Розділ IV
Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі і туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто.
“Ще захворію”, — подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося.
Дістав з торби галети, подержав у руках — просто так, аби знати, що вони є, — і поклав назад. “Хай, пригодяться”. — І знову тяжко закашлявся.
В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми.
“Треба швидше йти. Там хоч люди”.
Климко підвівся — ноги одразу загули і налилися гарячим, — похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив на двір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою у блискітки — хто кого переблищить — і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками — рукою наче дістав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши од напруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл — і вийшло дві онучі.
“Однаково холодно буде, як намокнуть”, — подумав Климко.
Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки і примірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з вустілками плащ-палатяними клаптями і позав’язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня — ступалося у новій взувачці легко і м’яко — і сказав сам собі, як дід Гарєєв:
— Можна жить!
Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечі торбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю.
Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші. Той жмуток тридцяток, п’ятнадцять червоних цупких папірців, що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього в спідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколов кишеню мідною дротиною і закрутив її. Можна й спробувати. Адже солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші — безцінь, то й сіль не дорожча.
“Спробую”, — порішив Климко і пішов швидше.
Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і в звичайному висілку. На парканах коло хвірток висіли дерев’яні поштові скриньки з дашками від дощу. Всі вони були порожні… Вицвірінькували горобці, підплигуючи на цегляних тротуарах. По одному паркану ходив рудий кіт і мружився на сонце зеленими очима.
Віконниці в будиночках було позачиняно, — може, тому, що рано, а може, від вулиці їх і вдень не одчиняли.
Климко йшов іржавою трамвайною колією, переступаючи із шпали на шпалу. Взувачку свою він зняв ще край міста — незручно якось тупцяти в онучах, подумають: старець.
Людей траплялося мало. Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитяча голівка, стригне очима по вулиці: оно якийсь вурка йде з торбою за плечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі, червоні по білках, так і нишпорять… Хлоп — зачинилася хвіртка.
— Ей, хлопчику чи дівчинко! — гукне Климко. — Як до базару йти — не знаєш?
Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати — втекло.
“Що за люди?” — зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі.
Почалися будинки довші й вищі, — у три, чотири, п’ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони — з тачками, клунками, вузлами — сунули в одну вулицю. Біженці, чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними і скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи й стояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі, безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, пелени, простягнуті коритцем жмені…
— Пода-айте… подайте… подайте… — линуло понад парканом, як одна й та сама скорботна і жалібна пісня,
— Ану ке-лиш, сестрице, не проходь мимо, огляньсь на свого бррата і подай йому рруку! — вимогливо гукав якийсь молодий дядько без ноги. Очі в нього були недобрі, пекучо поблискували в усі боки.
Дзень, дзень, дзень… — падали в кухлики монети.
— Спасибі, дитино, дай тобі боже діждатися мужа чи брата.
— Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліція загребе?
— А що я таке сказала?..
— Що, що… Чуємо, не глухі.
Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:
— Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару… А вона не розступається. Прошу-прошу — не хоче й квит… — В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: — Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую…
Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть.
Над містом високо в небі прогули густі косинці ні мецьких бомбовозів, — може, з півсотні чи й більше. Во ни блищали проти сонця, як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови і тривожно питалися у зрячих сусідів:
— Багато?
— Багато…
На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:
— А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що кого ожидає… Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплій на осонні пилюзі. Жінка сиділа на стільчику, тримаючи в пелені довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка — дрібненьке, схоже на пацюка звірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі й хитрі.
Климко торкнув Зіночку пальцем за писок і всміхнувся:
— Чого тобі? — сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.
— Нічого… — сказав Климко. — А ви за галети німецькі ворожите? Або за картоплю?
— Покажи.
Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.
— Дрібна, — сказала ворожка. — За таку — ні. Галетам вона зраділа:
— О! Буде до чайку! — І наказала звіряткові: — Зіночка, работай!
Звіряті прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло і висмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацьким почерком.
“По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом”, — прочитав Климко.
— Це не мені, це — жінкам, — сказав він, подаючи ворожці папірець.
Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, а забрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглила противним тонесеньким голосом:
— А ще хто желающі-інтересующі погадать?.. Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:
— Ну, як сьогодні з клієнтом?
— Слабо, — сердито, басом прогула власниця Зіночки.
— Пр-ровіримо! — сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутим дзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув:
— Евстрррелійський папуга!! Виддає предсказания— в око ліпить! Од-дин раз удовольство— сім літ продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст не перейшли! Хто перший — першому безплатно!..
— А хто ще желающі-інтересующі… — хотіла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив її голос:
— Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
Климко засміявся і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: “Чого ж оце я граюся тут? Хіба за цим сюди йшов?” Він замашно стукнув себе кулаком по лобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов у ряди.
За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашіллю ікони і в них — боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами — і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю (“Ось вона!” — зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники…
“Видно, й тут гроші не нужні нікому”, — подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде…
Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:
— Скільки ж ви даєте?
— П’ять кухлів.
— Так спідниця ж — подивіться!
— Як хочете, не силую.
— Шість!
— Нє-є…
— Дитину хвору в Полтаву на тачці везу…
— Ну то давайте вже.
— Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!
— …А воно ж на ваті чи на клоччі?
— Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.
— Півпуда.
— Скільки?!!
— Сіль-крупка! Печатне мило загряничне! Тільки за марки!
— …То дійдемося ми з вами?
— Хіба що на тому світі.
— Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.
— Біда наплодила…
Ряди скінчилися.
Далі було засмічене токовисько, а за ним, коло магазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климко пішов ще туди.
“Якщо і там не візьмуть гроші, тоді — в гори”.
Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка — велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.
— Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка… — тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. — Я й чорнобривців на додачу ще дам… Купіть мою хустку…
Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:
— Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні, чорнобривці оті?
Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима і швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.
— Та ви мене не бійтесь, — усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — Я не вурка, я по сіль сюди прийшов…
Дівчина одвернулася і стояла мовчки.
— Ото хлопець тобі правду каже, — озвався з-під магазину якийсь дядько. — Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то — “чорнобривці”…
Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки — великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
— Здалеку йдеш чи тутешній? — спитав.
3 Донбасу я, — сказав Климко.
— А-а! Землячок… По сіль, кажеш?
Климко кивнув.
— А що ж у тебе на сіль?
— Торбинка осьо, — Климко зняв з плеча торбу.
— Ні, — усміхнувся швець, і кожна його зморшка теж усміхнулася. — Я питаю, на що міняєш чи купуєш. Одежа якась путня є чи, може, марки?
— Такого нема, — зітхнув Климко, розглядаючи тапочки (“Чи не спробувати вимінять”?). — Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, — він махнув рукою, — там я й даром наберу. Так же?
— А чого ж босий?
— Щоб легше на ноги… — Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. — Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда…
— Візьми приміряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одраау стало затишно.
— Більші бери, щоб онуча влізла, — порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.
— Не треба, — сказав швець. — Носи собі, раз уже ти землячок…
Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички і сказав, огортаючись димом:
— А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль — це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому). Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що — крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш… Проминув ти, брат, сіль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки.
— Що ж… треба вертатися, — насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.
— О, як тебе пробрало. — Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. — Нічого, не скисай, щось придумаємо.
З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшли до дівчини з хусткою і стали.
— Приймись! — сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми в тачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дуже пильно спідлоба.
Дівчина вхопилася за дишель і підтягла тачку ближче до магазину. Руки в неї тремтіли.
Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому;
— Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?
— А куди вона дінеться? Встигнемо ще. Люди поміж тачками загомоніли:
— Що то воно?
— Поліцаї, хіба не бачиш?
— Так наші чи німці?
— Турки!
— Ха-ха…
— Цсс…
— Нова власть…
— Нові прихвосні, — сказав швець, і на нього заозиралися — одні з острахом, інші — ховаючи посмішки.
— Щось вони затівають, — сказав швець до Климка і кивнув головою. — Бач, скільки їх ононо висипало. Як гусей.
Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами.
— Ловитимуть когось…
В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базару через токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточками почали вишевку-ватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вже відбазарувалися, потім швидше, швидше… І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:
“Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!” Все торжище разом схарапудилося, гойднулось — і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-по між плечей свої клунки, вузли, торби…
— А-а-а!… — злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.
А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: “Облава!.. Облава!..”
Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг — видно було, що стріляли вгору, — і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.
— Молоденьких виловлюють, — сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.
Він обернувся до дівчини з хусткою:
— Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.
Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала.
— Цить, — суворо звелів їй швець. — Сиди собі й годі. Як щур у горах — тихенько.
Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на голову вищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом за ними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечима і сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’яній ступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїй вимахував, — певно, боячись відстати.
— …Та тут самі старі, ми вже дивилися, — почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. — Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.
— Ну да, — заперечив йому другий, у синьому карту зі, вигнутому на німецький манер. — А вона б рейвах підняла. Тоді всі розбіглися б.
Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:
— Спасіть мене, дядю, спасіть…
— Тихо-тихо-тихо, — швидко сказав їй швець. — Не бійся…
А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:
— Якби не надірвана, то була б довша… Так надірвана… — а в голові стукотіло: “Хоч би пройшли, хоч би пройшли!”
— Хах! Ось де вона сховалась!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.
— Уююй… Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?
— Не руш дитини, — тихо, але владно сказав швець.
— Ш-шо? — перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. — Ш-шо ти промекав?!
— Не руш дитини, кажу, — хрипко вимовив швець.
— Ану встань! — випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. — Вста-ать, кому сказано!!!
— Немає на що стать, — осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.
Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав — устиг обіпертись на руки.
Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки — дві дощечки з обшитими шкірою ручками.
— Шмаркач, — незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. — Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це — по зубах…
Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:
— То тебе що — просить? — сказав крізь зуби, вхопив її за руку і смикнув на себе.
Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:
— Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Во на мені за матір!!
— Та облиш ти цих старців, Стьопа… — сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. — Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.
— Н-нух, — зло видихнув той, що в кубанці. — Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!.
Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.
— От бачиш — і минулося, — сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.
Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю.
Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, але він сказав:
— Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу — швидше загоїться.
Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалу розійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумно до воріт: який там тепер базар.
Дівчина враз немов опритомніла, вхопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:
— Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак вони вас… через мене… Повіки не забуду… Спаси…
Швець легенько вивільнив руку.
— Чого ж ти плачеш? Минулося — і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?
— В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасі. А Тут війна… Тепер до мами добиваюся…
— І доб’єшся, — лагідно хмурячи брови, сказав швець. — Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками — і на шлях. А там людей багато, з ними веселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками. — Швець усміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.
Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.
Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.
— Спасибі тобі, хлопчику… Я тебе зразу так і злякалася… Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні?
— Мені назад, — сказав Климко, крізь кашель. — У Донбас.
— А то й справді був би моїм братиком… — Дівчина жалібно підняла брови. — У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас…
— Назад мені треба, — сказав Климко.
Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж.
Швець озвався до неї:
— Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.
— Та хотіла, — сказала жінка і зупинилася з тачкою. — Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла.
— Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, — швець кивнув на Климка, — земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?
Жінка швидко зиркнула на Климка.
— Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: “Дай те, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю”. Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток осталося.
“Десять склянок!” — подумав Климко і уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.
— Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі при везла два мішечки, як війна почалася. А тут — осьо, тільки на денці… — Жінка дістала з тачки жовтий сировий клуночок.
— Давайте, скільки є, — сказав швець, — та вибирайте собі взувачку, яка на вас дивиться. — Тоді подумав і додав: — А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солі досипали б іще, га?
— Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима.
Жінка зажурено подивилася на нього:
— Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так на сиплю з півпуда, а то й більше, скільки донесеш. — І спитала в шевця з надією в очах: — Що ж воно оце далі буде, хазяїне?
— А що буде, — одказав швець. — Ось вернуться наші, пошию вам усім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні… А ви мені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! — І він посміхнувся. — Отак і буде. А як же інакше?
І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очей і по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним сміттям майданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старий речовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки — ті, що зосталися, — ковдру, зав’язав тугенько і накинув лямки на плечі.
— Що ж, рушаймо, одбазарувалися, — сказав він. — Ти, дівчино, паняй за мною, я покажу, де тобі повернути. — Узяв у руки дерев’яні підпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком за плечима, покотив до воріт.
Усі рушили за ним.
За ворітьми швець сказав жінці:
— Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька. Бувай. — І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.
Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, — озивалися підшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’яних колесах.
— Поїхали й ми, тітонько, — сказав до жінки Климко. — Разом веселіше буде, еге ж?
— А ти бідовенький, — завважила жінка. — Бідовенький же?
— Не знаю, — зніяковів Климко.
Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз, востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережаним тротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце… І все глухіше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох…
