Новела
Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі знають, що він Савка. А молоді — ні. Молоді кажуть: “Он сидить Христоня”.
Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі облупилась. Тільки один пагінець унизу остався живий, та й той листя губить — осінь почув.
На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови, виходять назовні різьблені сволоки — “коні”, теж трухлі, побиті шашіллю, наче дробом; блищить павутина — стара, цупка, така, що вже й вітер не порве, хіба, мо’, горобець крильцем зачепить. Тоді павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.
Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи — білі, аж світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні, наче в нього шевських гвіздочків понабивано — вугрики вийшли.
Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були — старі люди це точно пам’ятають. А дітей — “не послав Бог”. На зиму дідові дають з колгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзі варять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках і зсипають її на зиму в хаті, під полом.
Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло — біля хати.
А якось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося з дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:
— Здрастуйте, діду…
В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як хлопчик обізвався — зашаруділо щось, наче вода.
— Що? — сказав він.
— Здрастуйте! — вже гукнуло хлоп’я.
— А… — Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами — так не вийшло. Тільки поморщився.
— Чий ти є? — спитав.
А хлоп’я знову ботинком — човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі віями прикрило — під ноги собі дивиться.
— Нічий…
— Ха!
— Патронацький я…
— Оно! А батько ж де — на службі? Хлоп’я посміхнулося.
— Патронацький, кажу!
— Байстрюк, значить?
Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик стоїть, як і раніше.
— Ану, йди сюди,— покликав і навіть пальцем поманив.
— Чого? — спитало хлоп’я.
— Іди, брат, поцілуй діда в ніс — дам копійку…
Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге підвів голову, його вже не було.
— Хе, суч-чий син, барбос,— ніжно прошамкав старий і ще трохи посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як смеркло, поліз на піч і вже там сказав: “Байстрюк, значить. Бач як… ”
Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і друге і третє… Ходили мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали черевичками — гралися собі осторонь, та її годі.
А котроїсь зими, на Різдво — старі люди точно знають, коли воно буває — прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:
— Чи колядувать? — загукало веселенько і вткнулося носом у шибку.
Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем до віконця, і теж уткнувся носом у скло.
— А чий ти будеш? — спитав.
— Василів!
— А… — зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на влежане місце, однак через деякий час знову спитав:
— А той — де?
— Який, діду? — не зрозумів хлопчик.
— Патронацький… Ходив отут. Колядник аж рота роззявив.
— Який це? Може, Ілько-патронацький?
Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два новеньких гривеники царської чеканки.
— Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам… — показав у віконце гривеники.
Колядник засміявся.
— Ілька давно немає, діду! Він в армії служить…
Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на черінь і задзеленчали.
— Так як мені — колядувати чи не треба? — гукало знадвору. — Нічого давать! — сердито одказав Савка і почав обертатися так, щоб знову потрапити на влежану місцину.
Колядувати більше ніхто не приходив. Ні в ту зиму, ні надалі…
…Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню — в жмурка грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми станемо ніччю.
От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися червоним. Вечір спускається — під стріху до сивої Христониної голови. А він сидить.
З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист. Покружляв, покружляв кругом стовбура і поклався Христоні на плече. Але старий не бачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім сонця…
В “конях”, під стріхою, лущить шашіль, сіє на холодну призьбу пахучу дубову тирсу, посипає дідові сивину.
Все забув Христоня і царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх — старі люди кажуть, що в нього вони точно були, — а хлопчика, Ілька-патропацького — ні. Не забув.
Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як дві пелюсточки…
