Глава VI
Першим, кого я побачив, переступивши поріг, був Стоволос. Він сидів на низенькому ослінчику за таким же низеньким круглим столиком і їв гарбузову кашу квітчастою дерев’яною ложкою — комір гімнастьорки розстебнутий, реміняка та портупеї попущені, ніби не їв, а тесав чи молотникував.
У печі, розмальованій по комину густою синькою, топилося. Біля припічка поралася жінка — низенька, сива, з опалими до підборіддя пухлими щоками. В другій кімнаті— двері до неї було відчинено навстіж — з навушниками на скронях сидів Котя і тихо, але чітко говорив у мікрофон, тримаючи його па відстані.
— “Береза”, я “Трава”… “Береза”, я “Трава”… Як чуєте мене? Я “Трава”, прийом…
Долівка в обох кімнатах була товсто потрушена мідно-жовтою гречаною соломою, вікна завішені цупкими, мабуть, недавно витканими ряднами в чорну та червону смужку, стіни білі, рівно підведені знизу зеленою глиною,— чисто, затишно, храмно; давно вже не траплялося мені бувати в таких хатах.
Калюжний легенько підштовхнув мене в спину, як і тоді, на майдані, й сказав:
— Проходь, не бійся.
Я зняв шапку, тихо поздоровкався, проте з місця не зрушив: тут, біля порога, в тіні, хоч не видно, що зарюмсався…
Стоволос обернувся і, певно, не впізнавши мене, байдуже кивнув; Котя привітно блиснув зубами й знову припав до мікрофона:
— “Береза”, я “Трава”…
— Це той? — роздивляючись на мене, спитала у Калюжного сива жінка.
Очі в неї волого блищали від полум’я в печі, а щоки були дуже бліді, хворобливо опадисті.
Стоволос поклав ложку, теж пильно скоса глянув на мене, потім, суворіше,— на Калюжного (я похапливо натяг шапку) і мовив до жінки, лагідно, навіть улесливо всміхаючись:
— Спасибі, ненько. Не каша — мед.— І нахилився до її руки, щоб поцілувати, але вона вивільнила свої пухленькі пальці з його довгих і, напевно, чіпких, сколошкала йому хвилясту русяву чуприну й сказала:
— Ну, ну, годі лащитися… Ступай роби своє…
Стоволос таки влучив поцілувати її в зап’ястя, швидко вийшов у другу кімнату й заговорив з Котею.
— Не чути?
— Погано. Як з того світу. Забивають, чорти…
— Давай спробуємо ще.
Калюжний скинув з мене шапку, обняв за плечі, притискаючи щокою до холодного шинельного ґудзика.
— То приймете хлопчину, Кіндратівно?
— Чом не прийняти.— Жінка підійшла до мене, поторкала пальцями за чуб (від неї гаряче пахло пічним полум’ям).— Тільки де його спати покласти? Хіба з Катериною, на печі?.. — І засміялася.— Ти як, смирний парубок чи не дуже? Не залоскочеш мені дівку? Я спромігся лише всміхнутись на те, але усмішка вийшла, мабуть, кепська, бо жінка відвела очі вбік, щоки їй здригнулися й опали ніби ще нижче.
— Ну, ну, не обижайся. Я шуткую. Стягай лишень свій лапсердак та сідай до гарбузянки, а я тим часом нагрію тобі окропу. Ти ж, либонь, давно мився?
Я промимрив, що був недавно в прожарці, але не помився: на мене як стороннього не вистачило води. Однак пояснення це було схоже дужче на брехню, аніж на правду. Я розсердився сам на себе й сказав, як було:
— Торік восени.
Хазяйка тихо, майже нечутно зареготала:
— Давненько, сказати б…
Доки я мулявся біля каші — якби хоч не той Стоволос! — Калюжний уніс ізнадвору цеберку води, в котрій плавало вишневе листя та крижинки, хазяйка налила нею великий чавун (крига видзвонювала об його вінця) й посунула в піч. Потім вони вдвох витягли з-під лави широкі дерев’яні ночви, пошепки перемовляючись, у що б мене переодягнути, а Котя все кликав та й кликав:
— “Береза”, я “Трава”… Як чуєте мене, “Береза”?.. Прийом, прийом…
Каша й справді була як мед, солодка та запашна. Відчуваючи на собі допитливі хазяйчині погляди, я спочатку їв повільно, набирав у ложку тільки під один бочок, тоді нахилився нижче, аби заховати очі, і вже не їв, а тьопав, паленіючи від сорому, що не здатен стримати себе: мені здавалося, що всі дивляться, як я похапки ковтаю, і від того я давився, кашляв, утирав сльози, а коли вишкріб дно, то ще довго сидів над порожньою мискою, не наважуючись підвести голову.
Тим часом на мене ніхто не звертав уваги: хазяйка завішувала великою рядниною куток біля грубки,— там уже парували ночви,— Калюжний порпався у речовому мішку, дістаючи звідти махорку, мило, новеньку злежану білизну…
Незабаром я хлюпався в ночвах, відчуваючи, як тіло має з кожною миттю легшає, приємно щемить і пахне чорним солдатським милом, а голова паморочиться, паморочиться… За рядниною блимав од пари каганець, хазяйка про щось півголосно гомоніла з Калюжним, шанобливо називаючи його Михайлом Васильовичем, від грубки пашіло теплом, а на ослінчику біля ночов лежала чиста, справжня білизна… Груди мені стислися від думки, що міг би й не втрапити сюди, але я боявся радіти, бо вже примітив, що слідом за радістю назирці десь ходить лихо й очікує на мене…
На печі, куди мене спровадила хазяйка, а Калюжний ще й підсадив, посміхаючись і ніби жартома лоскотно обмацуючи мої сухі ребра, було чисто, біло, як у маленькій світличці. Від коминів пахло свіжою крейдою і сухими вишнями — на них стояли жаровні, вщерть насипані сушкою. В маленьке кругле віконце, вмазане знадвору, ледь чутно, по-кошачому шкрябалася гілочка, й чути було, як гули дерева, наче там, за стіною, був не садок, а цілий ліс. Білизна не облягала мене, а халабудилася й пахла махоркою; тіло в ній здавалося маленьким, тому я сам собі здався на хвилю ще дитиною, хоч давно вже так не думав,— навіть ногами подригати закортіло, стелю дістати або вуха великим пальцем. “Ану ж дістань вушка, синок… Отак, отак… От і любий!” — це тато колись мене вчив.
За комином у другій кімнаті продеренчала телефонна ручка.
— Прийміть донесення від тридцять четвертого,— зморено сказав Стоволос і заходився диктувати, твердо вимовляючи кожну цифру.— Вісім, три, один… Чотириста два, шістсот сорок чотири… Повторюю… Що?! Відставить! Слухати треба уважніше! Повторюю…
— А вашому старшенькому скільки? — гомоніла хазяйка до Калюжного.
— Такий, як оцей хлопчина.
— Як його звати — цього?
— Харитон… Дем’янович. Принаймні він так рекомендується. Вони тихо засміялися.
— А молодшому?
— Не знаю… Приблизно три з половиною. Він народився вже без мене. А може, й не він, а вона…
— Не чути?
— Ні. Вже п’яте послав. Хазяйка зітхнула.
— Нічого. Дасть бог, обізвуться… — і поквапливо додала:— Таки ж і вітряно сьогодні, гуде, як на покрову.
Я притис долоні до скронь, щоб затулитися од хатнього світла, й припав лобом до віконця. В садку ворушилося чорне, як гадюччя, гілля, стьобало по туго напнутих дроти них розтяжках, що тримали антенну щоглу і тужно підпивали деревам; поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок тьмяно білів сніг, лиш де-не-де над кронами дерев миготіли зорі — дрібні, неспокійні, перелякані начебто…
Почуття непевності, тривоги, очікування чогось страшного знову охопило мене. Я з головою вкрився теплим колючим ряденцем, затис долоні між коліньми — ця поза ще змалечку навівала мені затишок та раювання в думках — і став пригадувати свої давні радощі: як тато приніс колись із поля їжака і я качав його по хаті віником, бо він був колючий; іншим разом знову ж таки тато вніс із грядки кавун у росі, й та роса стріляла по хаті гострими сонячними скалками, а тато всміхався (його зіниці трошки ховалися під верхні вії) і казав: “Це не кавун, а королівська корона. Бач — сяє!.. ” А ще він любив мене стригти. Посадить посеред хати на високий, для мене ж змайстрований стілець, обгорне шию та плечі накрохмаленим рушником, що аж рипить — цьвах, цьвах, ножицями поза вухом: “Не бійся, тато не вріже дитини, ні… ” Цьвах, цьвах… “Отака та голівка кругленька, отака моя макітерка. А тепер давай брехушку… ” Цьвах, цьвах… “Дивися, мамо: точнісінько твої вушка — як пелюсточки. Аж сонечко просівають. А закрутка татова, одна. Ми, мамо, раз женитимемось… Так, сину? От і розумнички…”
“У-у, розумаки, бодай ви пощезли!”
Чому вона тоді так обзивала тата, за що? Адже раніше — я те ледь пам’ятаю — вона часто заходила до нього в комору, де він вечорами плотникував при каганці, підв’язавши чуприну конопляною мотузочкою, а я грався на пахучій тирсі та стружках, легко, мов крило, клала йому на шию красиво зігнуту в лікті руку і, ще стрункіша, ніж завжди, бо тяглася до нього навшпиньки, наказувала: “Поцілуй мене. Ще… Ще… Ну от, слава богу, хоч сама напросилася”,— і сміялась йому в очі.
Тоді я хапав тата за ногу, горнувся до неї, пританцьовував і хтозна-чому голосно сміявся, а мама легенько, однак настирливо відштовхувала мене круглим холодним коліном і казала невдоволено, аж сердито: “Підожди, не з’їм твого тата. Родичі які… ”
Іноді ж з нею творилося щось незрозуміле мені й образливе: вона цілувала тата знехотя і маніжено приказувала: “Фу! Живицею від тебе тхне, як від покійника, аж нудить. І потом… Фу!”
Вона всміхалась, вимовляючи ці слова, але та посмішка завжди неприємно вражала мене, і було чомусь шкода батька. А він нахиляв голову й казав тихо: “Не знаю, мені живиця пахне… ”
“Не любила вона його і все наше сімейство,— розказувала бабуся дядькові Марку-Накат-Його-Бог після того, як тата не стало,— бо найдужче любила себе. Вони-бо, Коротьки, всі такої вдачі: умом не взяли, то хоч пихою надолужили. А тут, на лихо, ще й грамоти зазнала, хоч поганенької — Дем’янко, бувало, вдень плотникує, а ввечері їй книжки до вроків розжовує та в рот кладе… Він щодня в роботі та в роботі, а їй у любов побавитися кортить, як тій киці ледачій. Вона і в подушки лягала, прости Господи, як та кицька: то сяк, то так потягнеться, позіхне. Тьху! Хоч би з дитиною коли погралася, лацюга, прости господи. Ну, тепер наживеться, до пари знайшла… — Бабуся нахилялася до дядькового вуха й швидко-швидко шепотіла щось, а він тільки бровами водив то вгору, то вниз.— Словом, як той казав: яке брело — таке й стріло. Ну, та Господь їй суддя. Ходімо, Марочку, до хати, та вип’єш наливки, щоб йому там легко тикнулося, козакові… ”
Дядько Марко не відмовлявся. А випивши, довго сидів без шапки під образами, мовчав, утирав очі рукавом і підморгував. Тоді бабуся наливала йому ще, й він починав розказувати про тата повагом, міцно кладучи слово до слова. Може, тому його розповідь мені й запам’яталася:
“Якось-то косили ми з ним за проваллям. Він попереду — косар же був лепський, на ять! — а я за ним, хоч теж не давав дядькам собі п’яти врізать… Косимо та й косимо. Вже й сонечко навзаходи стало, ось-ось землі торкнеться, а нам ще ручки гнать — краю не видно… Аж дивлюсь: присів мій Дем’ян, косу покинув, балакає щось потихеньку. Підходжу — а він перепелячу пір’їну знайшов і роздивляється. Та так уже її голубить, так голубить пальцями, наче птаху дрібну на долоні тримає. Дивись, каже, Марку, пір’їна яка! Умреш, а руками такого не зробиш. Звісно, кажу, то діло Боже. Про мене воно що? — пір’їна, та й годі. А йому, бач, ні… ”
Потім дядько випивав ще трохи, ховав очі під долоню й казав: “Ех, Дем’яне, Дем’яне, друг ти мій горький!.. ”
Я любив ці тихі, лагідні розповіді про тата, чув їх від багатьох людей і часто думав собі: чому ж ніхто не заступився за нього? Однак спитати не наважувався, бабуся не воліла навіть згадувати “про таке” на людях, ще й пальцем насварилася: “Боже тебе борони! Чуй не чуй, бач не бач, а мовчи”.
Згодом, коли підріс і бабусі вже не стало, я таки наважився спитати, але мені відповіли незрозуміло: “Врем’я таке було, синок… ”
Вітер за круглим віконцем розбурхався вкрай; сад уже не гув, як раніше, а стогнав, і гілочка не шкрябалася, а дрібно цокотіла в чорне скельце, ніби знадвору хтось ізлякано кликав когось чи попереджав про небезпеку: цок-цок-цок, цок-цок-цок…
Я вже дрімав, коли в сінях грюкнули двері, що вели в другу половину хати, й почулися дзвінкий дівчачий регіт та жвавий молоденький басок:
— Ступай, ступай, годі винашуваться!..
І знову рипнули двері, хтось хрипко, нетверезо благав:
— Ката! Ка-а-туша! Не ухаді, родная…
Адной мінути без тебя не магу! Жізн ва-азмі, но не ухаді! Ката…
— Ой, та ну вас, дядю, к монахам… — давилася реготом дівчина.— Геть, пустіть!
Затим до хати, швидко причинивши за собою двері, ускочили дівчина й хлопець — невисокий, але ставний, з дитячими ще ямочками на щоках. Дівчина сховала обличчя в долоні й сміялася, я бачив лише її густе розкошлане волосся, недбало заплетене в одну косу — товсту, пухнасту, такого кольору, як дим проти західного сонця,— з позолотою…
— Катуша!..— шкреблося в сінях.— А-адну мінуточку…
— Скільки тобі казано: щоб і ноги твоєї не було в цього архаровця! — розсердилася Кіндратівна й легенько ляснула дівчину долонею по стегну. Та гнучко одсахнулася, війнувши спідничиною, зареготіла ще дужче.
— А ти? — хазяйка вигнула брови на хлопця.— Теж мені сторож… Хлопець весело грайнув ямками.
— Хіба ж я винен? Кажу їй, ходім, а вона: “Як він чудно балакає!” Напився й лізе до неї цілуватися. Я не пускаю, а він: “Вазьмі мойо галіфе парадне з лампасами, шашку вазьмі, только пазволь… ” І Тельнов, ординарець його, теж не пускає, а він: “Уйді, ти пока мой слуга, а не повелитель!… ”
Нарешті той, що лапкував у сінях, намацав клямку й, низько нахиляючись у дверях, увійшов до хати. Це був довготелесий, під саму стелю, горбоносий капітан у синьому галіфе з широкими кавалерійськими лампасами. Брови йому зрослися над чорними гострими очима в широку, як і лампаси, смужку, гімнастьорка розхристана, аж погони за плечі з’їхали, й на грудях видно синюватий косинець кучерявого, мов ягнячий смушок, волосся. Капітан спирався на шаблю в піхвах, похитувався й усміхався згори до всіх, показуючи довгі та жовті, як гарбузове насіння, зуби.
— Катуша… Хазяєчка-мамаша! Вазьмі моя душа,— капітан тицьнув себе кулаком у волосся на грудях, — только пазволь хатя би один раз пацилавать дочь Катушу! Адин раз, гаварю! Ну? Пайми: завтра Дженджібаров пайдьот в бой, пагібнет, может бить, навєкі, і коршун виклюєт єму пааследніє глаза… Пазволь, мамаша!
Його захриплий від горілки гучний голос, що линув аж з-під стелі, розлягався по обох кімнатах, перекриваючи стогін вітру за стінами, тріск рації й зморено-тривожне допитування Коті в когось далекого, невідомого:
— Як чуєте мене, “Береза”, як чуєте? Вас не виявляю, не виявляю вас! Прийом…
Стоволос швидко підійшов до капітана — туго підперезаний, стрункий, з тоненькою, ніби несправжньою зморшкою між бровами — й сказав різко, дивлячись йому в груди:
— Ви заважаєте працювати, капітане. Прошу вас вийти.
— Зачем так строго, старлей! — Дженджібаров похитнувся і хотів обняти Стоволоса, але той відхилився.
— Повторюю…
— Ну, єслі ти на принсіп, я тоже на принсіп! — скипів капітан і сів на лаву, простягнувши ноги ледь не насеред кімнати.— Вот так. Не найду сафсем!
— Я накажу вас… викинути!
— Ревнуєш, да? — Дженжібаров поклав підборіддя на ефес шаблі й прискалив око.— Ревнуєш, да? Па-ані-маю… Ка-а-нешно! Ти сам фчера целовал єйо в саду…
Стоволос виструнчився, ступив крок до лави. Катя зойкнула, у Кіндратівни зблідли й затремтіли пухкі щоки, а хлопець Ванько насупився.
— Вийдіть, товаришу капітан,— примирливо мовив Калюжний.— Ви справді заважаєте.
— Что? — здивувався Джеиджібаров.— Нікагда в жіз-ні не слушал приказаній… єфрейтора!
В другій кімнаті цокнули об стіл навушники, і за мить біля Дженджібарова опинився Котя. Він пригладив обома руками густий лискучий їжачок на голові, чемно всміхнувся:
— Прошу пробачити мене, капітан, за порушення субординації, але ми змушені…
Далі все сталося так швидко, як у німому кіно перед тим, коли рветься стрічка: брязнула об підлогу шабля, капітан, змахнувши руками й ногами, мов раменами, опинився в повітрі, коротко охнув, скрипнув зубами і… вилетів у сіни.
— Отак, — сказав Котя, обсмикуючи гімнастьорку й сяючи до всіх вибачливою усмішкою.— Давайте, хазяєчко, вечеряти, а Калюжний послухає поки що “Березу”, гаразд?
— Тельнов, ка мне! — хрипко волав у сінях капітан.— Пісталет сюда! За-аві оскадропі
— Ну полно вам, полно… Ідітє-ко лучше спать… — розважливо бубонів хтось за дверима й покректував.
— Застрелю, са-абак!
— Полнотє, говорю… Чего там… Всьо правільно…
Потім хряпнули двері в другу половину хати, і все замовкло. Котя повів Калюжного до рації і тихо пояснював там:
— “Береза” працює ось тут, вбік — ні на мікрон, кругом їхні станції, гавкотнява страшенна… Якщо почуєте число тридцять чотири, кличте мене, це термінове повідомлення. З богом!
— Смачного.
Тим часом Стоволос, високо піднявши брови, одчитував хлопця.
— Це несерйозно, Ваня. Ми вчимо вас, щоб забрати в свою частину, в зв’язківці, а ви гулі справляєте. Зрозумійте, що потрапити на фронт людині не навченій, не обстріляній — перспектива майже нульова. Вас просто… вб’ють у першому ж бою. Я розумію, ви хлопець завзятий, самовідданий, вам себе не шкода, але ж подумайте про маму…
Кіндратівна вдячно-благально дивилася на нього, зітхала й утирала хусткою очі, а Катя сиділа похнюплена. Коли вона на мить підводила голову, то її очі лукаво стріляли спідлоба на старшого лейтенанта… Він помічав це, поважнішав, на щоках йому виступали круглі макові рум’янці, як у дівчини, а голос, і без того не дуже мужній, робився ще тоншим…
За час своїх мандрів й бачив багато закоханих і знав, що це таке — кохання, бо від мене з цим не крилися, просто не зважали на мене, і з того, як сміливо, навіть зухвалькувато-весело Катя зустрічалася із Стоволосом очима, я розумів, що вона грається з ним, а не любить.
Котя їв чепурно, шляхетно тримаючи ложку, не зависаючи над мискою, як роблять майже всі селяни й солдати, навіть Стоволос, і не кутуляючи підборіддям — воно в нього ніби й не рухалося,— і гомонів до Кіндратівни та Каті, що низенько нахилила голову й швидко-щвидко перебирала пальцями розпушений кінчик коси:
— Дженджібаров, хазяєчко, ще дитина, але вже зіпсована. Влада… Йому скільки? Двадцять сім. А вже капітан, має ординарця, в якійсь мірі навіть козачка. Крім того, ордени, лампаси, шабля, бурка… Чапаєв! Зрозуміло, що Калюжний для нього тільки єфрейтор… Якби він не образив Михайла Васильовича, повірте, мадонно,— Котя притис вільну, без ложки, руку до грудей і ледь вклонився Каті,— я ніколи не зайняв би його…
Катя рвучко встала й кинула сердито:
— Давайте, мамо, гасити, я хочу спать!
— Хай же людина довечеряє.
— Людина хай забирає миску і довечерює в тій кімнаті.
Котя тихо засміявся, обіруч узяв миску з кашею і вийшов, зачинивши за собою двері ногою в блискучому хромовому чобітку.
Я відкотився до стіни, укривсь колючою рядниною і заплющився. Вітер надворі брязкав чимось залізним, порипувала щогла, і тужно гув садок.
— …Радіостанція РБМ-64 здатна працювати в двох режимах,— учительським тоном пояснював Стоволос у другій кімнаті,— мікрофонному і телеграфному. Мікрофонний режим використовується… Слухайте, Ваню, уважно, це важливий розділ…
Хазяйка щось шепотіла Каті, а та сердилася:
— Ой, ну таке вже придумають!
— Нічого, нічого, він хлопчик смирний, дитина ще.
— Ой, ну таке…
Потім хтось дмухнув на каганець, стало поночі, тільки через комин струменіло примеркле жовте світло.
— “Береза”, я “Трава”, ви чуєте мене? — розважливо, як у приятельській бесіді, промовляв Калюжний, ніби той, кого він питав, був десь поруч.
По лежанці зашаруділи босі ноги, креснув і зайнявся сірник — і я зовсім близько побачив Катю: примружені очі сухо блищали за довгими й густими віями, волосся впало на щоки, широка біла сорочка гостро нап’ялася на грудях.
Вона якийсь час дивилася на мене, скуленого в самому кутку, потім тихо, самими грудьми, засміялася, і на щоках у неї затремтіли дві глибокі дужки-ямочки, як два маленьких молодички.
— Ох, які ж у нього очі, лелечко! Не очі, а пуголовки! — здивувалася вона шепотом.— Пустиш тітку переночувати?
— Лягайте.— Я хотів одсунутися ще далі, та було вже нікуди.
— Ну, ну, чого ти від мене тетеришся? Я не кусаюся! — Катя хутко шмигнула під ряднину й хотіла обняти мене за плечі, але я одвів її руку.
— Не треба, мені тепло.,
— О, та ми ще й а гонором!
Катя позіхнули, вкублилася зручніше і вмить заснула. А я довго слухав потім, як вона дихав — мов листя на дереві шелестить літнього ранку; як Стоволос упівголоса вчив Іванька, час від часу наказуючи йому не куняти; як стелилася в тій кімнаті Кіндратівна, збиваючи подушки, і втомлено потріскував приймач.
Вночі мене розбудив тихий вкрадливий шепіт над самим обличчям та смердючий дух горілчаного перегару, що забивав мені подих.
— Ката… Катуша… — Чиїсь чіпкі пальці хапливо і боляче обмацали мої стегна, живіт і на якусь мить завмерли холодними кліщами на
грудях.
— Что?.. Хто здесь? Катуша!..
Уздрівши прямо перед собою великі блискучі в пітьмі очі та хижий полиск ошкірених зубів, я зойкнув і рвонувся, щоб підхопитися, але руки міцно притискали мене до череня.
— А? Кто ета?..
Раптом руки, що тримали мене, зів’яли, й оката, ошкірена примара, застогнавши, стала віддалятися, танучи в хатній темряві. Звідти долинув знущально-докірливий шепіт Коті:
— Ах, капітан, капітан… Ти не багаж, я не носильник… Невже ти цього не розумієш, бездарний Ромео!.. Н-да, а руки в тебе тонкі, брат, як сурелі… Як ти тою шаблею махаєш?..
— Ша! Ч-ш-ш…— сичав Дженджібаров.— За-ачем шум па-адимать?
А поруч зі мною, під комином, де я засинав, давилася сміхом Катя. Як вона опинилася там, а я — тут?
Після короткої балачки в сінях клацнула защіпка на дверях, шелеснула солома під ногами, і на піч зазирнув Котя.
— Що, Харитоне, струхнув? — запитав він;— Нічого, п’яна людина, от і шамотиться. Ти спи, браток, спи…
Катя причаїлася в кутку, навіть дихати перестала, а я, стримуючи внутрішній дрож, укрився з головою і закусив губу, щоб не заплакати з ляку та образи: що я усім їм — там, у Мелані, а тепер тут,— затичка?..
Заснути мені так і не довелося до самого ранку, бо десь перед світом Стоволос, що підмінив Котю та Калюжного, голосно і, як мені здалося крізь дрімоту, злякано загукав:
— Кузовчиков, Калюжний, підйом! Котя, голубчику,, миттю за телефон! Михайле Васильовичу, на дубляж! “Береза”, я “Трава”, чую вас добре, добре чую… Котя, передавайте…
Зашарудів одяг, задеренчала телефонна ручка, прокинулася Кіндратівна:
— Що там, хлопці, га?
— Нічого, мамо, спіть, спіть…
Дев’ять, сім, чотири, три..,
— Наш квадрат?
— Сусідів і наш… Один, два, вісім…
— Прорив?
— Схоже.
Я припав до віконця. Надворі біліли гострі намети, помережані тінями, за садком над припорошеним гіллям завис вузенький, як рубець, червоний місяць, а під ним раз по раз зблискували руді спалахи, й глухо гула канонада.
Місяць швидко примеркав, тьмяніли зорі, віття на деревах вирізьблялося проти неба все чіткіше й чіткіше. Розвиднялося.
Схиливши голову так, щоб вона пролізла поза комином, я заглянув у другу кімнату. Стоволос уже не диктував цифр, а писав їх на вузькій стрічці паперу, Котя сидів поруч, тримаючи ту стрічку на пальцях, і швидко передавав:
— Два, один, шість, чотири, нуль… Даю останню: Наталя, Уляна…
Далі…
— Даю дубляж, прийміть дубляж від тридцять четвертого,— неквапливо говорив у трубку іншого телефону Калюжний, однак у його завжди врівноваженому, стишеному голосі чулася тривога.— Що? Так… Сусіда, здається…— І він став повторювати ті ж цифри, що й Котя.
Десь недалеко за селом моторошно, з надривом завили “катюші”. У віконці заблимали спалахи, часто, один за одним. На печі стало видно від різучого зеленого світла, Катине обличчя здавалося в ньому безкровним, наче крейдяним. Вона спала горілиць, закинувши руки за голову, і було таке враження, що вони заплуталися пальцями в розсипаному на подушці підзелененому волоссі та так і заснули в ньому… Тільки сорочка на грудях то напиналася пругко, то западала…
Піймавши себе на тому, що надто довго, з якимось нуднувато-гарячим приливом у грудях дивлюся туди, де ворушиться Катина сорочка, я хутко відвернувся до віконця, відчуваючи, як щоки мені обсипав жаром од незнаного раніше приємного сорому…
Канонада не вщухала аж до ранку. Одначе по тому, що Котя та Калюжний говорили по телефону все рідше й спокійніше, я зрозумів, що там, далеко, де був тридцять четвертий, мало статися щось страшне, але вже минуло або ж минає…
Ранок був безвітряний, тихо пролітала негуста пороша, і садок ніби відпочивав у рухливих її тенетах після нічної негоди — жодна гілочка не ворушилася. Із заходу понад старим, певно, ще довоєнним кукурудзищем (з-під снігу тільки деінде стирчали поламані зчорнілі стебла) майже над самою землею тягло хмари, котрі, як здалося мені, пахли димом, і сонце в прогалинах між ними ледь прозирало крізь холодну імлу — жовте, похмуре, сліпе.
Я вийшов за садок — гілля обторкало мої плечі та шапку, полишивши на них білі пухнасті квітки з снігу — і став дивитися на дорогу, котрою в’їхав позавчора до цього великого яркового села. Он той похилений стовп із затесаною стрілкою-дороговказом, схожий на перєхняблений хрест посеред снігів; від нього далі вгору мріють дві колії і сходяться біля обрію клинцем; там щось чорніє, рухається, віддаляючись, все меншає й меншає, аж доки не зникає геть на вістрі того клинця. Десь там Дніпро. Зараз він іще не скрес, то хоч і мосту немає — можна перейти на той берег по льоду. А там уже Полтавщина: Манжелія, Піски, Шишаки, Артилярщина — в тім краю я не тільки всі шляхи, а й путівці і стежки знаю…
Вмостившись на купі соняшничиння, я ховаю руки в рукави свого пошарпаного лапсердачка, зсутулююся, щоб дихати в пазуху, заплющую очі й куняю на холоді під шурхіт пороші в яблуневому гіллі, а переді мною — прив’ялі садки, бузина, обвішана чорними плескатими кетягами, глиняні хатки позатинню, і сонця навкруги стільки, що тіні од дерев мліють, насотані задухою та пилюгою; на пагорбах — жовті гарбузи поміж сірим опалим листям, а внизу став, усіяний різучими блискітками. Посеред нього — загнана, вхоркана качка, а на березі — поліцаї, п’яно регочучи та лаючись лінькувато, бо спека така, що й говорити не хочеться, цьвохкають по ній з карабінів; качка вже не кахкає і не ляпотить крильми по воді, тікаючи від куль, а тільки хрипко скрякує і ледь ворушить жовтими змореними лапками; нарешті голова її падає дзьобом у воду, і стара сіра птаха завмирає, одгорнувши вбік одне крило; тоді поліцай бреде по неї, підкачавши сині суконні штани вище колін, і гукає до своїх товаришів, що на березі:
— А вода гаряча, як сеча, та га-гаї..
Це було в Артилярщині, сусідньому з нашим селі, де я, відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив свою самотність,— мабуть, тому, що вперше за дванадцять років життя опинився серед чужих людей, а може, то підстрелена качка та мовчазні зів’ялі сади нагнали суму. Не знаю. Але ненадовго, бо відчуття безмежної волі, радість від того, що попереду на мене чекає великий незнаний світ і ніхто мені в ньому не вказ, підвели мене з гарячої землі під чиїмось тином, і я пішов собі вузенькою вуличкою попід вербами, ринаючи із тіні в сонце і знову в тінь. І ніхто не питав у мене, хто я, звідки, куди йду… То повеселішав, підкинув вище на плечі полотняну торбу-котомку з харчами, яку сам-таки зладнав, і навіть пісні замугикав, пахкаючи підошвами по теплій пилюзі:
По дорозі жук, жук, чобітками стук, стук… — так мені легко здалося йти від своєї порожньої хати — тільки павуки в ній зосталися, рогачі, стіл та білі плями від образів на покутті.
Дорога за селом пішла круто вгору. Обіч неї на облогах ронила зерно кущувата падалишня мішаниця: жито, просо, гречка — а то більше стояли безлисті од спеки бур’яни та сухо блищала павутина поміж ними. Неподалік від дороги хтось орав бовкуном, прокладаючи посеред сірого бур’янища чорну смужку ріллі.
Вийшовши на гору, я озирнувся: далеко в низині, за Артилярщиною, мов на долоні, мріло в мареві моє село — вузенькими колінцями вигиналася річка на луках, біліли рядами хатки, як розкладені дітьми крем’яхи з необпаленої цегли, жовтою смугою лежав піщаний косогір біля кладовища (він завжди рятував село од повені), а трохи далі, на одшибі, мов маленький чоловічок, що вибіг за село, стояв млин, піднявши вгору двоє рамен, як дві руки, і ніби кликав: сюди, сюди…
Я припустив бігцем геть з пагорба, торба товкла мене в спину і з’їжджала на потилицю, як хомут, очі пекло й різало, ніби від диму. А коли озирнувся, вдруге відхекуючись, то села вже не стало, тільки двоє рамен виднілися над обрієм, але вони вже не кликали.
Скільки минуло з того часу — рік, два, три?..
Позад мене ледь чутно зарипів сніг. Підійшов Іванько.
— Чого ти тут — ги, ги,— сидиш? — запитав він, граючи ямками на ніжних дівочих щічках.— Ходімо синиць ловити.
— Як?
— А я покажу.
Дорогою до двору він устиг розповісти мені, що радисти ще “деруть хропака”, бо вночі була якась заваруха, то не виспались, що мати печуть хліб, що синиць він ловить кожної зими — тільки цього року не ловив, бо ховався в погребі од Німеччини,— прив’язує їм до ніг соломинки й випускає.
— Навіщо соломинки? — спитав я.
— Так,— реготнув Іванько.— Смішно, як вони теліпаються!
Він добув з хлівчика рашник [Сачок], поставив на сніг догори гузирем, сипнув під нього жменю пшона, потім дістав з кишені паличку, до котрої була прив’язана довга сирова нитка, підпер нею один бік рашника так, щоб під нього вільно підпорхнула пташка, і вийшла пастка-накривачка. Все це він робив швидко, похапливо, прикусивши висунутий язик. А коли закінчив, то поволік мене в сіни, і ми причаїлися там за дверима, очікуючи на здобич.
Дві жовтогрудки, що досі веселенько вицвірінькували в припорошеному гіллі — вони вже чули весну,— принишкли і, допитливо схиливши голівки набік, дивилися зверху крізь сітку на пшоно, тоді осміліли, спурхнули з дерева на сніг… Іванько задрібцював ногами, голосно захекав мені над вухом, розтуливши припухлі губи, і так зосередився, що з куточка рота йому аж слина потекла.
Синички попаски підстрибували все ближче й ближче до рашника, і незабаром одна з них клювала пшоно вже біля кілочка.
— Йди-йди-йди…—шепотів Іванько, затиснувши нитку в пальцях так, що вони аж побіліли. І раптом смик:— Цоп! На-аша…
Синичка підстрибнула, ударилася спинкою об сіть, упала, забила крильми, потім застряла голівкою у вічку і, розкривши дзьобик, тоненько запищала. Іванько дістав її, підсунувши руку під рашник, заховав у жменю і на хвилю завмер, усміхаючись:
— А серденя тіпається! Крізь пір’я чути: етук-стук-“тук… Ось на послухай.
— Не хочу.
Мені не подобалася ця гра і кортіло в хату, хоча й страшно було: я відчував, що навіть очей на Катю не посмію звести, що сердитий на неї, і не міг зрозуміти чому…
— Може, випустимо? — нерішуче спитав Іванько.
— Угу.
Він розтулив долоню, і синиця чорною кулькою шугнула в порошу.
— Не треба соломинки, еге ж? — зазирнув мені в очі.— А то ще заплутається десь, повисне, так же?
І зітхнув.
У цей час на ґанок вийшов Дженджібаров — у шапці-кубанці, збитій на потилицю, та довгій, до п’ят, кошлатій бурці.
— Привет, Вано! — весело гукнув він, показуючи свої довгі жовті зуби, але, вздрівши мене, скривився, прискалив око, чвиркнув далеко в сніг і запитав: — А ті аткуда взялся? Ті хто?
— Ніхто! — сказав я сердито і одвернувся.
— Відал! — весело вигукнув Дженджібаров і додав поблажливо: — Шпана…
— Ромео! — якомога презирливіше сказав я, хоч і не знав, що означає це слово, і теж чвиркнув крізь зуби.
Дженджібаров ніяково закліпав повіками, одвернувся, вдаючи, ніби дивиться кудись далеко та стурбовано, потім. вбив кубанку на брови і пішов до хвіртки, підкидаючи, острогами бурку, що ледь не волочилася по снігу.
— Товаріщ капітан, товаріщ капітан! — вигулькнув із сіней лисий опецькуватий солдатик з великими, порослими щетиною вухами і замахав надітим на руку хромовим чоботом.
— Ну? — неохоче обернувся Дженджібаров.
— Радісти, сосєді-то наші, просілі вчерась лошадьонку в лєс по дровішкі с’єздіть і сані, хозяйкє топіть нечем, а ви, под мухой будучі — віноват! — пообещалі. Дак как нинче-то бить, дадім?
— Ка-анешно,— байдуже кинув капітан і, посвистуючи, пішов вулицею понад садком.
— “Ка-анешно!” — перекривив солдатик (це, мабуть, і був ординарець Тельнов).— Он обєщает, а мне бєгай в ескадрон клянчай!
— І зник так же непомітно, як з’явився.
— Чого ти з ним так, з Джанджібаровим? — спитав Іванько і знову, як те роблять менші, зазирнув мені в очі.
— Того, що він мене лапав уночі, думав — Катя.
Іванько спочатку здивовано, точнісінько як його мама, Кіндратівна, вигнув брови, а тоді зареготав:
— Ну то й що? Подумаєш! Хіба не можна пошуткувать?
— Чудило ти… — сказав я лагідно, щоб не розсердити його, хоч знав, що такі люди, як Іванько, не вміють сердитись, і ми мовчки заходилися збирати снасті.
