Глава II
У полудень туман зійшов. З-за хмар прозирнуло сонце, і стало видно далекі сірі, в голих деревах, села, ріденькі переліски, припушені інеєм, та чорну смугу дороги попереду, що п’ялася посеред снігів на гору.
Десь там, за горою, погуркувало.
Брався мороз. Сніг і земля стужавіли, захрумчали під ногами. Йти стало легше, я навіть пробігся трохи, хоча поспішати мені й нікуди: адже там, за горою, фронт…
Мене вже не раз питали, чому не назад іду, не від фронту, а слідом. А чого б я назад ішов і до кого? Там, позаду, я хто? Сирота, старець, приблуда, і мене заберуть в патронат чи ще кудись. А тут я сам собі пан: схочу — до частини якоїсь пристану, чиститиму картоплю, митиму машини або годуватиму коні, то й мене прогодують; а схочу — поживу в бабусі якоїсь немічної, носитиму їй воду, дрова рубитиму, сніг у дворі одкидатиму, а як весна настане, ще й грядку скопаю. Хто мене вижене, як я — поміч? Казав же мені отой солдат з трудармії, що обмотки подарував: “Ти, синок, за фронтом іди. Як посмітюха за кінським табуном. Житимеш — во!” Правильно казав! Так що вертати назад мені не видне око.
І знову біжу, бо треба ж до заходу сонця що й на оту гору видертись. А там яке село набачу, в тому й заночую.
Незабаром дорога пішла круто вниз, у глибокий, заметений снігом і запруджений машинами вибалок. Біля машин горіли багаття, і солдати, стовпившись навколо них, грілися. Гурчали мотори, хтось хрипко й сердито вигукував команди, пахло бензином, розпареною багаттям землею і гострим вечоровим приморозком. Машини стояли колоною. Один трактор, випахкуючи з труби густий чорний дим, по черзі стягав їх на гору разом із гарматами на причепі.
Підходжу ближче, хвацько беру під козирок.
— Здравієм желаєм!
— Хо-хо!
— Га-га!
— Здоров, здоров!
— Куди йдеш, малий?
— Вперед, на захід! — одказую залюбки і пхаюся до вогнища, простягаю до нього збуряковілі руки. Солдати розступаються, ляпають мене долонями по спині, оглядають з усіх боків, і я мимохіть разом з ними теж оглядаю себе: черевики — тверді, червоні, американські; новенькі, хоча й забейкані внизу обмотки; зелену куфайчину, підперезану брезентовим ременем з трилінійки…
— Молодчага! — хвалять, а я червонію і посміхаюся так, ніби в мене губи померзли: це зі мною завжди буває, коли мене хвалять.
Я вже знаю, як себе з ними тримати: з молодшими солдатиками треба шуткувати і бути веселим, бо кислих вони не празнують, а від старших, котрі здебільшого не дуже охочі до сміху й поглядають на мене співчутливо та сумненько,— від старших краще одвертатися і не шкірити до них зубів, бо не злюблять.
— То чий же ти будеш, орел?
— Нічий. Всіхній.
— А звати як?
— Харитон Дем’янович!
Солдати сміються. Шинелі, полушубки, бушлати їхні парують; на чоботях, котрі теж парують, виступають сухі білі плями.
— Їсти хочеш?
— Ні. Я там наївся,— киваю назад.
Багаття сичить: сирі дрова, кукурудзиння, солома — не стільки вогню, як диму. Коли жар пригасає, в нього ллють бензин баночкою з-під консервів, і тоді полум’я стовпом шарахкає вгору, обличчя солдатів робляться червоними, веселими, а брови майже в усіх руді, поприсмалювані, і вії злипаються — теж присмалені.
Машин в улоговині стає все менше й менше, людей біля вогнища тож. Більшість уже там, на горі. Студебекери з гарматами — я знаю, це зенітки-сімдесятип’ятиміліметровки — повільно, горнучи буферами глевкий чорнозем, змішаний із снігом, повзуть за тягачем, а слідом за ними майже по пояс у колії пішки йдуть артилеристи.
— То як, Харитоне Дем’яновичу, поїдеш з нами? Звичайно, поїду. Хоч до пристанища якогось підвезуть.
І, щоб не відстати, теж іду колією. Мені вона майже попід руки.
На горі снігу менше, дорога краща. Попереду над рівниною зависло лагідне червоне сонце, голосніше чути гуркіт, хоч небо в тому краї чисте й пекучо-морозяне.
Мене саджають в останню машину, криту вилинялим брезентом і без гармати. Солдати (їх четверо: троє молодих і один старший, давно не голений, сумний і, видно, не балакучий) вмощуються попід бортами, вбирають голови в плечі, підняті так високо, що погони здимаються дугами, і враз засинають, а я тим часом розглядаю їхнє причандалля: розкладну бамбукову антену, батареї, якісь ящики, обгорнуті повстю, і, нарешті, автомати з круглими, вичовганими до блиску дисками.
Нашу машину іноді заносить то вправо, то вліво, тоді солдати повільно кивають головами, ніби мовчки погоджуються з кимось. Не спить лише старший. Він дивиться кудись назад, у степ, вкритий сизими від інею бур’янами, та інколи скоса позирає на мене й мовчить.
— Ви хто? — озиваюся першим.
— Вони? — киває старий на тих, що сплять.— Вони радисти. А я листоноша.
— Як листоноша?
— А так. Листи, газети розношу. Кому що прийде.
Це трохи дивує й розчаровує мене: на війні — і раптом листоноша. Я пригадую нашого сільського поштаря, одноокого Клима Чичкала. Покійна бабуся щодня виглядали його коло воріт і, як тільки він виходив з сусідньої вулички, несучи на грудях сплюснуту кирзову сумку, неодмінно гукали: “А зайди-но, Климусю, на часину сюди”. Клим підходив. Його заплющене, глибоко запале око іскрилося сльозою і часто сіпалося. “Немає вам, тітко Марфо,—казав він завжди одне й те ж.—Якби було, то я вам першим приніс би. Знаю ж, як ждете”.— “А ти, сипу, подивись, подивись”,— просили бабуся. Клим схиляв голову набік і по-курячому, однооко зорив у теку. Потім виймав звідти кілька конвертів і, підносячи кожен по черзі до видющого ока, читав по складах: “Пи-ли-пен-ко… Гу-зій… Шаб-лій… А цей не розбереш і кому, ну не вам. Кажу ж, якби було, то… ”
І йшов собі далі, вичитуючи на ходу, кому-таки той лист: “Лих?.. Ні. Мих?.. От і розбери, чи воно “ми”, чи “ли”! Грамотії називається!”
Коли він зникав поміж стовбурами верб на греблі, бабуся утирала кінчиком хустки очі й згорбившись ішла до хати. Я знав, від кого вона жде листа ось уже третій рік,— від тата…
— Чого ж ви не на фронті? — питаю в поштаря.— Он скільки гармат…
Солдат неохоче всміхається.
— В резерві були, на відпочинку себто. Тепер от їдемо…— І, помовчавши, запитує:—А ти ж звідки такий цікавий будеш?
— З Полтавщини.
— Галушник, виходить?
— Угу.
— А я з Люботина, під Харковом це. Не чув?
— Ні…
Поштар знову сумно, навіть тужно якось дивиться в степ і повільно, м’яко тре долонею густу, в сивих латках, щетину на підборідді.
— А батько-мати твої де ж?
— Мама й бабуся вмерли, а тато десь воює,— брешу швидко й рішуче, бо добре пам’ятаю бабусине напучування: “Ти, Харитончику, про тата краще нікому не розказуй, бо воно всякі люди на світі є: один пойме, інший одвернеться, ще й пальцем услід тицькатиме… Господь з ними… ”
— Ну, от бач,— солдат дивиться на мене з лагідним докором,— може, батько розшукує, де ти та що з тобою, а тебе і в селі немає, пропав безвісти. Що йому родичі відпишуть?
— У нас немає родичів,— кажу сердито, бо до цього поштаря мені ще ніхто ні за що акафіста не читав, а тільки жаліли.
— Ну, то сільрада відповість: так і так, мовляв, немає вашого сина. Думаєш, татові легко буде?
Легко, важко… Татові ніхто не напише, бо ніхто не знає його адреси. І я не знаю. Коли б знав, то вже давно до нього пішов би…
Сонце, напевно, зайшло, бо під брезентом стало поночіше, сніги огорнула печальна синювата імла, і дві чорних колії позаду нас, котрі щойно було видно аж до небокраю, зникли.
Поштар замовк і закурив. Котрийсь із молодиків прокинувся, голосно позіхнув.
— Це ви, Калюжний, отруюєте солдатський сон? — спитав хрипко.
— Я, Косте, я,— озвався з темряви поштар.
— Калю-у-ужний,— з удаваною досадою простогнав солдат.— Скільки разів пояснювати вам: не Костя, а Котя. Ко-тя, розумієте? Ах, ці мені вчені педагоги — чи ким ви там були до війни?
— Директором школи,— з усмішкою в голосі відказав листоноша.— А читав історію…
— О, директор! — вигукнув Котя так, ніби й не спав щойно.— Директор, освічена людина, а не розумієте, що Костя за наших з вами інтимно-товариських стосунків звучить надто офіційно і, я б сказав, образливо. Так Що затямте: я стримую вас від поганих вчинків, чого й вимагає від справжніх воїнів статут внутрішньої служби…
Калюжний тихо засміявся, а Котя театрально відкашлявся і заспівав тужливим тенорком — видно, когось перекривляючи:
Ох, машина, колпак мєдний, Сидить милий худой-блєдний. Тір-ді-рі-рі, тір-ді-рі-грі-і…
— А що, Калюжний, як на вашу думку, скоро ми дістанемось до передової і коли на моїх доблесних грудях затанцюють чорти — чи хто там головний на тім світі?
Поштар блиснув цигаркою.
— До передової вже недалеко. А щодо чортів важко сказати. Кому що судилося…
— Ах, милий директор і педагог,— зітхнув Котя.— Не вгадуйте при мені цього романтичного слова — судимість, бо тоді мене неодмінно тягне в рідне Дебальцеве. Ви були коли-небудь на цій чудовій станції? Ні? Ви багато втратили, Калюжний.
Н-да… Вийдеш, бувало, ввечері на перон, народу — тьма; ліхтарі, паровозні гудки, рейки блищить у всі кінці світу: Полтава, Сталіно, Ворошиловград, Звєрєво… У деповському парку музика грає, атласні блискучі півники на паличках продають, шатенки, брюнетки, блондинки… Букет! Поторкаєш коліном чийсь симпатичний чемодан — важкий. Так і знай: крупа, борошно, сало… Не те! Поторкаєш другий — легкий. Значить, на шахти людина їде, на заробітки. Теж не підходить. Поторкаєш третій — середньої ваги. Оце він і є! Звичайно, якщо господар чемодана — людина з манерами і з кіровським годинником у кишені: начальник шахти, головний лікар…
— Ви були тоді ще дитиною, Костя,— зауважив поштар.
— Ну-у, якою дитиною! — примхливо заперечив Котя.— На той час мені вже стукнуло шістнадцять років, плюс рік дитячої колонії імені А. С. Макаренка, плюс дві ухажорки!
— 3 вас, Костя, міг би вийти прекрасний актор типу Алейникова. Вчора перед телефоністками ви, здається, виступали в ролі нареченого якоїсь стахановки…— сміявся Калюжний.— Хто ж ви насправді?
— Насправді? Будь ласка: людина з великої літери. А конкретніше — токар, член Тсоавіахіму, конферансьє, суфлер, перонний хлопець і активіст, а нині — гвардії рядовий начальник радіостанції — марка засекречена, надто від своїх…
Котя рвучко підводиться і твердо, не заточуючись, хоч машину кидає з боку в бік, іде до заднього борту.
— Пахне, здається, селом,— доповідає по хвилі, вдивляючись у пітьму. В цей час машина круто взяла ліворуч. Котя вихопив з кишені трикольоровий німецький ліхтарик— у вузькому червоному світлі повз нас пропливав похилений телеграфний стовп і біла, затесана стрілою дощечка з написом: “с. Тридолі”.
— На одне село три долі? — весело дивується Котя.— Чи не забагато?
Незабаром колона зупиняється. Один по одному замовкають мотори, і в тиші, яка настає так раптово, що аж вухам боляче, виразно чути не лише канонаду, а й окремі гарматні постріли і глухе дудукання важких кулеметів.
Ми стоїмо посеред села, на просторому майдані. З ледь чутним шерехом сіється сухий блідо-рожевий від близької заграви сніг. Крізь нього сям і, там видніються чіткі на оранжевому тлі силуети хат, машин, підвід. Попід хлівами пирхають коні, тепло, затишно, пахне сіном.
Уздовж колони, біля кожної машини тупотять чобітьми гурти артилеристів, зблискують прикриті долонями вогники з цигарок. У двері ближніх хат стукають, гримають кулаками, і вони неохоче, вузько прочиняються, викидаючи надвір жовті смуги світла.
— Зайнято!
— Ну? Кому сказано: за-айнято! Артилеристи лаються., просять, погрожують, нарешті, наказують чиїмось ім’ям — і двері відчиняються навстіж. Незабаром перші машини розвертаються і, завиваючи моторами, в’їжджають у двори.
Несподівано з червоної темряви виринає низенька, перехрещена блискучими портупеями постать військового в білому полушубку.
— Стоволос! — тихо каже хтось із радистів. Вони вже прокинулися, товпляться біля радіатора, від якого пашить теплом і валує пара.
— Кузовчиков є? — коротко й суворо запитує Стоволос, підійшовши.
— Точно так, тарш-ста-нант! — хвацько відповідає Котя — високий, широкоплечий, з насуненою на одну брову шапкою, але не тягнеться і не козиряє.
— Шукайте, Кузовчиков, якусь хату,— не виймаючи рук з кишень білого як сніг кожушка, наказує Стоволос,— бажано на західній околиці й повище. Розгортайте станцію і шукайте наших.
— Заводь, Антошо! — гукає Котя до шофера, а Калюжний, підступає ближче до командира і, затинаючись на кожному слові, каже:
— Тут з нами… малий, товаришу старший лейтенант… Приблудний хлопчина… То чи не взяли б ми його з собою?
— Приблудний хлопчина сам собі раду дасть,— сухо кидає Стоволос, потім, вже одійшовши, обертається:— А раптом станеться щось, засічуть, наприклад,— хто відповідатиме, Михайле Васильовичу? — І знову зникає в темряві.
— Ну, що ж, бувай, Харитоне.— Калюжний кладе мені руку на голову, так що шапка наповзає аж на очі, й, нахилившись до вуха, шепоче:— Заходь завтра до нас. Де побачиш антену над хатою, туди й заходь. А найкраще… вертайся б ти назад, у Полтавщину, га? Ну, та про це ми ще поговоримо. Біжи в оту хату, напроти.— Він легенько підштовхує мене в спину, стає на підніжку, і машина, кидаючи з-під коліс грязюку, рушає.
Мені щось лоскоче в горлі, очі застилає гарячий туманець, але я знаю, що це ненадовго, що воно пройде. Ось не стане видно машини — і пройде…
Майдан швидко порожніє, якийсь час мотори гудуть в усіх кінцях села, потім усе затихає. Лише собаки валують та заграва поза хатами повільно росте, підсвічуючи низькі снігові хмари.
Іду попід типами, зазираю в кожен двір, може, десь не так густо постояльців. Але скрізь — машини, кухні, тягачі; пахне холодним залізом і соляркою, теплим димком з димарів і свіжими печищами, видно, село недавно горіло.
Завертаю у вузеньку вуличку, що веде круто вгору, розміркувавши, що сюди не всяка машина, а то й підвода з’їде, і зупиняюся аж біля останньої хати: з бовдура курить, маленькі низькі вікна завішені не щільно, й крізь них продирається назовні якийсь незрозумілий, приглушений гамір. Невже й тут повно? Стукаю. Дуженько, щоб почули. Незабаром у сінях рипнули двері й збуджений жіночий голос весело запитав у дірочку над засувом:
— Хто? У нас, рідненькі, й так повно-повнісінько!
Я притуляюся носом до щілини в дверях і навмисно хрипко, щоб голос грубішим здався, гукаю:
— Та я, хазяєчко, один, багато місця не займу!
Засув поволі скрипить, двері одхиляються, і я мерщій вставляю свій твердий американський черевик між ними й порогом.
— Я сам, кажу, один…— і ледве не захлинаюся від диму та крутого самогонного духу.
Жінка, в розхристаній білій кофточці й з розпущеним по плечах волоссям, розсердилась:
— Ти ‘кого біса опівночі товчешся тут, га? Ану, марш!— і штовхнула мене в груди.— Іди, йди собі!
Я вже хотів виймати черевик — такі недобрі жінки мені ще й не траплялися! — але в цей час хатні двері відчинилися, і в них з’явився солдат. Упершись руками в одвірки й намагаючись підняти важку, неслухняну голову, він запитав:
— В чі-чім справа?
На грудях у нього одвисли й подзеленькували медалі, а за спиною в диму шипіла патефонна пластинка, і спантеличено-здивований голос, ніби сам із себе кепкуючи, весело перераховував:
Носив жито, і пшеницю, Кукурудзу, чечевицю, Поросята, і качата, І курчата, і гусята, Носив-таки й грошенята За чорнії бровенята…
— Що, н-ночувати?— запитав солдат і знову зронив голову. Пускай, Меланю, хлопця. Буде нам голки точити.
Хазяйка завагалася.
—— А в тебе вошей немає? — запитала, попускаючи двері.
…що тільки тьху! — вигукнула пластинка в диму.
— Що ви, тьотю, я недавно в прожарці був!
— Ну, тоді заходь.
Хата дихнула на мене теплом і димом. То куріла грубка, напевно, вже давно не мазана, бо вище дверцят чорнів широкий зализень сажі. Коло столу, заставленого закусками з солдатського пайка та різнокольоровими пляшками, поклавши голову на руки, спав ще один солдат. Патефон у кутку на лаві вже не грав, а тільки сичав, бо пластинка кінчилася. Я хутенько роздягнувся біля порога, розмотав обмотки — внизу вони змерзлися й тріщали, пострілюючи крижинками,— потім підійшов до патефона і заломив мембрану назад.
— Став ту ж саму, бо на другому боці вже зітерлася,— сказала господиня,— та йди перекусиш.
Вона вже сиділа за столом і нарізала черствого солдатського хліба — червона, розпатлана, але тоненька в стані й гострогруда.
Солдат, мій благодійник, одною рукою наливав у кухлі горілку, а другою розхитував свого товариша, вчепившись пальцями в його плече.
— Коляша, падйом! Слиш? Па-адйом, гоорю,— бурмотів він.— Давай вип’ємо за Меланью!
— Та не займи, Сергійчику, хай спить,— сказала хазяйка, припадаючи головою до солдатових медалей.
— Да? Ну, нехай. Сідай, малий! — Солдат простягнув мені кухоль із смердючою пригорілою джурджею і підсунув ще не почату банку тушонки.— Скільки тобі років, Ваня?
— Мене звуть Харитоном,— кажу всміхаючись, бо Сергійчик мені подобається, хоч і п’яненький.— А років чотирнадцять…
— Чотирнадцять? — дивується він, високо піднімаючи гарну, розсічену вузьким шрамом брову.— Тоді ні, молодий ще,— і забирає кухоль назад.— Рубай тушонку.
Я нашвидку заводжу патефон — у ньому щось рипить і бринькає,— розкручую пальцем пластинку, бо сама вона не рушає, і припадаю до їжі, тут-таки ж на лаві, розуміючи, що від мене вимагається одне — крутити музику.
Солдат і Меланя п’ють, обнімаються в диму за столом; я дістаю скоринкою пахуче м’ясо з банки, підставляючи під підборіддя долоню, щоб крихот не губити, а пластинка тим же спантеличено-здивованим голосом виводить:
Удовицю я любив, Подарунки їй носив, Носив сало, носив свічки, Носив м’ясо, носив стрічки…
Голок усього дві, та й ті тупі, як нарубані з дроту шевські гвіздочки. Я точу їх об мантачку по черзі: одна грає, іншу точу, доки вона стає такою гарячою, що і в руках не вдержу, потім гарячу вставляю, а холодну точу. Солдат мене хвалить, хазяйка, довідавшись, що я сирота, жаліє і кладе мої обмотки на лежанку просушити, а я, щоб віддячити їм за ласку, одвертаюся, коли вони цілуються, і точу голки старанніше.
Мордуємося отак аж до півночі: я біля патефона (вже й пучок не чую), а вони коло горілки. Потім усі гуртом, зморені, очманілі від диму та однієї й тієї ж пісні, весело переносимо Сергієвого товариша на лежанку — вони тримають його за ноги й попід руки, а я посередині — і вкладаємося спати. Я лізу на піч, лаштую собі лігво з усякого ганчір’я та своєї одежі, а Сергій і Меланя знесилено падають у широченне побите шашелем і вимощене квітчастими подушками дерев’яне ліжко. Від одвішених вікон чути, як порощить об шибки сухий сніг, у хаті час від часу то виднішає од заграви, то знову меркне. Сергій і Меланя шепочуться в темряві. Вона часто й подовгу сміється, а то враз замовкає і ні з того ні з сього починає схлипувати та допитуватись:
— А завтра знову туди? Як же я без тебе житиму? Ох…
— Інші прийдуть,— байдуже одказує Сергій, і водночас чути: лясь!
— Ну, може, ще раз скажеш?! — гнівним шепотом доскіпується Меланя.
— Скажу-у,— гуде солдат,— бо увєрен…
— У-у-у… ти! — сміється Меланя дивно якось: у тому сміхові й образа, і побоювання образити, і згода з тим, що так воно й буде.
І знову, але вже ніжніше й м’якше, чути: лясь!
Я накриваю голову подушкою, від якої тхне гарячою глиняною потерухою, й одразу ж, ніби в тепле марево, що гойдається й тихо бринить навколо мене, поринаю в сон.
