не з винарем. З державою,— сказав я, дивлячись просто йому в душу.
— Як?
— А так. Ви повернете мені гроші, що взяли зимою, хабара, я віддаю його державі за те, що п’ять місяців незаконно прожив у її кімнаті. Це могли б зробити й ви, але я вам не довіряю.
— Ннда?! І як же ти їх оддаси, га? — Він прискалив на мене хиже насмішкувате око, але я вмію перемагати ще й не такі погляди — абсолютним олімпійським спокоєм!
— Не турбуйтеся. Існує безліч форм повернення боргу. В даному разі, скажімо, я куплю на всі шістдесят п’ять карбованців, які ви мені обов’язково повернете, лотерейних білетів. Ці гроші підуть на розвиток народного господарства… — Я говорив повільно, розважливо, як людина, яка пройшла Крим, Рим і мідні труби.— Якщо ж мені пощастить щось виграти, я й на виграш куплю білетів. Так триватиме доти, доки я нічого не виграю. Зрозуміло?
— Нічого я в тебе не брав! — прошипів він просто мені в обличчя.— Спробуй, доведи!
— А “редактора альманаху “Огородництво” забули, пане Калінкін? Він усе знає і не відмовиться засвідчити.
— Ну, дивись, тобі теж не поздоровиться,— сказав він крижаним голосом.
— Так,— спокійно погодивсь я.— Але вам удвічі. До того ж я одинак. Одна голова, як кажуть росіяни, не бедна, а бедна — так одна. А у вас сімейство, самі розумієте… Одне слово, говорити мені з вами набридло та й ніколи. Адресу ви мою знаєте, прізвище можете записати або запам’ятати: Порубай Микола Гордійович. Жду переказу три дні, потім — дію!
Я повернувся й пішов геть, а він сказав мені у спину з ненавистю людини, підступно зрадженої:
— Пр-ройдисвіт!
“Дем-мократ!” — згадав я знову і зареготав так, що на мене озирнулися, як на дивака чи божевільного.
На базарі я ніколи не поспішаю купувати те, що мене цікавить, а по кілька разів обходжу любе мені торжище, щоб увібрати в себе всі його принади: різноголосий гамір, що не вщухає й на мить, а дзуремить, як гірський потік по камінню, обличчя, одяг, сварки, товари…
— Беріть, не пожалкуйте. Не пожалкуєте, кажу.— прорікає дід, бородатий, високий, у кожусі, дивиться кудись понад людськими головами, як апостол. Продає пшеницю у квітчастій ситцевій торбинці.— Зерно ж — як пучка ось. І показує пучку.
А од олійних рядів пахощі, як од олійниці. Яблука червоні, жовті, як липовий мед, аж білуваті, червонобокі, темно-зелені, як рута, зелені у чорну латочку…
— Беріть, беріть, вони хоч і рябенькі зате добренькі…
Вірмени з апельсинами та мандаринами, уже гниленькими, останніми, тицькають свій товар прямо в вічі:
— Паакуй, девушка, самий лучшій даю… Тибе — самій лутшій! Тітка з хроном промовляє:
— Беріть хронець. Дивіться ж, який дорідний хронець — як макогони! Сама б їла, та грошей треба…
Тинявся якийсь молодик, тримаючи кінчиками пальців дві жовті-прежовті мочені груші за довгі хвостики, видно, з тих, що вивчають життя народу. Пішов до молдаван-винарів, а звідти поринув у ряди вже без груш…
