Глава IV
Мені примарилася повінь, котру я запам’ятав ще змалечку, напевне, тому, що в той день — останній день мого дитинства — зійшла з дому моя мама, чи, може, тому, що бабуся часто розказувала про те “страховіття” якимось здавленим шепотом, а скінчивши розповідь, ревно хрестилася до ікони й просила: “Одверни нас господи й заступи… ”
…Вода стояла на луках, скільки бачило око — від одиноких сосен на піщаній горі й аж до млина, що завмер на некошеному ще Басовому острові, здіймаючи над рівноводдям чорний широкораменний хрест. У повені походжали лелеки — так повільно, ніби плавали, вода сягала їм попід груди, і в ній було видно їхні червоні ноги та м’яке шовкове грайво молодих отав.
Потім лелекам стало глибоко, і вони злетіли. А копички сіна, що стояли досі нерухомо, спливли й, поволі обертаючися., як у тихій завороті, рушили назустріч одна одній, штовхаючись пухкими боками і розминаючись, мов живі…
— Вода-а!.. — полинуло над селом посеред млявої спекотної тиші, й луна з-поміж верболозів, залитих повінню, глухо, моторошно простогнала:
— А-а-а…
На церкві ударили в дзвони. Бем… бем… бем…
Де вони взялися? Адже їх давно познімали… Я пам’ятаю, як вони падали, перевертаючись у повітрі, мов велетенські підстрелені птахи, прощально бемкали на льоту, вгрузали вінцями глибоко в землю і німіли…
Бем… бем… бем…
“О, чуєш, чуєш?.. ”
Хто це? А, то бабуся…
На косогір’я висипали люди з усіх кутків села: Тростини, М’ятинців, Перечатного… Вони стояли мовчки, притиснувши до грудей немовлят, а в кого їх не було — руки.
Над повінню кружляли лелеки, виструнчивши стрілами довгі червоні ноги, і бемкали дзвони.
Чоловіки, похнюпивши голови, мовчки пішли в воду. Спершу брели по литки, затим по коліна, а незабаром вода стала їм ледь не по груди.
Я знав їх, здається, ще з пелюшок…
Оно дядько Биб, мовчкуватий вайло, перший на селі молотник і косар, пильщик і бондар, а як вітер “зручний”, то ще й мірошник. Він завжди пиляв у парі з моїм татом довгою дворучною пилкою, стоячи внизу, тому його густі, здивовано настовбурчені брови завжди були в тирсі, а руки та одежа, як і в тата, пахли березовим солодом. Випиваючи в нас неділі ради чи на якісь там свята, дядько Биб казав, було, татові: “Я тобі, Дем’яне, неба прихилив биб, якби дістав, такий ти мені… приятний!”
А оно дядько Марко-Накат-Його-Бог у своїй вічній вилинялій на плечах сорочці з твердим од задубенілого поту коміром. Я той комір добре знаю, бо Марко щовечора ходив до нас на посиденьки або стригтися, і тато, обчикриживши його “під покришку” та надивившись на той череп’яний комір, казав: “Знімай, Марку, сорочину, хай баби виперуть, а мою надінеш”. Дядько й не опиналися довго. Бурмотіли тільки: “Та мені хоч би самий комір, бо, накат його бог, шию вже так нарізав, що аж пече…”
Дядько Марко був бовкуном [старий холостяк (полт.)], і жінки — навіть моя мати, котра, як мені здавалося, завжди дивилася на людей трохи через плече,— жаліли його.
А оно ще дядько Артем Грушка, славний у селі тим, що, везучи од родичів повну тачку грушок на крижалки [нарізані сушені фрукти (полт.)], ласував ними доти, доки їх лишилося “на два узварці”, а коли батько спитав у нього, чому так мало привіз, одказав: “Хіба ж я знаю? Ну, виїв, мо’; з кубельце, а ті хто ‘на де… Мо’, розтрусилися дорогою. Бги-ги-ги…” Батько прилюдно побив його за те віжками, прихованими од колективізації,— так побив, що Артем плакав, хоч був уже одружений і мав двоє дітей. Жінка втішала його, як дитину, а сусіди заявили про віжки голові сільради, і їх конфіскували…
Чоловіки оберемками складали сіно в човни й, перекинувши ланцюги-прив’язі через плече, волоком, уже попід руки в воді, тягли ті човни до берега. А божевільна баба Палазя (про неї казали: “На голову не зносить”) з ріденьким сивим волоссям над верхньою губою та на підборідді, вешталася поміж людьми на косогір’ї і, сварячись коцюрбуватим пальцем в обличчя кожному, скреготала по-сорочачому: “А я що казала? Випущу півня, випущу півня! Не вірили? Тепер дивіться, хай вам повилазить! Киш-киш-киш… Неси жарину! Галька, Івана, Карпа — спали вражину, спали вражину! Киш!”
Копиці одна по одній спалахнули й посунули на село. і вже над ним кружляли не лелеки, а червоно-гарячий півень з жариною у дзьобі…
“А-а…— тіпалася од реготу Палазя.— Всі щезнете, всі слизнете!”
Бем… бем… бем…
Аж ось повінь підступила й до нашої хати. Я чув, як вона смоктала призьбу, солодко, з хижим присьорбом, як булькали у воду шматки глини од глухої стіни, а бджоли в акації тягли з жовтого цвіту солодку юшицю і, напившись, обважнілі, теж падали у воду, мов хрущі, хапалися лайками за стебельця сіна, та ненадовго: повінь поглинали їх або крутила в брудній піні й несла геть.
“Одверни господи й заступи… ” — благала бабуся шепотом.
— Та-ату! — закричав я так голосно, аж прокинувся на мить і подумав: “Це сон… сон”.
“Клич, клич! — просила бабуся.— Може, хоч тебе послухають…”
І тут взялася звідкись мама — в чорній, напущеній на лоба хустці й з жовтими розпушеними косами на грудях.
“Еге ж,— сказала вона, дивлячись на бабусю звисока і через плече,— тепер кличте, хоч розірвіться! У-у… Іроди! Зав’язали мені світ своїм арештантом, теперечки рюмсаєте? “Клич… ” Прокляті! Казала: мовчи, скам’яній, ні пари з уст — послухав?! Р-розумаки, бодай ви пощезли! Піду… На шахти, в Харків, в Алма-Ату… Я ще жить хочу, жить! Ха! Мені ще, слава богу, не п’ятдесят, а двадцять п’ять!” — і кинулася вибирати зі скрині своє манаття: сорочки, кофти, сукні, намиста…
“А дитина? — заплакала бабуся.— Схаменися, дочко, що ти робиш?”
“И… И… — косорото посміхнувся старий Личак.— Од живого, теплого чоловіка йде, безстра-амниця!.. ” Бем… бем… бем…
— Та-ату! — закричав я і враз побачив його.
Він стояв під берестком, що ріс посеред нашого двору, притулившись до нього широкими плечима та склавши руки на грудях, і дивився на повінь байдужими, напівзаплющеними очима — там слалися чорні над прозорим розливом дими і гоготіло полум’я.
— Тату!
Я міцно обняв його ногу і, терпнучи од жаху, відчув, що вона тверда, холодна й негнучка…
— О рятуйте, що з тобою! — застогнав хтось знайомим мені голосом так близько, що я затремтів і повільно, ніби виринаючи з холодної безодні, прокинувся.
Наді мною схилилася Меланя. В очах у неї холонув переляк.
— Чого ти плачеш, га? Болить? Ай, ну навіщо ти ото ліз не в своє діло! Вони погавкали та й пішли б… А тепер — що мені з тобою робити?..
Коли я, вже одягнений, з млосними дрижаками в ногах, подякував Мелані за постій і сказав, що піду собі, вона поцілувала мене в лоб і сплакнула.
— Куди ж ти оце подасися, рибочко моя хворенька, блідесенька?..
— До червоноармійців,— сказав я, одвертаючись,— Тут у мене знайомі є.
— А… Ну, дивись. Жалко тільки… Так гарно мені з тобою було… наче братика придбала. Картоплю пекли… Ге ж, весело було? — і зам’ялася, забігала очима .сюди-туди.— А якщо хочеш, то зоставайся…
І хоч Меланя плакала, я відчував, що вона радітиме, коли я піду.
— Прощавайте,— сказав, уже тримаючись за клямку, і спробував усміхнутися, але не зміг: щось незнайоме досі, холодне й байдуже, як татові очі уві сні, не дало мені того зробити, то тільки губи скривив.— А Личакам краще б ви не одчиняли…
Меланя швидко закивала головою, втираючи сльози.
Уже сходячи вуличкою згори і тримаючись за тин, щоб не впасти, я почув, як вона весело — ніби й не плакала тільки що! — гукала до сусідки:
— Галю, приходь увечері, на патефоні пограємо!
Я розумів, що те запрошення стосувалося більше Галиних постояльців, котрі саме вийшли за поріг покурити в розстебнутих аж до пазухи гімнастьорках та в бушлатах наопашки.
— Глядзі, Грішаня, свірісцьолка вон какая бландзіністая… — сказав до молоденького рум’янощокого солдатика довгий, як жердина, веселоротий сержант.— Схадзів би к нєй на пацефон, а?..
“Солдатик тільки сором’язливо посміхнувся на те.
— А чо? Мо-ожна… — мружачись від диму з цигарки, докинув третій.— В неї там учора ввечері давали увертюру, так сержант прогнав. Скажеш, ти виручив, то давай, сусідко, шильце за мильце… У-га-га.
І весь гурт зареготів.
Глава V
Коли Меланина хата сховалася за іншими, я відчув уже знайомий мені за два роки блукань огидний солодкуватий щем у грудях, а як згадав оте ніжне Меланине “рибочка моя хворенька, блідесенька”, то аж похлинувся, аж писнув од жалю до себе — тоненько, по-мишачому, і злякано озирнувся, чи ніхто хоч не чув… Від сорому того стало легше, прийшла на пам’ять порада веселого безногого діда в проваллі перед тим, як літак прилетів удруге.
“Ти тільки, малий, не дуже слухай отих жалільників усяких. Жаліють — ну й нехай собі жаліють, кому язик не болить. А ти своє знай: упав, підвівся і знову скачи. Робіте, як казав Ісус Христос, те, що піп каже, та не робіте того, що піп робить… Сам жалій скільки хочеш і кого забагнеться, а себе — цур! Бо як почнеш себе жаліти, то не людина з тебе вийде, а казна-що — кваша, нюня, солопій, розтапша! О… І те затям: великий жалібник суть великий брехун і фарисей”.
“Хто це — фарисеї?” — спитав я, бо чув таке слово вперше.
“Кажу ж тобі: брехуни”,— сердито буркнув дід. То були останні його слова… А згодом я переконався, що дід казав правду. Якось в одному селі, голодний і зморений, підійшов до першого-ліпшого двору щось випросити. Біля хати, над обгородженою очеретом пасікою, гули бджоли, брязкав ланцюгом пес за ворітьми, під повіткою хтось, видно, теслярував, бо чути було рубанок, а коло тину на ослінчику сиділа ряба згорблена тіточка і пасла курчат. Вислухавши мою примовку про “теплий куліш”, вона сумовито посміхнулася, схилила набік маленьку ящірячу голову, наче хотіла сказати: “А ку-ку, мої гулі!” — і стала розпитувати, чому, як та коли зостався я “без татуся й мамусі, як та билиночка в полі”. Жалібних приказок вона знала багацько, тулила їх майже до кожного слова і вимовляла з такою насолодою, ніби співала найулюбленішої пісні.
“І-і-і… моя ж ти кровиночка безпритульненька, безталанненька… І-і-і… Боже ж мій, Боже, тринадцятерко годочків прожило, а вкусило за двадцять… І-і-і… куди ж ти, господи наш милосердний, дивишся, що не зглянешся… ”
Я вже мало не плакав — так мене розібрало від її слів, а вона, помітивши те, аж зраділа ніби, аж запишалася та і собі напустила на очі туманцю і вже несла до них пелену рясної квітчастої спідниці, але нараз хутко підхопилася й закричала, вишкіряючи дрібні жовті зуби:
“А щоб ти була здохла, зануда проклята-окаянна-анахтемська! Альга-льга-льга-а-а… І-і, щоб тобі добра не стало!”
“Що там?” — обізвався з двору чоловік.
“Курча сорока взяла”.
“А хіба я не казав: роззява”,— байдуже мовив дядько і знову зашаркав рубанком.
“Якби ж не лазила тут старчва всяка… — пробурчала жінка, але, похопившись, голосно сказала: — Немає у нас чого тобі дати. Гарбуза сирого волоського є половинка, та де ж ти його звариш. Зайди краще ось по сусідству до попа, той подасть. Тільки скажи, що ти хрещений…”
Попові, напевно, байдуже було, хрещений я чи не хрещений. Він виніс окраєць житнього плескача, розрізаний навпіл і перекладений холодною яєчнею, й запитав, у кого я що був.
Я сказав.
“Ха! — реготнув піп.— Знайшов у кого просити. Вони ще змолоду г…ноїди! — Хвацько, як то роблять парубки, одкинув полу заношеного підрясника, дістав з кишені пом’яту, видно, вже давно скручену цигарку і, прислинивши її, закурив.—То ти, значить, яко наг, яко благ, яко нєт нічого? Угу… Ну, якщо будеш у наших краях іще колись, заходь прямо до мене. Нощ-полнощ — нагодую, притулю десь, чого ж… ”
Потім, ідучи попід тинами, я чув, як баби говорили про нього в гурті: “Хіба це батюшка? Осьо тьху! Махає кадилом, як шаблею… ”
Місяців за чотири, взимку, я знову потрапив у те село, однак попа вже не застав: німці вбили його за віщось, а на місці хати стримів із снігу лише чорний обмерзлий димар…
Посеред майдану, де мене позату ніч лишили радисти, я зупинився, не знаючи, куди його податися. Надворі стояла перша провесняна відлига, дзвінко цвірінькали горобці в садках та дерезі, густо, сіро, як узимку листя на дубі, обліпивши гілля, а коли з-за хмар на мить прозирало сонце, заходжувалися дзянкотливо жирувати в калюжах, оббризкуючи один одного крильцями. Сям і там попід ворітьми гралися діти, теж весело, як горобці; військові траплялися рідко, та й ті були якісь мляві, по-дядьківськи лапкуваті — схоже, обозники.
Я блукав по селу майже до самого вечора, однак хати з антенами так і не знайшов.
— А по ярку туди далі не ходив? — запитав у мене пристаркуватий уже солдат, довідавшись, кого я шукаю. Він був зодягнений у все військове, хоча й ношене, але в чорній вилинялій шапці, нацупленій на вуха, і в побитих домашніх чоботях.— Там стоять котрісь.
Я пішов ярком у той бік, куди показав солдат і звідки найчутніше долинав перекатистий гуркіт. Стежка поміж густими чагарями була вузька й покручена, як заячий слід. Мені спочатку навіть здалося, що кружляю на одному місці. Але незабаром чагарі порідшали, попереду в глибокому видолинку замаячило десятків зо два хаток. Над одною з них я розгледів блискучі проти західного сонця шпилі антен і так зрадів, що хотів уже бігти, та враз укляк на місці.
— Х-ха! — вихопилося в моне мимоволі, а волосся під шапкою ніби аж зашаруділо: просто переді мною, на просторій галявині, врившись звернутими набік гарматами в сніг, стояло чотири танки, а поруч них виглядав з намету товстий свіжотесаний стовпчик у чорному танкістському шоломі… На шоломі стояв гайворон і вискубував з нього біле ганчір’я.
— Киш! — крикнув я, та крику не вийшло, тільки засичав. Гайворон повернув голову в мій бік, крякнув, ударив крильми об шолом, що в нього аж поворозки зателіпалися, й влетів.
Ледве переставляючи обважнілі ноги, я підійшов до стовпця. На дощечці, прибитій під шоломом, було написано рудим мазутом:
“Вечная память героям-танкистам ст. л-ту Козаренко”. серж. Файзулину, Ситник, ряд. Марчук, Ласкину, Кановец и 3-м неизвестн. 1.1. 44 г.”.
Я обійшов навколо танків. Від них ще пахло горілим залізом, люки були відчинені — з чорних отворів тягло холодом і ще якимось моторошно солодкуватим духом, од якого мені стали ввіччю і покійна бабуся, жовта, видовжена аж на два столи, і хлопчик з гостреньким носиком, і веселий дідусь, котрого люди закопували вранці посеред бур’янів над проваллям, а я все лазив рачки по вологих від нічного туману закапелках та шукав навіщось його дерев’яну ступку…
Над танками кружляв гайворон, той самий, що я зігнав, і сердито, хрипко, немов дзьобаючи мене в голову, скрякував:
— Крр… Крр…
Наче проганяв мене… Зціпивши зуби, щоб не так тремтіти від холоду в грудях, я побрів до хаток, де блищали антени. Мені було вже все одно, “мої” в тому хуторі стояли радисти чи не “мої” — аби швидше до людей…
Сонце було при заході, червоне, без проміння, тихе й сумне. На нього раз по раз напливали чорненькі цятки далекої зграї. Напливуть, і зникнуть, і зникнуть — все в один бік: туди, де гуркотіло…
Я оглянувся на танки: гайворон знову сидів на шоломі й скуб з нього біле ганчір’я.
Це було вже мені, було… І шолом на паколі, і дірки в ньому, і сонце заходило точнісінько так — тихо, багряно, в трагічній самотині, тільки зграї не летіли все в один та один бік…
Я зі страхом відчуваю, як десь глибоко в душі зав’язується й росте вже знайомий, звіданий мною мулкий сум і втома від цього печального сонця та гайворонячих дітей на ньому, а ще від безсилля збагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в мені липучу, як павутина, нудьгу,— може, тому мене так вабило до людей, світлих, простих, зрозумілих людей, у чиїх вчинках я бачив відповідь на запитання: “Навіщо?”
“Ходи, Харитоне, дивися, та не все до серця бери,— радив мені немічний дідусь по той бік Дніпра.— Одвертайся, тікай, якщо нікуди одвернутися буде, бо такого набачишся, що й сам себе згубиш… Згадуй щось своє, дитиняче, хороше, що з тобою було колись,— от і забуватимеш лихе”.
Хороше… Якби ж то воно було!
— Крр… — сито, вдоволено крякнув гайворон позаду.
І знову постав переді мною той захід сонця, той пробитий у кількох місцях шолом і новенька гімнастьорка, вона лопотіла на вітрі, ніби прагла знятися й полетіти в примеркле вечорове небо…
Я дочував тоді в невеличкому хуторі, запрудженому німецькими мотоциклістами. В кожному дворі попід стінами хат і хлівців стояло по три, а то й по чотири мотоцикли з колясками та затягнутими в брезентові чохли кулеметами. Не було їх тільки біля одної хати — низенької, обшарпаної, в котрій жила, як мені сказали, “безпала Ленка”. Ні грядок, ні садка, ні хоча б куща бузини навколо — пустир, вигорілі молочаї та кашка. Під призьбою врівні з вікнами росла стара, аж червона кропива, а в хаті було сморідно й брудно: стіни голі, рябі од мушиних крапочок, по кутках гойдалися сірі важкі од пилюги капшуки в павутини, лише над примісткою, вичовганою до дощаного блиску, висів старий поруділий рушник з вигаптуваним чорними нитками похмурим написом: “Под Хрестом моя могила на хресте моя любов”.
Ленка прийняла мене на ночівлю в хатину з розваленою грубою, ще тут стояв трухлий теслярський верстак, на котрому, либонь, давно вже не столярували, й точило, а маленьке перехняблене віконце при самій землі заросло пилом і павутиною так, що ледь сіріло в пітьмі.
“Їсти не дам, у самої нічого”, — сказала Ленка (від неї тхнуло буряківкою) і хотіла зачинити за мною дворі, але вони не зачинилися, бо вгрузли низом у долівку.
Потім вона пила з пляшки, їла чищені жовтяки, умочаючи їх у сіль, висипану просто на стіл, хрипко сміялася сама собі, лаялася, перекривляла когось, а навтішавшись таким чином, завела жалібної пісні про молодого коногона, розчулилася, заплакала й сказала:
“Ей ти, вишкварок! Іди попоїж”.
Я відповів, що не голоден.
“Гидуєш, пранець? Ти ба, яке пхе… А я, щоб ти знав, чистіша за всіх отут у селі хазяйок.
Думаєш, я зроду каліка? Дзуськи! Я до війни шахтьоркою була, плитовою. Я однією рукою гружоний вагон перекидала, щоб ти знав, доки пальців не прищикнуло. І кавалерів імєла — закачаєся! А плаття носила… Тут зроду-віку ніхто таких не носив: маркізетові, наскрізь просвічувалися!” Вона зітхнула, кинула пляшку під лаву і заспівала слабеньким хрипким голосом:
Ночка-х тьомна, тьомная-х, Ночка тьомная-х, тьомная, Освіщають хвонаря…
Я вже давно помітив, що дорослі люблять розказувати мені свої гризоти і всякі незлагоди — наче сміття у драний кошик висипали, зовсім не турбуючись, навіщо мені все те знати… А розказавши, ставалося, веселішали, оновлялись ніби: “Ну от, наче аж полегшало… ”
Сонце заглянуло в хатинне віконце, яке запливло червоною гущею, кинуло на вибоїсту долівку холодний промінь західної заграви. Під верстаком зашаруділи й запищали миші — билися, певно, за якусь поживку. Ленка знову захлипала і захрумчала огірком — я ще ніколи не бачив, щоб людина їла і плакала… “П’яна вона,— подумалося мені,— краще б піти звідси. Та куди подінуся проти ночі?.. ” — і почав умощуватися на верстаку.
Надворі, десь поблизу, задиркотів мотоцикл, чахнув під вікнами і змовк, а слідом за тим до хати увійшло двоє німців — в касках, з автоматами на грудях, у пожмаканих, смугастих од пилюки френчах.
Ленка хутко змела зі столу недогризки просто додолу, поляпала долонею по лаві коло себе і, блазнювато посміхаючись, промимрила: “Проходьте, пани, ком-цурік, зеце зі зіх коло панянки!.. ”
Німці щось сердито заджеркотіли між собою, зазирнули в хатину, але не побачили мене зі світла, тільки гидливо поморщилися. Потім один з них підійшов до віника, що стояв біля ночі, пошпурив його чоботом насеред хати і показав Ленці, щоб замела, а другий, з перебинтованою лівицею — з рукава виглядала тільки кругла брудна куделя, просотана кров’ю,— вибив автоматом дві горішні шибки у вікні, сів на лаву і обережно поклав на стіл поранену руку. Він був ще зовсім молоденький, років на чотири старший за мене, й озирався по хаті здивовано-запитливими очима загнаного цуценяти.
“А що, болить рученька, котуню? — підсіла до нього з віником Ленка.— От бач, яке лихо… Руський Іван пух-пух, а тепер болить… То ж добре, що не осюди (вона потицькала пальцем себе в лоб), а якби туди — аухвідерзейн! Га? Ти хоч трошки по-нашому кумекаєш чи зовсім ні бум-бум?”
Німець розстебнув кітель на грудях, обережно вклав туди брудну куделю, потім нахилився до Ленки і здоровою рукою навідмаш ударив її по обличчю. Вона випустила віник, притулила до щоки скалічену долоню і сказала: “Дурень ненормальний із сватівської психіатрички. Я тобі, вилупкові, в матері годжуся, а ти… курдупель нещасний. Попався б ти мені в шахті… Собака!”
Вона стояла посеред хати, випроставшись — висока, не по-жіночому крутоплеча, і я повірив тої миті, що Ленка й справді здужала колись перекинути вагонетку одною рукою.
“Verfluchte Schwein!..” [Проклята свиня!] — бурмотів німець, приколисуючи поранену руку.
Ленка накинула хустку і, не обертаючись до мене, сказала: “Вискакуй через сінешні двері, бо це такі нелюди, що вб’ють, як знайдуть”.
“Reite dich ode rich frasse dich! Weg! Verfluchte!” [Замовч, а то гірше буде! Геть! Проклята!] — закричав німець, подумавши, либонь, що вона його й досі лає, і вхопив автомат.
В цей час до хати увійшов другий, несучи оберемок пляшок і два ранці за плечима.
“Los, los!” — крикнув весело, блиснувши золотим зубом, і замахнувся на Ленку ногою, але не вдарив: не з руки було.
Я вислизнув у сіни. Слідом за мною, зігнувшись і тримаючись обома руками за груди, вийшла Ленка.
“Дулом ширнув, гад,— сказала, всміхаючись так, як це роблять чоловіки, коли в них щось болить, і завернула за хату.— Ходім пересидимо десь, може, вони перелаються та й виїдуть… ”
Проте німці, схоже, й не думали виїжджати, Не догукавшись Лени (“Matka! Matka!”), вони самі витягли з колодязя води, роздяглися догола й, крякаючи по-вутячому, стали митися просто посеред двору.
Надвечір до них прийшли гості — мотоциклісти з інших дворів, теж з пляшками (прислухаючись до розмови, я зрозумів по окремих, знайомих мені словах, що ці двоє були на передовій, тепер їх вітали з щасливим поверненням), і почалася п’янка — крик, свист, пісні, з вибитих шибок цмолився сигаретний дим.
Незабаром уся компанія висипала надвір. Чути було: сперечалися, хто кращий стрілець — Горст чи Фрідріх. Поранений виніс із хати якийсь пакунок і кинув на землю, сказавши: “Das ist unsere Trophäe” [Це наш трофей].
Німці замовкли, присіли навпочіпки навколо пакунка і разом дико ревнули:
“Bravo, Friedrich!” [Браво, Фрідріх!]
“Das ist aber fein!” [Оце здорово!]
“Ein Moment, ein Moment!..” [Одну хвилинку, одну хвилинку!]
“Що вони затівають?” — спитала Ленка, що досі сиділа мовчки і нерухомими очима дивилася перед собою.
“Мірятимуться, хто краще стріляє”,— сказав я.
“Попався б ти мені в шахті,— пробурмотіла вона, розтираючи груди,— я б тебе…”
І вимовила таку сороміцьку .кару… Такої я ще не чув.
Тим часом німці закінчили майструвати. Той, що виносив лопату, низенький, вислогузий, як качка, підвівся з землі й під загальний регіт поставив поруч себе опудало в новенькій, з кількома орденами над кишеньками, гімнастьорці, перехрещеній портупеями, та з планшетом через плече.
“Achtung!” [Увага!] — вигукнув він і, вихопивши руку з-за спини, спритно, як циркач, надів на опудало рубчастий танкістський шолом.
Компанія заляпала йому в долоні, рушила пріч від хати. Попереду, піднявши опудало високо над головами, мов плащаницю, йшов низенький і рахував кроки:
“Einundzwanzig, zweiundzwanzig, dreiundzwanzig… genug?”. [Двадцять один, двадцять два, двадцять три… Досить?]
“Also gut”. [Гаразд]
Сонце, торкнувшись землі, швидко ущерблялося знизу, ніби підтавало. І на його тлі, чітко окреслене, як жива людина, стояло посеред бур’янів сумно розп’яття — танкіст… Гімнастьорка ледь помітно тріпотіла на тихому призахідному вітрі, багрянилося небо, а там, де був Дніпро, за селом, гуркотів фронт.
Першим стріляв поранений — з трофейного ТТ. Він довго цілився, виставивши ногу далеко вперед і одкинувши голову (видно, так його колись навчили), але ні разу не влучив. З нього сміялися, вмовляли передати зброю іншому. Тоді він розсердився, пошпурив пістолет далеко в бур’яни і, вхопивши автомат, лаючись, одноруч стріляв по розп’ятті доти, доки не зробив з нього решета. Потім воно похитнулося і впало. Німці перестали сміятися і дивилися на пораненого з якимось острахом.
На стрілянину з ближніх хат повиходили люди і мовчки спостерігали ту розвагу, а Ленка, коли опудало впало, схилила голову на руки й заплакала.
Ми сиділи в бур’яні до самого ранку. Ніч була суха і тепла, як перед грозою. Тихо мерехтіли зорі, на полини опускалася червона при світлі заграви павутина — починалося бабине літо,— а на Дніпрі чи вже десь ближче, по сей бік, невлад били гармати, і низько над землею зринали далекі ракети.
Ленка спала, підмостивши під голову зібгану хустку, тихо стогнала уві сні, схлипувала, бурмотіла всякі негарні слова та погрози, а я дивився на заграву — мені здавалося, що вона регоче й витанцьовує, як божевільна баба Палазя в неділю біля сільбуду,— і почував таку чорну, всевладну нудьгу від своєї самотини та страху перед навколишньою тишею (село ніби вмерло), що не спроможний був поворухнутися і терп. Таке бувало зі мною і раніше, коли бабуся розказувала темними глухими вечорами про повінь, а ще коли на кладовищі плакав пугач або вила на чиємусь дворищі собака. Бабуся ніколи не проминала сказати: “Ото як угору виє — на пожежу, а як у землю — на похорон”. Я намагався уявити собі, які в собаки очі, коли вона виє, але не міг і питався бабусю.
“Смутні, дитино, бог з ними,— одказувала вона і крадькома хрестила мене. — Спи. Або думай краще, в що б ти завтра погрався… ”
Згодом мені не раз випадало , лишатися одному в степу десь — тільки місяць, солома та мишача біготня попід ногами або й по ногах — чи то в лункій, покинутій хазяїнами хаті; мене часто били, принижували до сліз, але так боляче самотньо, як тоді посеред бур’янів, мені ще ніколи не було. Ніби отруївся я тою ніччю…
У хуторі мені вже геть споночіло. Я дійшов до великої о двох димарях та на двоє дверей хати, над котрою здіймалися вгору тьмяно-блискучі щогли антен, і став коло хвіртки. За тином чорнів садок, у ньому тихо по-весняному шушукалося чорне гілля (з ярка від погорілих танків тяг вітерець), пахло мокрими вишнями і нескошеними з осені бур’янами.
Біля перших дверей — вони були відчинені в сіни — хтось курив і тихо покашлював. Потім покликав:
— Заходьте, хто там…
Я впізнав голос Калюжного і, ледве пересуваючи ноги, підійшов ближче. Калюжний нахилився, придивляючись:
— Харитон Дем’янович…
Він сказав це так лагідно, зраділо, усміхнено і… по-татовому, що я, не відаючи й сам, як воно зі мною сталося, уткнувся йому обличчям в розстебнуту на грудях шинелю і заплакав:
— Ну от…— легенько притискаючи мою голову до себе, бурмотів листоноша.—Такий веселий хлопчина, і на тобі… Ну, ну… Нічого… Це буває і з нами, грішними.
