Жінки з величезними плетеними кошиками, з яких виглядали плити мороженої риби, ходили понад рибними прилавками й казали одна одній захоплено:
— А канбали!..
— Е, я її противлю. Таке однооке — чортій-що. Я ось хека нагатила кошик, на тиждень буде смажити…
Стояв інвалід на милицях, обвішаних мишоловками, і припрошував неголосно:
— Купуйте мишоловки, кому треба, залізні, вічні мишоловки!
А в найглухішому кутку базару, де завжди походжають старенькі в’язальниці й продають з-під поли в’язані дитячі шапочки, шкарпетки, рукавички тощо, де гендлюють усякими недоносками, хвацько, весело гукали:
— К-хому, протез-два-п’ятдесят! Ну?! Нак-кидайсь!
Я пішов на цей голос. Чого-чого, а такого товару мені на руках ще не доводилось зустрічати. Протезом торгував червонощокий чоловічок на дерев’яній ступці. В нього були швидкі й трохи нахабні очі.
— К-хому протез? — питався він і дивився в очі перехожим з відвертим викликом.
— А який же з нього толк? — підступивсь я.
— Який? І — здивувався дядько.— А ось, ось, ось! — Він швидко перебирав тремтячими пальцями новенькі ремінці з нікельованими застібками.— Це що, не товар, скажеш? Найкращий рант, якщо ти в цьому ділі тямиш.
— Випити хочеться? — спитав я прямо.
— Хочеться,— з не меншою прямотою одказав він і затис протез під пахвою.— Пригостиш?
— Пригощу.
— Тоді ходімо, я знаю одну контору, тут недалеко.— І вже йшов поперед мене, веселенько постукуючи ступкою.— Ти що, теж учора перебрав? Ха-ха! Я ж бачу, що очі з димком!
“Кляте вино,— подумав я.— Та ще з ким випите!” А йому сказав:
— Перебрав.
— Ну так я і знав! — зрадів він.
Я вже помічав, що найгіркіші п’яниці дуже радіють, коли бачать, що й “культурні” випивають нарівні з ними. Це схоже на побратимство людей. Якось, бувши в лікарні, я помітив, як здружуються люди, що перенесли однакові операції, чи хворі на однакову хворобу. Це — те саме, тільки в іншому варіанті.
У смердючій забігайлівці нам налили п’ятдесят і двісті, причому “товариш” мій образився, що я взяв собі менше, і навіть долив мені грамів п’ять із суто компанійської солідарності… Коли ми випили й закусили пиріжками з капустою, які пеклися, певно, тижнів два тому, я сказав йому:
— Оце похмелилися і йдіть додому. Не продавайте протез, він вам самому здасться. І потім, незручно: ідуть люди, дивляться й думають, що не скрута вас привела з цим товаром на торг, а чарка.
— Правильно, друг! Чарка. Ну ти не думай, я не з тих, що алкаші. Ні-ні. Повір. Віриш? — Він уже сп’янів. Умить. Але я сказав:
— Вірю, друг. На все краще.— І пішов, упевнений, що він вернеться назад.
Коли я вже скупився і шукав лише квіти, то знову почув з глухого кутка базару:.
— К-хому-протез-два-п’ятдесят! Ану не штовхаться! По черзі підходь!..
І так зі мною завжди: хочу як краще, а виходить на гірше… У квітковому ряду зустрівся мені Степан Очеретько. Він вимахував довгими тонкими руками й казав тітці, що торгувала сон-квітами:
— Ну, як-таки так, тіточко, трави травою, а ви півкарбованця гнете! Бога побійтеся!
— Всі квіти — трава, незворушно одказувала йому тітка, видно, з приміських, бо сільські жінки м’якші, жартівливіші й поступливіші,— А богом ти мене по лякай, його вже давно немає.
Я поторкав Степана за плече й сказав, сміючись:
— Ходімо далі. Ця тітка з того поріддя, що торгувало колись Ісусовим волоссям.
Степан мені зрадів, обняв, як завжди розчулено, а квіткарка сказала:
— Нахали!
Ми зареготіли їй у відповідь, купили в якогось хлопчика з сором’язливими очима пролісків — ах, як вони пахли талим снігом і вологістю березового кореня! — і рушили шукати Степанові путящої картоплі. Я повів його до знайомого діда, який торгував “елою з Остра”. Так я його й прозвав, бо всякому, хто допитувався, яка в нього картопля, старий одказував, необразливо посміхаючись: “А ви покуштуйте.— І вже серйозно, навіть дещо звисока, додавав: — Ела з Остра!”
Біля старого ми застали чергу і якогось дивака, зодягненого, незважаючи на раннє весняне сонечко, по-зимовому, в модній шапці з козирком і з не менш модним великим портфелем у руці. Він утирав піт і дуже голосно гнівався:
— Що за чортів батько! Оббігав увесь базар — ні в кого немає підходящої картоплі! А чому? Розледачіли селяни, роз’їлися, у карти грають, самогон жлуктять, телевізори дивляться… Безобразія! Оце у вас, хазяїн, нічого, по-моєму. Чи як?
— Нічого,— мирненько відказав старий, помовчав, накладаючи картоплю на ваги, і закінчив: — Тільки якби я, товаришок, зав’язався галстуком та взяв у руки оте, що ви носите,— він кивнув на великий портфель,— то й мене б тут не було…
В черзі засміялися, а “товаришок” перестав утирати піт, зніяковів і проказав:
— А ви, дядьку, бачу, із тих, що за словом у кишеню не лізуть.
— Е, синок,— мовив старий, не зводячи на нього очей,— якби я за кожним словом у кишеню ліз, то вже б давно кишені пообривав к лихій мамі…
Ми з Степаном весело переморгнулися, бо вже говорили колись про те, як влучно і просто вміють дядьки приборкувати зухвалих розумак.
Потім іще ходили по базару, з ряду в ряд, просто тинялися, і Степан розповів мені черговий свій сон:
— Такий печальний сон, ти знаєш… Наче прокидаюсь я, в кімнаті повно сонця, а по підлозі повзає величезний краб і ріже своїми клешнями новий мій плащ “болонью”. Отако: клац, клац, клац — тільки клапті летять… А я лежу, дивлюся, й так мені шкода того плаща, що аж заплакав! Прокидаюся, висить мій плащ цілий-цілісінький. То так зраділося… А це думаю: чи не зріжуть мені прогресивку?
Я втішив його, що цього не станеться, бо знав, що він трудяга, і ніколи не було такого, щоб він чогось не доробив навіть за інших — така в нього вдача.
Тоді я розповів йому про свою бесіду з Калінкіним.
Степан тихо посміявся й спитав:
— Як ти думаєш, принесе чи не принесе?
— Принести, може, й не принесе, а прислать не забариться. Адже діватися йому нікуди. Тут, як то кажуть, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Треба ж провчити хоч одного пройдисвіта! І потім ще одне. Я ніколи не забуваю свого приниження, і не вибачаю тим, хто змусив мене до цього. Це, знаєш, той камінь Сізіфа, який я котитиму все своє життя.
— Ти знову надумав щось? — тихо спитав Степан.
Хто-хто, а він мене таки добре знав.
Адже ми п’ять років спали в інститутському гуртожитку голова до голови, п’ять років ділилися останньою копійкою і найпотаємнішими думками своїми.
— Так. Я поїду, Степане, звідси, поїду на село вчителювати. У найглухіше село, аби тільки були там хоч маленький лісок і річка, а не голі обрії.
Степан засмутився й мовчав. Він провів мене до початку Узвозу. Там ми пристояли трохи, вдихаючи запахи ще чистої молодої травиці та оживаючої дерези попід кручами, і, потиснувши один одному руки, розійшлись: я подерся на гору, Степан повернув назад. Пройшовши з десяток кроків, я обернувся, відчуваючи, що Степан зробив те ж саме, і не помилився: він стояв з опущеними од авосьок з картоплею плечима, дивився на мене, і я здалеку відчув, скільки смутку в його очах, я усміхнувся йому і підняв руку з пролісками.
Степан кивнув і пішов серединою бруківки, вже не озираючись.
Я зрозумів, що думав Степан, коли проводжав мене, і що, мабуть, сказав би, якби ми менше знали один одного. Він пораяв би сходити до шефа і, використовуючи його земляцьку прихильність, попросити, щоб добився дозволу жити мені в цій узвозівській кімнатці. Адже в нього є відповідні зв’язки, авторитет і т. п. Ні, ні, Степане. Нікуди я не піду і нічого не проситиму. І річ не в тому, що Іван Захарович зрозумів моє ставлення до новоутвореного музею великого вченого. Річ у тому, що якби колись він зустрів мене, як я повертався з свинарника, то не спитав би, чому на мені такі старі куфайка й чоботи і чому я такий малий виріс — він спитав би, що в мене в кишенях…
Дома на мене чекав лист від мами, і я зрадів, бо ні від кого не одержував таких заспокійливо цілющих листів, як від мами. Пише вона без усяких граматичних умовностей (читаючи її листи, я вже сам розставляю крапки, коми тощо, крім чотирьох-п’яти знаків оклику, які вона неодмінно виводить товстими кілочками після слова “здрастуй”), думки її абсолютно розковані, немов не пише, а гомонить до мене з хатини, пораючись коло печі.
“Здрастуй!!! сину мій, Миколко. Ти, як я купила отоді поросятко, казав, що воно хороше буде, їстівне й веселе, а воно ні к трясці — гурчить та й гурчить, що не понесу, не їсть, а тільки смокче. А як же ти там, синочку, чи є хоч їсти та вдягти? (В армію, а потім і в інститут вона писала мені: “Чи ти ж хоч наїдаєшся?”). Снився оце недавно, що хворий, то може й справді, не дай бог? Воно ж таке: про що думаєш, те й сниться. А я тільки про тебе й думаю. Хіба ото роблю щось, тоді ж про роботу й думаєш. У нас весна, тепла та гарна як невісточка. Луки вже залило аж по сосну, а місцями й сосну залило. Ходила оце вчора, дивилася, то й шишки плавають і сушнячок такий, що якраз у піч, горів би, як солома, а так пропаде, з повінню піде кудись. Тепер мені веселіше: то в дворі прибираю, то листя в садку згрібаю та палю, то оце грядочку під квітник скопала. А зимою страх як сумно було. Снігу понамітало, бурульок понавішувало… Глянеш у вікно, а вони, як оградка. З покрівлі курить, наче дим. Ще згорю, думаю. А воно — сніг. Знаю ж, а страшно. Що то воно, як сам у хаті сидиш. Ото тільки й розваги, що сусідський Васько. І досі з соскою ходить. А вже ж четвертий годок йому. Стоїть, було, зимою в пальтечку, у валянцях, у шапці теплій, а в роті соска. То й обізвешся: “Здоров був, Васько!” Він витягне соску, скаже “дластуйте” — і знову смокче. А ти її колись і в рот не брав. Що дамо, то ти й викинеш і викинеш. Та воно й краще, менше сміття в рот нанесеш. Колись, як я ще малою була, тих сосок і не знали. А тепер усього понавидумували — і сосок, і бомбу таку, що десь як упаде, то й землю переверне. Колись такого не було, та й жили ж люди. Бачила вчора бригадира, питаю, коли орати почнуть, а він сміється й каже: “Хіба вам, тітко, не однаково коли? Вам як пенсіонерові в останню чергу оратимуть!” Отакий! А я ж йому, як ще маленьким був та ходив до молотарки підобідувати з матір’ю (я тоді саме кухарила), все, було, й підсиплю їм густішого, все, було, й підсиплю, бо шкода, мале ж іще. Ну, та нічого, йому теж колись тикнеться, як постаріє. Адже ж і він колись буде пенсіонером, бодай його не діждати. Ходила вчора одвідувати діда Трохима, пирогів гаряченьких понесла та яблук квашененьких, м’які такі, і беззубому можна їсти. Негодящий дід. Йому вже полежать би, оддихнуть старістю, а він грушу посеред двора пиляє, помаленьку так, чирги-чирги, та й закуняє проти сонця, тоді прокинеться та знову чирги-чирги… Кажу: “Вам би, діду, вже й годі отак ворочаться”. А він: “Доки ворочаєшся, доти й живеш”. Теж правильно. Шкода буде діда, як умре. А колись же такий веселий був, співучий та танцьовитий — куди твоє діло! Отак живеш, живеш, та незчуєшся, коли й життя мине. Ну, годі, а то я все про себе та й про себе. Сказано, старе — як мале, все щось белькоче та й белькоче. Як же твоя кватиря? Так хочеться подивиться на неї хоч одним оком. Ти зразу всієї меблі не купуй, а по одному, бо де ж тих грошей набратися. А як по роботі? Дивися ж там, шануйся, слухай начальства. Слухняного, кажуть, і бог слухає. Оце писала тобі вчора, та ще й сьогодні півдня прихватила, бо поганий з мене писар: півлисточка доки напишу, то вже й рука заболить, оддихаю, тоді знов сідаю. А тепер понесу вкидати, попрошу Дмитра-поштаря, щоб адресу написав, бо я як нагордзяю, то ще й не дійде. Цілую ж тебе, синочку, тисячу разів. Може, й не все написала, що думалося ночами, ну, та вже що написала, те й читай, бо новин видающих нема. Твоя мама”…
Я прочитав листа, сів на Потаповича, від чого він застогнав як тяжко хвора людина, і сидів так хтозна-поки. Мені уявлялося село, в якому я незабаром опинюся, старенька баба, до якої мене поставлять на квартиру… У неї обов’язково буде такий старий, як і вона, пес, що вже ні гавкати, ні їсти не може нічого, крім побовтюшки, а вночі постогнуватиме в своїй халабудці, як он той, що в сторожа Андріївської церкви. Бабуся готуватиме мені їсти те, що й собі, і казатиме щоразу, як мама любить казати: “їж, синок, на здоров’я. Може, баба й не такого наварила, зате багато!” Я рубатиму їй дрова, носитиму воду, а вечорами сидітиму над планами уроків або над Плутарховим “Порівняльним життєписом”…
А мама тим часом житиме самотиною. Я, звичайно, міг би вчителювати у своєму селі, але туди не втовпишся: стоїть воно над большаком, до обласного центру двадцять кілометрів, кругом ліси, луки, річка — з таких сіл прислані вчителі не тікають, а залишаються назавжди, навіть молоді.
Сонце вже давно зайшло за протилежний бік будинку, і в моїй кімнаті оселилася приглушена, червонувата від стін, пофарбованих колись у темно-вишневий колір, півсутінь. Я переодягся в домашнє й заходився смажити на своїй кустарній плитці картоплю — “елу з Остра”. Обидві мої конури — “зала” і “передпокій” — наповнилися пахощами гарячої олії, замки на чемодані в кутку тьмяно блищали, мов два квадратних ока, дерев’яний волик на лутці сумно дивився на мене, здавалося, він ось-ось зареве потихеньку. А Потапович похмуро спостерігає за тим, як я ходжу з кутка в куток, розганяючи плечима густий цигарковий дим.
