Глава І
Іду полем, бур’янищами, раз по раз обминаючи глибокі вирви з-під снарядів, ледве не вщерть налиті каламутною талою водою — відлига вже третій день,— і прислухаюсь до туману: чи не обізветься де-небудь колодязна корба, а може, потягне звідкись пахучим солом’яним димом — отак низом, при самій землі, бо в туман завжди низом тягне.
Але навкруги тиша. Тільки синиці посвистують та інколи прошелестить угорі невидима гайвороняча зграя — наче вітер у сосні.
Крра, крра…— зрониться тоді в туман, а перегодом, уже десь далі й глухіше, знову: — Крра… Крра…
Я хапаю з землі мокру обталу грудку й навмання шпурляю в густе сіре місиво.
— Малча-ать! — гукаю щосили, бо знаю від старших, що гайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне.
Я чув його, коли їхав у фуражному обозі до Знам’янки — великої розбитої станції. Хто й на кого кричав отак, не знаю, бо діло було вночі, але слово мені сподобалось, як подобалося колись, іще до війни, батогом на череду ляскати.
Коли зграя залетить далеко і в тумані стане тихо, я зупиняюся й наслухаю, що робиться попереду. Найчастіше попереду нічого не робиться. Тихо. А буває й шелесне щось або у воду булькне. Тоді я напинаю всі жили — на шиї, на лобі, на скронях — і кричу ще сердитіше, ніж на гайвороння:
— Стой, хто йдьот!
Ніхто не йде. Я це напевно знаю. Проте крикнути кортить. Бо моторошно самому в степу, серед багнюки й туману. Та ще й гайвороння кряче…
І знову йду. Під ногами джвякотить мокрий сніг, поміж бур’янами вода дзюрчить, до яруг пробивається, синички пурхають з бур’янини на бур’янину. А раз просто з-під ніг у мене заєць випорснув, аж грязючку в лице задніми лапами кинув. Одбіг кроків на п’ять і став, як пакілець: передні лапки до грудей приклав, вуха насторочив, а тоді як чкурне! Худий, забейканий — страх. Мокро ж… Я ось у ботинках і в обмотках аж за коліна, та й то забовтався, а він-то босий. І втікає, дурненький. Чи я б тебе зайняв? Роздивився б зблизька — інтересно, які в нього очі? — та й біжи собі на всі чотири боки…
Це кажуть так: “чотири боки”. А їх не чотири, а безліч. От я йду прямо — раз. Схочу, піду назад — це два… Потім, як схочу, піду праворуч або ліворуч. Це — чотири. А як навкоси піду — скільки буде?..
Отак і забавляю себе то сим, то тим. А туман — як попіл: сіється та й сіється. А то в пасма злипнеться й сідає мені сивою росичкою на плечі, на вії, на брови.
Щоб не так нудно було йти, починаю згадувать, як мені жилося до війни. Бабусю згадую, пасьбу, хату нашу з образами на покуттях — мені чомусь найдужче запам’яталася федорівська пресвята богородиця з лагідними очима й дитинкою на руках. Ще в хаті були рушники роменські з червоними начосами, скриня, жердка, піч, сволок жовтий і на ньому хрест, випалений дідусем. Я не зазнав діда, бо він умер ще тоді, як я й “дульки бабі” не міг стулити. Наївся гарячого хліба з меленими качанами і вмер. Потім і тата не стало. А мати з дому зійшла, “повіялася”, як казали бабуся Марфа. Вони чомусь не любили про неї згадувати. І лишилися ми з бабусею вдвох.
Гарно жилося нам. Влітку я щодня купався в річці й бігав до молотарки обідати — бабуся там куховарили,— а взимку ходив у луг пеньки бити, сушняк збирати, мерзлої калини ламать на квашу та пироги й ковзатися поміж кущами, де лід чистий, а не в струпах, як на річці.
Але найдужче впомку мені зимові вечори. Бувало, надворі курить, мете, шибки в кригу повбираються, а ми з бабусею пшоно мнемо та пшоняники печемо — на припічку, щоб дров менше розійшлося. Повечеряємо — і за роботу: бабуся — мички микати, а я прядиво м’яти, аж доки бабуся не закашляються та не скажуть: “Годі, моя дитино, бо я вже й пороху напилася”.
Спали ми на печі, вірніше, я спав, а бабуся ворочалися з боку на бік і бурмотіли щось то до мене, то до себе, то до бога. А вранці, було, хваляться: “Приходив сю ніч твій дідусь і пальцем за собою манив. Кажу йому: підожди, ось онучок на ноги зіпнеться, тоді вже й прийду… Сердиться, видно, небіжчик, що сей рік не поминала… ”
І гомоніла в піч до горшків та полум’я.
“Хотіла, Василю, пом’янути, та не склалося. Ходила аж в Опішнє, бо нашої церкви ото ж немає: половину люди розтягли, а з другої сільбуд зробили. Приходжу, чуєш, в Опішнє, розпитую. Не служиться, кажуть, попа забрано, а другий став на його місце, так безбожник і п’є… Кажуть, як батіг загубить, то хрестом Божим нагрудним коняку поганяє, як налигачем. Хіба йому з богом балакать? З чортом! Так що даром сходила. Правда, слив корзину купила та макітерку полив’яну… Ох, господи, прости нас, грішних… ”
Далі мені не хочеться згадувати, та й нічого хорошого згадати. Хіба то, що бабуся сказали перед смертю… Це вночі було, вже при каганці. Підкликали мене до себе в голови, заплакали потихеньку та: “Нічого, Харитоне, дасть бог, виростеш і без баби. Та не бійся, як умру, а збігай до тітки Насті й скажи: так і так, мовляв, чиста сорочка й спідниця бабині в коморі, у зеленій скрині… Шматок полотна, хустка — теж тамечки. А на ноги, скажи, бабі нічого не треба: там стерні немає… Та не плач, не гніви господа, а живи собі смирно та вштиво… Коло людей проживеш. Білий світ, дітки, як маків цвіт: хтось і тебе догляне… ”
По смерті бабусі хотіли мене в патронат забрати. Вже й хату в колгосп одписали, і образи голова сільради познімав, а тут — війна…
Відтоді я оце й ходжу — од села до села, од. хутора до хутора. Сплю де прийдеться: по хатах, у стогах, у клунях; їм — що дадуть.
Зразу не дуже-то давали, бо я не вмів просити. Промимрю собі під ніс: “Дайте, тітуню, чогось попоїсти”,— і навдьори! Доки не завернуть та не погодують. А завертали не часто: побіг — ну й біжи собі, набіжишся…
Тоді навчився.
Було це минулої осені. Якось застукала мене посеред степу ніч. Немов і сонце недавно зайшло, і стежку було видно, а тоді враз споночіло, на небі зорі висіялися, по землі туманець послався, сивий і негустий, як Чумацький Шлях угорі. Зірвався я бігти — страшно зробилося: ні людей, ні хаток поблизу, а тут ще й стежка загубилася. Тільки зорі й туман. Та полином пахне — одсирів на ніч. Пробіг, мабуть, з гони. Коли чую: холодом звідкись потягло, немов од ставка або річки. Аж воно не ставок і не річка, а провалля. Кругом бур’яни, мало не по плечі мені, а посеред них — провалля. На дні туман лежить, і в тумані люди гомонять, діти плачуть. Нарвав я собі полину, трави снопик під голови зв’язав та й приліг у якомусь закапелку. Тепло мені, затишно, як на печі, тільки й того, що небо видно. А згодом і неба не стало. Задрімав.
Аж чую крізь сон — літак гуде, Хтось голосно сказав: “Наш”. Потім літак затих, а над проваллям ракета повисла. Туман на дні почервонів, наче кров’ю підплив. Небо теж почервоніло, а з ракети на землю червона смілка закапала.
Люди знишкли, так і повлипали спинами в кручу. Раптом як гурконе — раз, і вдруге, і втретє… Близько десь, бо на мене аж груддя покотилося згори. І знову літак озвався, тільки вже десь далі. І знову загомоніли, завештались люди, вкладаючись на ніч. Якась жінка тихо, як не пошепки, заспівала дитині про котика, що спіймав собі мишку і вкинув у колиску…
Я цю пісню одразу впізнав, бо її ще тато мені співав і бабуся.
Коли літак затих, у сусідній зі мною конурі хтось заворочався, забубонів і заходився ламати хмиз. А незабаром блиснуло полум’я, лизнуло туман. Дивлюся: біля вогню дід бородатий сидить, підломивши під себе замість ноги дерев’яну ступку.
На нього закричали з усіх боків. — Ей, ви, діду, що се ви затіваєте! Хочете, аби нас усіх отуто перетовкло?
— Ану лиш, затопчіть вогонь!
— Ич, герой виськався!
— Те-те-те,— загомонів старий.— Чого це ви схарапудилися? Доки він зарядиться вдруге, я собі буряків напечу!
І вже не дослухаючись, що йому відповіли на те, почав укидати в багаття буряки: гуп, гуп, гуп — аж іскри вгору шугнули. Потім обернувся до мене та:
— А ти, недоуздок, чого тут трешся?
— Спать ліг,— одказую, а сам усміхаюсь, бо бачу, що дід веселий: все на ньому так і грає — і брови, і вуса, і кульша в холоші дриг, дриг — наче пританцьовує.
— Угу. А їсти хочеш?
— Хочу…
— Тоді не спи, зараз буряки спечуться.
Дід згорнув жарок і присипав зверху землею, щоб не жевріло.
— Просиш?
— .Що?
— Їсти.
— Прошу.
— Дають?
— Коли як…
— Значить, не вмієш просить.
— Соромно ж бо…
— Гм… Соромно. Гордуєш, чи що? Як так, то погано тобі житиметься. У-у, скрутно…— І, помовчавши, додав: — Гордим завжди погано живеться.
— Чого?
— А того, що всім хочеться бути гордим, та не всі здатні, от вони й прищикають де гордіших, бо заздрять їм.
— Хіба просити можна вміть?
— Атож! От, к приміру, підійшов ти до двору, дивишся — чоловік чи там жінка роблять щось. Підійди ближче, скажи: “Господи поможи в час добрий”. Тобі неодмінно почнуть дякувати. Отоді й ліпи: “Чи не знайшлося б у вас, тіточко (або дядечку), чогось перекусити?” А сам в очі, в очі дивись! Не дай одвернутися, не дай зринути, як ото рибі з гачечка… Це перше діло — в очі дивитися, у Божий колодязь зазирнути. Тоді, брешуть, дадуть!
У проваллі принишкли, поснули люди. Тільки вода десь на дні лоскотала каміння та шелестіли крилами кажани.
— А можна просити весело,— знову озвався дід.— Можна так: “Здорові були, люди-небораки! Дим вам з бовдура, крихту на стіл та густий куліш, щоб було спати тепліш!” Ну, а далі вже по ділу…
Печених буряків я тої ночі так і не попоїв, бо за другим разом літак таки влучив у провалля, і діда вбило, а мене тільки з покутка викинуло…
І став я просити весело. Бо так легше: можна і в очі не дивитися, і дадуть. Засміються, похитають головою — на тобі, хлопче, осьо що є, чим багаті…
Ну, от нарешті й село. Чорне, похмуре. Маячить у тумані, як скирти гречаної соломи. Підходжу до крайньої хати, пхаюся через перелаз. У дворі люди якісь, до одвірків туляться, у вікна, в сіни заглядають і мовчать.
— Здорові були, люди-небораки! — гукаю веселенько. А вони на мене заозиралися дивно якось, аж мені в грудях заскімлило. Потім захрестилися, сльози втирають і мовчать. А котрась бабуся й кажуть:
— Іди, синок, до хати, там такий, як і ти, хлопчик лежить… Попрощайся… Та шапку скинь, та перехрестися. То тобі й кутьки дадуть, і пиріжка…
Йди, йди.
Увіходжу в хату, а в самого поза спиною — мурахи, мурахи. На лаві, під карточками в рамцях, хлопчик лежить, руки на манишку поскладані — жовті, як із воску виліплені. Голова рушником обмотана, тільки носик гостренький видно. Біля лави навколішки жінка стоїть, мабуть, хлопчикова мама, лобом йому об руки треться і мовчить. А якесь маля в самій сорочечці до пупка в ногах у покійника сидить, крутить йому великий синій палець і плаче:
— Петько, розплющ очі… Чув, Петько! Хтось нахилився до мене, шепоче:
— Ото ба? Ото не займи, гляди, нічого воєнного, як знайдеш, Боже тебе сохрани…
А в хаті чимось таким холодним пахне, як земля у проваллі. І хлопчик на лаві мовчить, і мама його мовчить. Тільки люди тишкуються та очима образів шукають.
Ні, не хочу я кутьки і пиріжків не хочу… Краще в степ у туман…
Іду до воріт не озираючись, а від хати:
— Куди ж, ти, хлопче? Пообідав би. Голодний же, по очах видать. Заверни його, Тетяно!
— Та не займіть його, тітко, нехай іде. Воно злякалося…
З останнього двору, до якого я чомусь ледве наважився підступити, мені винесли три теплих картоплини, великий сплюснутий огірок і шмат чорного, гливкого, як замазка, хліба. Примостившись тут-таки ж, під тином на якійсь колоді, видно давній, бо аж мохом узялася, я швиденько перекусив і майже підтюпцем рушив у степ. А коли озирнувся, то села вже не видно було — наче кануло в густу сіру мжичку…
