Галя, думав я, що їй сказати, як з нею принаймні попрощатися? Адже я не знаю її, а тільки відчуваю в ній щось рідне, дороге мені, може, найдорожче. Не буду ж я пояснювати їй, що посмішка мого безпосереднього начальника ображає мене, як подачка, що бігати й вибивати, словами Калінкіна, ордерок і прописочку я ніколи нізащо не стану, бо вважаю це принизливим, несумісним з людською гідністю. До того ж наші з нею стосунки… їх, по суті, немає. Адже ми спізналися лише очима, обізвалися одне до одного душами. Чи, може, така вона і є — любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живе в отій прекрасній миті, яку не можна зупинить?..
Почалося це з того несподіваного для мене вечора, з тої ожеледі, синьої в сутінках і жовтуватої у світлі з вікон на Узвозі. Якось, повертаючись з роботи вже при ліхтарях, я наздогнав на Узвозі, якраз супроти церкви, дівчину з важкою поштарською сумкою за плечима. Дівчина горбилася від своєї ноші і ступала обережно, щоб не впасти, бо саме випала ожеледь. Я не належу до тих бідових залицяльників, що можуть зупинити дівчину на вулиці й завести з нею балачку. Я просто хотів їй допомогти і, порівнявшись, сказав: “Добрий вечір! Давайте я піднесу вашу сумку”. Дівчина обернулася, і я побачив блискучі наполохані очі — не такі, як мені їх робить наша Люся-референт, а справді наполохані, зеленкувате при негустому світлі узвозівських ліхтарів волосся, що вибилося з-під хустки на лоб та на щоки, і бліде, теж зеленкувате обличчя втомленої людини, “Спасибі”, — сказала вона непривітно і прискорила крок. Я хотів узяти її під руку, щоб вона не впала, заспішивши на слизькому, потім подумав: “Вона мене не розуміє, то ще перелякається, чого доброго”. І облишив свій намір, але руку тримав напоготові, ладен підхопити її щомиті.
В наш під’їзд ми зайшли разом. Дівчина відімкнула секцію поштових скриньок, пересунула сумку з-за плеча на груди і стала швидко, вправно розкладати пошту.
“У п’яту немає нічого?” — спитав я.
“Нічого”,— тихо відповіла поштарка і ще раз наполохано зиркнула на мене.
Вона не була вродлива. Обличчя бліде, як трава під каменем, губи пошерхлі й, здавалося мені, трохи коверзливі, руде волосся з-під хустки стирчить, наче воно з тонкого жовтого дроту, тільки очі — може, тому, що з виду вона така непоказна — здалися мені незвичайними. Було в них щось дуже смутне і водночас лагідне, смирне. Про дівчину з такими очима кажуть: славна.
Вдома я повечеряв, чим було, що знайшлося в “холодильнику”, і сів за якусь книжку — мені завжди подобалося читати в своїй тихій комірчині з одною лампочкою під високою стелею і тоненькими тінями від павутинок по кутках. Але на цей раз не читалося. Я спіймав себе на тому, що мені хочеться думати про дівчину-поштарку. Чому мене вразили її очі, що в них заховано? Чому вона, незважаючи на свою молодість (їй можна було б дати не більше двадцяти), така насторожена? Інша б хихикнула, стрельнула очима, може, й сумку віддала б, а ця тільки лякається…
Другого дня я знову наздогнав її з повною сумкою за плечима (видно, кінець моєї роботи збігався з розносом вечірньої пошти), цього разу біля входу до нашого під’їзду, привітався, придержав двері, аби вона пройшла, і мовчки рушив по сходах мимо вітража до своєї келії.
“Вам є лист”,— почув я, і серце моє враз застугоніло.
Я обернувся.
Вона стояла на першій сходинці, хоч поштові скриньки були коло парадних дверей, і тримала в руці конверт. Я зійшов униз, взяв простягнутого листа, дівчина дивилася собі під ноги, і сказав досить сухо:
“Спасибі. У вас хороша пам’ять”.
Вона швидко глянула на мене знизу вгору, і в очах її було стільки сором’язливості, що я спитав м’яко: “Як вас звати?”
“Галя”,— прошепотіла вона, не підводячи очей, повернулася і швидко пішла до скриньок.
Того вечора я довго сидів на лутці, не роздягаючись, не вмикаючи світла, бо в кімнаті і так було видно од надвірного ліхтаря, і дивився на вулицю. Батарея під луткою гріла мені ноги, у під’їзді, як завжди, бренькала гітара, біля стовпа під церквою борюкалися на снігу безпритульні пси, і я почував себе дуже самотнім.
Уночі мене лихоманило, я вкрився поверх ковдри ще й пальтом, але все одно було холодно, то підвівся, увімкнув плитку і поставив її коло розкладачки. Стало ніби тепліше, я лежав і дивився, як спіралі поступово стають із червоних темно-вишневими, потім білими. Вони нагадували мені мішень, яку я колись так і не навчився “поражать в десятку”… Найбільшим моїм досягненням була дев’ятка. Десятка — це якщо влучиш людині просто в серце, а дев’ятка — якщо тільки зачепиш його… Але ж все одно смерть! Дев’ятка, десятка — яка, зрештою, різниця, якщо все одно смерть. І за дев’ятку, і за десятку ставлять однакову оцінку, бо — в серце…
Сердце, сердце, тебе бы для счастья Чуть грубей, чуть спокойнее быть,—
пригадалися рядки з вірша мого однокурсника по інституту, і я повторив їх кілька разів.
Мимо вікна внизу по тротуару, що відтав після ожеледі, жваво цокотіли чиїсь тоненькі підбори: вгору-вниз, вгору-вниз… Я лежав і думав: а от Галя не наважилась би так зухвало вицокувати підборами під вікном хворої людини…
Наступного дня мені стало ще гірше, температура підвищилась, певно, десь до тридцяти дев’яти, в очах мріли жовті кружала й страшенно хотілося пити. Я вдягся, ледве тримаючись на ногах, і поплентався в аптеку по аспірин. Дорогою подзвонив з автомата в Товариство і сказав, що прийти на роботу не зможу. Я навіть був радий, що захворів, тепер кілька днів лежатиму і обміркую, що далі робити.
Увечері забіг Степан. В очах його було стільки тривоги й співчуття, що коли він обережно, аби не протнути дюралеву розкладачку, підсів до мене, я легенько стиснув його плече й сказав зворушено:
“Спасибі, Степане, що одвідав”.
Він зрозумів мене, закліпав вологими Христосовими очима, заметушився і, вхопивши плитку, поніс її у “передпокій” до розетки.
“Зараз я тобі таку ласощу сотворю,— сказав,— що ого-го-го. Вечерю богів!”
Їсти мені не хотілось, але я змовчав.
“Я й знав, що з тобою негаразд,— гомонів Степан, порпаючись у “холодильнику”,— бо приснилося, наче ти джигітуєш на чорному коні. А кінь — це ж ясно: хвороба. Моя мама страх боїться, як насняться коні”.
“То тебе кінь сюди й привів?” — спитав я, усміхаючись.
“Ні, розумієш, я подзвонив тобі на роботу, а там кажуть, що ти хворий. Кінь — то таке… Може, він мені й не снився, а тільки привидівся, як я вже сюди біг. Зі мною таке часто буває”.
Любий Степан. Він ніколи не збреше, не прикрасить себе словом, а скаже так, як було, хоч те часом і не на його користь.
І мені пригадалося, як одного разу Степана, відмінника й персонального стипендіата, “погнали” з іспиту по історії середньовіччя за те, що він, рятуючи нашого однокурсника Шурка Хоменка, помінявся з ним білетом, бо Шурко “горів”. Викладач помітив цю нехитру операцію і вирядив обох. Шурко, почервонівши, вийшов, а Степан зупинився біля викладачевого столика й рішуче сказав:
“Ви не колективіст, Олексію Самійловичу. В армії нас три роки вчили допомагати товаришеві словом і ділом, якщо йому важко. А ви… Ех ви! Хоменко тиждень перед цим хворів, як вам відомо, і не встиг підготувати всього матеріалу. То що ж йому — залишатися без стипендії?”
Я ніколи ще не бачив Степана таким відчайдушним, як того разу. Він, не питаючи дозволу, взяв зі столу інший білет і без підготовки почав відповідати. Але викладач не схотів його слухати, поставив “трійку” й попросив залишити аудиторію. Потім відповідав я. Верз всяку нісенітницю, аж доки не заробив трояка. То була солодка трійка — трійка солідарності! Ми, звісно, були не праві, але щасливі, навіть влаштували гуртову вечерю з дешевим вином…
Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають, як виклик або нерозумну вихватку, безпосередність вважають наївністю, а вразливість — слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тоді про нас казали б, що ми сильні натури. “Приховуй своє життя” — вчили древні філософи. Ні, Степане, важливо за всяких обставин залишатися із відкритими душами — тільки тоді ми не оглухнемо серцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших. Ми вечеряли смаженою на олії цибулею, навіть випили з подарованого мені “Вакхом” срібного стаканчика, після чого я відчув себе ще гірше, але те було байдуже: адже ми змову, як і в інституті, разом!
Мені не покращало й назавтра. До того ж на Узвозі, якраз супроти мого вікна, знову знімали фільм. Гули машини, ревів авіаційний двигун-вітрогон, кричали в мікрофон:
“Бабшка! Бабшка! Не дивіться в камеру, не усміхайтесь, умоляю вас. Почнемо спочатку”.
Я встав і підійшов до вікна. На бруківці, метрів за сорок від камери, біля якої товпилися актори у формі білогвардійських офіцерів, стояла знайома мені бабуся у довгополому заяложеному пальті, запнута хтозна-колишньою хусткою. Ця бабуся щоденно швендяла нашою вулицею з в’язкою якихось дощечок або з сіткою пляшок та банок за плечима і завжди п’яненько гомоніла сама до себе. На Узвозі її звали Розочкою. Напевно, вона втекла з притулку для старих “на свободу” і тепер промишляла всячиною. Розочка й зараз була з в’язкою дощечок.
“Сніг!” — гукнув режисер у мікрофон, і це прозвучало, як “По неприятелю!”. Заревів авіаційний двигун на колесах, шалено закрутився пропелер, сповнюючи вулицю пронизливим свистом, а робітники стали швидко, як у німому кіно, кидати лопатами сніг у потужний струмінь. Сніг полетів назустріч бабусі, вітер шарпнув поли довгого її пальта… Мабуть, цей кадр називався так: “Заметіль, Самотня бабуся з в’язкою дров”.
“Мотор!” — знову гукнув режисер, і це прозвучало, як “Вогонь!”
Бабуся подерлася на Узвіз, але, порівнявшись з камерою — тут, певно, мав бути крупний план нещасної жінки,— обернулася до неї й беззубо усміхнулася просто в лінзу!
“Стій!” — розпачливо заволав режисер.— Бабусю, я ж вас просив: не усміхайтеся! Свою чарівну посмішку ви подаруєте нам після зйомок. А зараз ваше завдання йти і більш нічого. Розумієте? Я доплачу вам ще трояк, тільки не посміхайтеся!”
Бабуся кивала головою і не посміхалася.
Я ліг, бо мене тіпало.
І знову ревів двигун, і знову був “Сніг!”, “Мотор!”…
Ввечері до мене тихенько постукали. Я подумав, що це тітонька Дуся — вона вже п’ятий день навідувалася після роботи,—носила чай в усяким вілляй та варенням,— накинув одяг і відімкнув дворі. За ними стояла Галя.
“Пробачте… — ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись, як і тоді, коли наздогнала мене з листом, собі під йоги.— Там була повна скринька, й мені вже нікуди класти пошту вам… ”
Я взяв з її рук жмут газет і журналів і сказав хрипко (завжди мені зраджує голос!):
“Заходьте, перепочинете трохи”.
“Ні-ні”,— злякано, видихнула вона, швидко, спідлоба, зиркнула мені в очі й побігла східцями вниз, а я стояв у відчинених дверях, в яких гув протяг з під’їзду, і вдихав холодний запах новеньких газет з її сумки — так я вдома вдихав у присмерки пахощі матіоли, политої студеною колодязною водою…
От і все, що було між нами.
Після одужання я ще не бачив її. Заходив кілька разів на пошту, щоб хоч глянути в її очі, такі рідні мені… Та марно: Галі не було. Дізнався тільки, що вона знедавна працює на “телеграмах”, тобто розносить телеграми, і застати її важко.
Але завтра, в неділю, я неодмінно знайду її. Стоятиму під поштою з ранку до вечора. Бо не вірю, щоб зустріч наша була випадковою.
…Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церкві жовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікна крізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою — то впала на неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашим будинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихою старого вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їх жовтим прощальним пилком…
За стіною почали сваритися мої сусідки:
“Ти знову купила іржавий оселедець?! — верещала Лідія Костянтинівна.— Хіба ти не бачила, що в нього вже голова відпадає?!”
“Піди купи кращого!” — як завжди, з холодним викликом одказувала донька, сердито стукаючи по підлозі своїми товстими підборами.
Скоро вона заведе своєї “Как мне бы-ы-ыть…”
Я швидко вдягся й пішов на кручі, через двір, мимо довгого ряду хлівчиків з усяким непотребом, човнами й мотоциклами. Попід стінами хлівчиків уже зійшла молоденька кропива і тихо пахла у вечірній вологості. Поміж густими кущами дерези на схилах уже заплуталася лагідна просинь.
А низовою вулицею ще текла ріка жовтого пилу і в ньому снували маленькі люди.
Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червопе і таке врочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою. Але я не знав давньогрецької і йшов поміж кручами, тихо шепочучи: “Awe sol, awe sol!” [Слава сонцю, слава сонцю (лат.)]. Скоро я вже не добачу тебе з цих круч… Але ж ти однакове всюди”.
