Глава III
Уранці мене розбудило сонце. Його жовтувато-медове проміння, що ледь тремтіло на стіні, на якусь мить воскресило в мені тиху, давно забуту радість, котрою я зустрічав зимові ранки в нашій з бабусею хаті: обмерзлі за ніч вікна, веселий грай полум’я в печі, біля якої вже поралась бабуся, неодмінно воркуючи щось сама собі; миротворне сяйво образів у кутку, облямованих під склом сріблястими мереживами та вощаними квітками. Почувши, що я прокинувся, бабуся, підрум’янена, розімліла коло вогню, зазирала в мій покуток і питала: “А що внучкові снилось?” Я вигадував якусь нісенітницю, позаяк мені тоді нічого не снилося, або ж відказував твердо, щоб схоже було на правду: “Залізні ковзани!” — і, затамувавши подих, чекав на відповідь.
Бабуся в таких випадках довго мовчала, потім, вдаючи, ніби вкрай здивована, казала: “Хм… І приверзеться ж дитині отаке! Ну, та це не вийде. По ковзани треба їхати аж у Полтаву. То скажи їм, хай не сняться… — І сміялася кожною зморщечкою на осяянім полум’ям виду, і плечима, і грудьми. Вся сміялася.— Вставай лишень, та поласуємо кулешем”.
Лежу, всміхаюся в стелю, і раптом до мене, ніби крізь сон, долинає тягучий, схожий на пісню плач. Схоплююся з теплого свого кубла, дивлюся через комин у хату. За неприбраним столом, підперши щоки долонями, спиною до мене сидить Меланя, а перед нею, притулена до порожньої пляшки,— Сергійчикова карточка: одна його брова на злеті, круто зламана посередині, а друга ніби аж тремтить чи то від болю, чи то від нетерпіння. Він дивиться на свою руку, перебинтовану вище ліктя прямо поверх гімнастьорки, і на чиїсь пальці, що саме зав’язують вузол. Я здогадуюся, що ні Сергія, ні його товариша вже немає…
Мабуть, відчувши на собі мій погляд, Меланя здригнулася і вмовкла. Вона, певне, забула про мене, бо коли озирнулася, то я помітив на її обличчі переляк.
— А-а, це ти… — знайшовши над комином мої очі, сказала Меланя і криво, неохоче посміхнулась. Обличчя її помітно підпухло, гарні вологі очі променилися сумом, і в них тяжко було дивитися, а великі, як мені вчора здалося, хтиві губи теж припухли, червоно ятрилися й тремтіли. Вона прибрала зі столу фотографію, сховала її за пазуху і не обертаючись покликала:
— Іди їсти, патефонщик…
Тільки тепер я роздивився, що це була не тітка, а молода дівчина. Видно, під чаркою і не вбрана, вона здалася мені вчора набагато старшою.
За сніданком, із залишків учорашнього солдатського пайка, Меланя намагалась не зустрічатися зі мною очима і не згадувала про постояльців, лише іноді, ніби перебираючи ґудзики на прозорій кофтині, торкалась пальцями фотокартки, спідтишка позирала на мене й мовчала. Потім одпила трохи з кухля, кумедно, по-дитячому скривившись, і повеселішала.
Незабаром я вже знав, що вона нетутешня, а з Донбасу, що матері в неї немає змалечку, а батька перед самою війною привалило в шахті, і вона зосталася з мачухою.
— То була сварлива та ненависна,— розказувала Меланя, хмурячи блискучі, немов підзолочені проти сонця брови,— а після татової смерті ще й запила. Вилізе, було, з шахти і, ні помившись, ні причепурившись,— до буфету.
Притьопає додому опівночі й у чому була — в постіль.
Зжену, помию, переодягну, а вона лежить і варнякає: “Шкода, що ти, стерво, не моє, а тії… Думаєш, я пила б? Хе… Я б тебе як лялечку одягала і взувала. А задля чужої — не хочу! Душа не лежить! І людей дурити не хочу, бо раз не люблю, то не люблю!”
Меланя зітхнула і ще раз приклалась до кухля. — А тут прийшли німці. Почали записувати добровольців у Німеччину. Я й записалася. Думала, гірше, ніж за мачухою, не буде. Та й подивитись кортіло, як воно люди в тих землях живуть… Дурна… Може, отак і завезли б аж ту д и, якби не… Супроводжував нас один. Німець. Гарний такий, чорт. Він до мене… Ну, як би тобі сказати? Ганявся за мною. Як тільки поїзд зупиниться десь, уже він і в нас у вагоні. Підсяде, джеркотить, джеркотить щось по-своєму, шоколадки роздає, тоді морг дівчатам, то вони хаміль, хаміль — і в сусіднє купе. А мене не пускає. Руки так накрутив, що тижнів зо два потім боліли…
Раз якось зупинився наш поїзд посеред степу. Дівчата спали, німця того не було — перших, добровольців, вони не дуже стерегли. Вийшла я в тамбур — поноченько ще, тепло, цвіркуни сюрчать, а попереду червоний вогник: семафор закритий. Зіскочила на землю — ніде нікогісінько, тільки машиністи біля паровоза гомонять — та й пішла собі на зорю. Вирішила так: наймичкою буду, за каліку подамся, аби свій, аби не чужина. Та й подалася…
Меланя, примружившись, дивилася на крижані блискітки, що грали в шибках жовто-червоно-зеленими цяточками, і час від часу посміхалася сама до себе гіркувато-глузливою посмішкою.
— Він тут недалеко й живе. Батько, мати й він. Зайшла я до них уранці — сонечко тільки вигулькнуло, а вже й спека — води напитися. Вони саме снідали. Сідай та й сідай, припрошують. Зняла я свій піджачок, розіпнулася… Я тоді платок низько напускала, щоб і очей ніхто не бачив. Ну, батько, мати — звісно, як у нас гостей пришановують— і жареним і шквареним пригощати заходилися, розпитують, хто я та як тут опинилася, жаліють, хвалять, що втекла. А він мовчить. Ложку поклав, очей з мене не зводить. Чепурненький з лиця, хоч і понуркуватий трохи, баньками з-під чуприни тільки блись-блись. Глянеш у них — аж у грудях терпне. Не їсться мені, губи розтулити не спроможуся — зроду зі мною такого не було… Чого ж це ти, думаю, козаче, не на війні? Літа ж, бачу, призовні. Тоді, як із-за столу підвелися, збагнула: кривенький він, клешнявий на одну ногу. Ходить отак набокувато: хить-хить, ніби картоплю під плуг садить. Ну, ти скажи, як нашептав мені хтось, щоб у ту хату зайшла. А кажуть, долі немає…
Посиділа я ще трохи — незручно ж попоїсти і гайда з хати,— подякувала і стала прощатися. Куди там! Не пускають. Живи в нас, і квит. Сім’я невелика, їсти є що, будеш нам як своя. Це — старі. А він (його Кирилом звати) мовчить, тільки зблід як полотно. І вже не на мене, а під ноги собі дивиться та все комір то застібає, то розстібає…
Зосталась я. Думаю, як не до них, то до когось іншого приставати доведеться. То вже так, сама перед собою виправдовувалась, бо через нього — тепер уже знаю — не пішла тоді галасвіта. Може, воно й краще було б…
А невдовзі нас і поженили. Справжнє весілля справили, тільки вночі: фата, вінок, у молодого квітка, горілка на столі, коровай — все як годиться, але без людей і при завішених вікнах, бо вони хотіли, щоб про мене ніхто не знав, аж доки наші не прийдуть.
Спочатку, з рік, мабуть, гарно жили, весело, наче щодня свято в хаті. Свекруха мені ані за холодну воду братися не велить. Свекор аж помолодшав, усе якісь пісні мугикає та дратвою — він сам швець — витьохкує. А про Кирила годі й балакати. Так наче повищав ураз, ходити рівніше став, від суму в очах і сліду не лишилося. А вночі, було, як пригорнеться, то так, начебто хапається за мене, начебто боїться, що я ось-ось щезну. Та все допитується: “Ти мене любиш? Ти мене любиш?” Я спочатку одказувала або замість відповіді — набридає ж повторювати одно й те саме — пестила його, як уміла. А раз візьми та й засмійся. Справді-бо, як дитина, їсть шкурку з молока і питає в мами: а вона добра? “Одсунь краще ногу, бо тісно”. Забула, що він же кривенький, звикла так, що й не помічала…
На тому й закінчилося наше свято. Наче покійника в хаті замали. Кирило цілими днями мовчить, навіть до батьків не балакає. Очима на мене спідлоба так іскри й креше. А вечір настане — п’є, щоб сміливіше, не так совісно знущатись було. Спершу лащиться, робить зі мною що хоче, тоді принишкне. Чую: заснув. Радію, думаю, слава богу, минулося. Де там! Опівночі, коли батьки в хатині поснуть, підхопиться як тороплений і ні з сього ні з того — хвать за горло: “Кажи, любиш?” Плачу, обіймаю його, присягаюся. “Брешеш! — сичить.— Якби любила, то не сміялася б!” Заїкнусь розказувати, як те сталося, слухати не хоче. Вчепиться п’ятірнею в губи: “Цить, не троюдь! Шкура! Доброволка! Німецький покидьок!” Ти що,— плачу,— забув, якою мене взяв?
Замовкне, ніби схаменеться. Тоді як упнеться пальцями в груди, аж кров під пучками закипає: “Може, скажеш, гадино, що він і тут не був? — На німця того натякає, бо я ж усе до крихти йому розказала.— Що, мовчиш?” — і регоче, радий, що мені відповісти нічого…
І так щоночі. А день настане — старі просвітку не дають. Свекор ще сяк-так, мовчить, тільки молотком сердитіше стука, зате свекруха і за нього й за себе надолужує: і не там сяду, і не там стану, і руки б мені покорчило, і ноги б мені повсихали, і де я, зайда, взялася на їхню голову… Воно й зрозуміло: для них Кирило син як син, а я синиха лиха, бо не жалілася їм ні разочку: одвикла за мачухою…
Меланя замовкла. Я чув, як об її зуби цокотів вінчик великого лудженого кухля, і, не підводячи голови, сказав:
— Навіщо ви, тьотю, стільки п’єте?
Меланя засміялася і, перехилившись через стіл, підняла моє підборіддя м’якими паморочливо пахучими пальцями.
— Тобі противно, ге ж? — подивилася на мене своїми вже посоловілими, тупими — я навіть не збагнув, якого вони кольору,— очима.— Ач, який гарненький хлопчик. Ти, мабуть, добрий, бо очі вимучені. Такі — добрі. А кому зараз добрість нужна? Ха!.. І ніяка я тобі не тьотя. Мені всього двадцять годочків!
Я бачив близько перед собою її трепетні у посмішці п’яненькі губи, підпалені смагою, ніжно-білі ямки над ключицями і кутик Сергієвої фотографії, що виглядала з-за пазухи.
— Як же ви тут опинилися? — запитав, ніяковіючи, навіть трохи неприязно: з якої це речі мене отак любісінько, як дитину, беруть за підборіддя й роздивляються! Я вже давно відвик од того, щоб мені тосі плескали.
Меланя якийсь час дивилася у вікно, мружачись і усміхаючись до сонця. Їй, напевно, вже не хотілося розповідати.
— Що? — мляво перепитала вона.— Втекла я від них на тому тижні. Уночі, як усі поснули. Отямилася аж в оцій хаті. Тут бабуся-одиначка живе.
Вона позавчора, як наші вступили, до родичів у Крюків подалася, а я оце хату стережу, доки повернеться.
— А вони?
— Ходять щодня. Умовляють назад повернутися. Або, як смеркне, попідвіконню вигупують. Шпигують. Вони й сьогодні прийдуть. Ну, та годі про це, остогидло…
Меланя підвелась і заходилася прибирати в хаті. А я одягнувся в сухі й теплі свої лахи, розпитав, де тут можна добути дров — треба ж чимось віддячити за харч та постій,— і, довідавшись, що лісу поблизу немає, топлять усі дерезою, вийшов надвір.
Сонце стояло вже високо, але мороз не всідався. Згори мені було видно все село — велике, незграбно розкидане поміж яругами та спадистими косогорами. Куці глухі вулички, провулки вилюжилися від хати до хати та, не знайшовши виходу на простір, упиралися або в провалля, або в густі зарості дерези, приметеної снігом. Там копошилися люди й чорніли латки вирубаного чагарника. У дворах деінде куріли дими солдатських кухонь, іржали коні, попід моторами пофарбованих білилом машин чаділи факели, але гармат-сімдесятишестиміліметровок, скільки я не приглядався, ніде не було видно. Напевно, артилеристи вночі виїхали. Ненадовго і зовсім не боляче мене зачепила думка про радистів: де-то вони зараз — на фронті чи десь в іншому селі?
Від гурту жінок, що вирегочували з солдатами біля обмерзлого по зруб колодязя, я дочувся, що фронт посунувся долі, десь аж під Кіровоград, і що в колишній школі сьогодні показуватимуть німе кіно. Я вирішив неодмінно сказати про це Мелані.
Дерезу рубали здебільшого лопатами — солдати, жінки, підлітки. Малеча, що гралася тут-таки, біля своїх мам, принишкла, з цікавістю позирала в мій бік, і я спочатку не тямив чому. Аж доки хтось із гурту сказав:
— Ану, Льонько, піди спитай, чи він не а катюшниками їздить?
— Те,— заперечили йому.— Такі обтрьопані тільки в обозах бувають!
— Ги-ги… Обозна криса!
— А черевики, гля, як ковганки!
— Цитьте, може, в нього тата й маму вбило, а ви…
Затим до мене підійшов серйозний, охайно вдягнений, як видно, вчительський хлопчик і, спостерігаючи, як я голіруч пораюся біля дерези, запропонував:
— Може, вам допомогти? У нас є сікач.
— Нічого, обійдемося,— сказав я трохи спогорда і поспішив усміхнутися, щоб хлопчик (йому було років десять) не образився.
— Ну, тоді до побачення,— так вже ввічливо, хоча трохи завчено сказав хлопчик і пішов до гурту.
Його враз обступила малеча, пошепотілася трохи й заходилася гратись у ладки.
Мені не кортіло до них. Після бабусиної смерті я розважався сам — у бур’янах десь або в лузі, щоб ніхто не бачив, і тулився більше до дорослих. Вони, всяк на свій лад, повчали мене, як жити, але по-їхньому в мене ніколи не виходило: направлять украсти в німців мила і проміняти на харч або одежину — мене впіймають і поб’ють; пошлють до найзаможнішого в селі чоловіка випросити їсти — там не дадуть, ще й вуркою обізвуть на додачу… Найчастіше мене вчили приказками: “Покірливе телятко дві матки ссе; не все перескакуй, а інде й лізь; береженого й бог береже… ”
Я не розумів, чому в одного теляти буває аж дві матки, в яких випадках треба лізти, а в яких перескакувати, а що означає слово “бережений”, зовсім не тямив і жив самотужки, як приходилося…
Дереза була мерзла, я не ламав її, а, поховавши руки попід пахви, збивав ботинками, в’язав своєю ремінякою з трилінійки і носив до хати.
Меланя, швидка, поривчаста, в новій зеленій куфайці (я подумав: “Сергій подарував!”), сікла гілля на хворост, наспівуючи сяких-таких триндичок, потім сказала:
— Годі. Нам же тут не вікувати! — І засміялася.— Як. тільки потепліє, піду звідси.
— Куди? — запитав я.
— У Донбас.
— До мачухи?
— Ні. На якусь шахту. Зароблю грошей, зодягнусь по-людськи, заміж вийду… А тут мене з’їдять: доброволка!
При заході сонця над селом з’явилася “рама” — чудернацький літак з двома охвістями та чорно-білими хрестами на фюзеляжах. Солдати стріляли по ній з карабінів, петеерів, ручних кулеметів і лаялися. Одні кричали: “Атст-а-віть!” Інші заперечували: “А чо єйной, в зуби смотрєть, стєрвє!” — і, припавши на коліна, знову цілилися. “Рама” кружляла низько, переверталася набік, і тоді було видно льотчиків у чорних шоломах та блискучих червоних проти сонця окулярах. Зробивши кілька обльотів, вона випросталась і стала віддалятися.
— Зараз приведе… — гомоніли солдати в сусідньому дворі, позакидавши карабіни за плечі й закручуючи цигарки.
Але в цей час навколо “рами” зчинилася глуха стрілянина. Чотири маленькі тупоносі літачки оточили її з усіх боків, заблискали вогняні кульки, зелені цівки кулеметних черг. Солдати спостерігали за боєм, затулившись долонями від сонця, одначе воно світило так яскраво і так червоно-гостро пломеніли сніги на обрії, що годі було щось побачити.
Та ось у повітрі, майже над самою землею, знову з’явилася “рама”, а обабіч неї та зверху, збавивши швидкість, хрипко похлопуючи моторами, летіло чотири винищувачі.
— Ура! Взяли! Ведуть! — радісно загукали сусідські солдати. Село враз ніби вибухнуло. Кричали в усіх дворах, вимахували шапками, зброєю, факелами:
— А-а-а…
Я теж кричав щось, махав шапкою і пританцьовував, а Меланя, стиснувши долонями розрум’янені щоки, ніжно вистогнувала:
— Ой мої соколики… Мої рибоньки…
Увечері, завісивши вікна всяким ганчір’ям, ми пекли в лежанці картоплю. Як і вчора, хату від стелі й по лутки виволокло димом, тому ми сиділи долі. Меланя пильнували за жаром, час від часу підгортаючи його до купи, а я дробив молотком велику грудку солі. Вона була сіра й тверда мов кремінь. Від невлучного удару з неї викрешувалися іскри. Над нашими головами ледь помітно гойдався дим, і разом з ним гойдалося полум’я в каганці. З грубки пахло жиром, пригорілою картопляною скоринкою та гарячим відпаром дерези. На якусь мить мені здалося раптом, що це не я стою навколішки й товчу склисту замацану сіль, а хтось інший, чужий і водночас ніби знайомий мені… Як я сюди потрапив? Чого? Адже я досі, там, у своєму селі, де кожна бур’янина мені знайома, кожен клапоть землі. Ось на причілку нашої з бабусею хати росте гінка, ніколи ніким не стрижена акація (такої ні в кого більше у селі немає.); в ній густо гудуть бджоли, пересідають з цвіту на цвіт, впинаються хоботками в чашечки і тремтять від напруги серед жовтого, розімлілого на сонці цвіту. Під акацією, в холодку, моє кубло, моя “хата”, обтикана берестовим гіллям і прикрашена крем’яхами з різнокольорової цегли та коліщатами з годинника, що висить у хаті над скринею порожній, затканий усередині павутиною й сухими мухами — бабуся ховала в ньому гроші, коли, вони були…
Аж ось на мосту чути мляве погейкування, повільно риплять колеса, і незабаром з-поза верб на гатці витикаються мурі, опішнянського заводу воли, запряжені в кузовку. “Гей!” — чути з її дна, висланого прив’ялою осокою (вона тягнеться й за осями), а погонича не видно: лежить куняє або в небо дивиться, тільки гострі полатані коліна стирчать…
О, якби те хто знав, як добре жити над шляхом, під самісінькою греблею, та ще й колодязь у дворі мати. Хто не їде, хто не йде — завертає. Напоїть худобу чи то сам нап’ється, сяде на призьбі погомоніти з бабусею, а примітивши мене, шасть у кошик чи вузлик: на ось тобі, дитино, гостинця — пряника, яблуко чи свистуна… І знатимеш ти, хоча ніби й не прислухався до розважної старечої бесіди, де й що сталося в цілій окрузі, хто, як і коли вмер, хто, коли й на кому одружився і не дав могоричу за молоду, бо “воно з коліна-праколіна жмикрути”; знатимеш, де пройшли гарні дощі, а де тільки “краєм зачепило”, кого повезено в “город”, а хто пішов пішки — все знатимеш, живучи над шляхом…
Коли те було — сьогодні, вчора чи вічність тому? Як і навіщо я тут опинився, коли десь там, далеко-предалеко, моя хата, жовта акація, бабусина могила на піщаному Чебрецевому бугрі, напроти розлогої сосни з відломленою верхівкою?..
— Ти що, не чуєш? — торсає мене Меланя.— Кажу, давай їсти, а ти мовчиш. Аж налякав.
Ми чистимо обвуглену картоплю, дмухаємо на пучки, коли вже дуже припікає, і співчутливо перезираємося.
— Гаряче?
— Гаря-аче…
— Хоч зогріємося
І регочемо з картоплею в руках, як маленькі.
Зуби у Мелані рожеві од полум’я в грубці. Картопля тож рожева і густо парує, як розломиш, бо в хаті ще мало духу.
Сіль доводиться лизати: міцна, її хіба що в мішку можна потовкти як слід, і то брезентовому.
— Добре, що хоч така є,— каже Меланя.
— А ви борщ з розсолом або солоними огірками їли?
— Ні. А що?
— Гидкий.
Від картоплі стає тепліше, а її пахощі — степові, осінні, довоєнні — паморочать голову, і ні про що не хочеться думати, крім одного: коли б то більше було її, картоплі…
Одначе попоїсти всмак нам не дають. Попід вікнами чути чиїсь кроки. Потім вони завмирають, і в шибку хтось тихенько тричі стукає.
— Це вони! — злякано шепоче Меланя.
— Хто? — не розумію.
— Личаки. Старий і Кирило…
— То, може, не відчиняти?
— Ні, ні. Відчиняй біжи, бо ще вікна поб’ють. Вони скажені! Іду в сіни, довго намацую засув.
— Хто?! — питаю сердитим баском.
За дверима якусь хвилю мовчать, нерішуче покашлюють:
— Кхе… кхе… Та це, товаришу, ми… Сусіди.
Я клацаю засувом і одступаю в темний куток. У сіни увіходять двоє. Той, що попереду, вищий і, напевно, в кожусі, бо від нього пахне кислою вовною, придивляється до мене в темряві, улесливо бурмоче:
— Хе-хе… Звиняйте, що побиспокоїли. Діло в нас до хазяєчки вашої… То якщо ви не проти…
— А може, тату, нехай іншим разом,— втручається нижчий, мабуть, він і є Кирило.
— Ідіть уже, йдіть, раз намірилися! — сердито гукає з хати Меланя. Заходимо разом. Старий, уздрівши, що перед ним не військовий, а чортибатьказна-що — так він на мене й подивився,— рішуче ступив до лави, сів. А Кирило притулився плечем до одвірка й заховав криву ліву ногу за праву. Зодягнений він був гарно, по-парубоцькому: діжурка, хромові чоботи, навколо шиї полискував білий шовковий шарф, котрим було прикрито і смугляво, чисто виголено підборіддя. Кирило дивився собі під ноги, тому я не побачив його очей, “Божого колодязя”…
— То як, — лагідно мовив старший Личак, посміхаючись однією щокою, і я помітив, що Меланя здригнулася,— довго ми будемо з тобою, невістко, у хто-кого-перетягне гратися?
Меланя ледь помітно повела плечем.
— Ні.
Недовго. Бо я скоро піду звідси.
— Світ за очі? — поцікавився старий.
— Світ за очі.
— Угу… Ну, це ми ще побачимо.
— А то що? — Меланя випросталась і визивно випнула груди.
— Та нічого… — Старий дивився на неї, схиливши голову на плече і прискаливши око.— Кажу, мати плаче день і ніч, дитина оно (при цьому він кивнув на Кирила, а Меланя презирливо посміхнулась) як у воду опущена ходить… Тобі як — всьоровно?
— Треба було б тоді шанувать, як я вас усіх шанувала.
— И… И… А то ми тебе не шанували! — скривився старий.— Мало не чукикали.
Меланя примружила очі.
— Я вам, тату мій колишній, ніколи не хотіла лихого. Ну тепер скажу… Якби вас на тому світі так чукикало, як ваша дитина мене — на цьому…
Ліва Кирилова нога випорснула з-за правої. Він зніяковіло кахикнув і знову заховав її.
— Спасибі тобі, дочко, й на цьому,— єхидно мовив Личак і низенько вклонився.— Батько, старий шкарбун, усе стерпить… На те він батько… Та навіщо ти мою дитину славиш ні за що?
— А-а, ні за що! — вигукнула Меланя, швидко тремтячими пальцями розстібаючи кофточку.— А оце бачили? Ні? Так подивіться!
Тріснув ліфчик, я на одну лиш мить побачив Меланині груди, рябі од великих чорних синців, і одвернувся.
— И… И…— перехнябив губи Личак.— І тобі ото не стидко й не бридко показувати старому чоловікові солдатські щипаки? Думаєш, люди,не знають, що в тебе як ніч, то й нові квартиранти?
— Забирайтеся звідси,— тихо промовила Меланя і вказала на двері.
— Пішли, тату,— сердито буркнув Кирило.
— Безстра-амниця,— уже з сіней, надіваючи шапку, скиглив старий. — Мало їй солдатні, так вона що її з дитиною злигалася… Розпутниця окаянна!
…Про те, що сталося потім, я дізнався лише передсвітом, прокинувшись од важкого, як марення, сну. У вікна вже зазирала стигла ранкова зоря, а в хаті стояв синюватий холодний морок. Я пригадав, що після останніх слів старого Личака в руках у мене якимось чином опинився молоток, котрим я трощив сіль, і я пожбурив його у сіни на Личаків голос. Ще чув, як під вікнами хтось стогнав, лаявся, гатив кулаками в рами. Потім хтось крикнув: “Ей, ви там! В чом дзєло? Ну-ка убірайцєсь вон, не то подстрелю!” — і все стихло, ніби провалилося в безодню…
Я спробував поворухнутися й застогнав.
— Лежи, лежи,— зашепотіла Меланя, нахиляючись до мене з лежанки, і поклала на голову щось холодне.— Болить? Що в тебе болить, га?
У мене боліло все: скроні, плечі, груди…
— Лишенько, як ти вчора розходився!.. Зроду б не подумала, що ти такий одчаюга! Ну? — Меланя тихенько засміялась — біла, у нічній сорочці, як примара.— А бився… Матінко моя рідна! І кулаками, й ногами, й головою… І кричав не своїм гласом! А в кулаці була сіль…
— Де вони ділися? — спитав я, прислухаючись до власного голосу, котрий здавався мені чужим.
— Пішли. Ти їх випхав і двері засунув! Тоді довго плакав, рвався в мене з рук… Доки заснув.— І спитала обережно:— Це в тебе що — хвороба така?
— Хтозна…
— Ти їх не бійся. Сьогодні вони будуть як святі й тебе не займуть. От побачиш. Ну, спи, ще рано.
Я дивився в стелю, що з кожною хвилею синішала, вищала, і думав: “Піду з цієї хати. Сьогодні ж. Шукатиму радистів… ” І швидко заснув.
