Глава VII
Понуривши голову, конячина тюпала степом, провалюючись у сніг ледь не по груди. Сани, наїжджаючи на перемети, шурхали в них по саму лісу, тоді Калюжний сплигував з передка, почмокував губами, понокував несердито, як то роблять добрі дядьки-їздові на важкій дорозі, і помагав конячині, упершись рукою в ріжняк.
— Ти, Харитоне, сиди,— важко дихаючи мені на вухо, гомонів він.— Ти легенький, не заважиш…
Шинеля йому обмерзла знизу, на стрьопи почіплялися крижані кульки і хльоскали об кирзові халяви, подзеленькуючи, мов скляні.
Котя йшов позаду саней, закинувши поли розстебнутого бушлата за спину та посвистуючи тихо. По степу ходили гайворони, поважні й
неквапливі, як заклопотані церковні старости в сірих жилетах (скільки я їх не бачив при німцях, усі вони були з пузцями і в жилетах), з-поперед коняки час від часу піднімалися зайці й, прищуливши вуха, стрімко мчали по рівнині. Котя пронизливо свистів їм услід, галалакав або шпурляв навздогін снігові кулі. І коли він розмахувався, заносячи руку далеко за спину, ніби в ній була граната, на грудях у нього сліпуче зблискували ордени.
Сонце стояло вже високо і пригрівало так, що чути було крізь одежу, а у конячки парувала шерсть на худих ребрах, сохла й робилася смугастою. Далеко попереду чорнів ліс, обперезаний знизу сивим пругом приметеного чагарника — мабуть, терну або молоденького глоду. Ми вихопилися на путівець, конячина пішла хутчіше, вицокуючи підковами об наїжджену блискучу крижаницю.
Котя завалився боком у сани, підпер голову долонею і потихеньку заспівав. А Калюжний, підмостивши під себе брезентову поштарську сумку (на зворотному шляху він мав заскочити “в дивізію”, що розташувалася на невеличкій станції Треповка, і захопити пошту), прихилив мене вільною рукою до себе й сказав:
— Отак, Харитоне, перебудеш з нами ще ніч, а назавтра спорядимо тебе в дорогу. Підеш додому, в Полтавщину, гаразд? Ну, ну, не сердься… Не думай, що тебе хтось проганяє. Я розумію, хлопець ти вже дорослий, не так літами, як… характером, повчальників не потребуєш, бо й сам набачився чимало, а все ж послухай. І скажи по правді: в тебе дійсно немає нікого з рідні, чи, може, втік, помандрувати закортіло, га?
Він подивився мені в очі так пильно і водночас лагідно, що я навіть не образився за таку підозру, а в грудях стало тепло, як буває, рукам, коли одійдуть зашпори.
— Не я від рідні, а рідня від мене,— сказав я, відчуваючи, що не можу і не хочу брехати далі — заморився.
Та й кому б я ще сказав правду, хто нею цікавився за ці три роки? А якщо й цікавилися, то хіба задля розваги,— поцмокають язиком, пожаліють, винесуть шматок хліба — і чеши собі далі.
— Як же це сталося? — помовчавши, запитав Калюжний.
Я пригадав, як хапався матері за спідницю, коли вона опівночі потайки виходила з хати, як учепився їй за тепле червоне намисто на високій білій при місяці шиї і воно порвалося, пороснуло в траву посеред двору, як бабуся стояла перед нею на колінах і плакала, розкинувши руки, ніби хотіла перейняти її, благала схаменутись,— і розказав усе, що пам’ятав, що чув довгими зимовими вечорами від бабусі, й те, що видумав собі, граючись десь у бур’яні або сидячи в напівтемному покутку на печі, але так звик до нього, що воно здавалося мені справжнішим за правду. Так я видумав собі тата, й коли бабуся показала мені його карточку, зняту зі стіни та приховану в скрині під усяким ганчір’ям, я не повірив, що то він, бо мій тато був вищий, ширший у плечах, мав довгу, густу чуприну й великі вогнисті очі…
…Він повернувся того вечора з роботи невеселий, умився, вичесав гребінкою тирсу з чуба і, відмовившись од вечері, пішов у хатину, де стояв його верстак, а долі було в коліно пахучої жовтої стружки. Однак майструвати, як то було завжди, не заходжувався. Сидів на ослінчику біля вікна, по черзі брав до рук інструменти, роздивлявся, гладив долонею і рівненько складав у купку. А коли до нього увійшла бабуся Марфа, сказав: “Злаштуйте, мамо, торбу, бо мені сю ніч, мабуть, вирушати… ”
“Що ти, сину, кажеш, бог з тобою!.. ” — злякалась бабуся й заплакала.
Тато не втішав її, тільки аж розсердився ніби: “Плакати ніколи, мамо, лаштуйте”.
І розповів, що сталося.
Перед вечором (коли вони з дядьком Бибом допилювали останнього осокора і поспішали, до них під’їхав лінійкою наш сусіда Данило Птаха. Спинив коня, дістав з кишені новенької шкіряної діжурки довгу лавошну цигарку і закурив, попихкуючи димом та примружуючи очі то на тата, то на дядька Биба. Тоді запитав: “А кому з вас, мужики, соб’сно го’ря, легше — тому, що внизу, чи тому, що вгорі?”
Дядько Биб мовчки тяг собі пилку (він і на посиденьках, бувало, як зронить слово-друге, то й добре), а тато сказав, утираючи піт з чола: “Тому, хто питає”.
Птаха перестав цмулити цигарку, вивернув угору на тата одне око і повільно проказав: “Щось у тебе, Дем’яне, соб’сно го’ря, розум довгий став. Гляди, щоб не вкоротили…” — Цьвохнув коня і поїхав геть.
Тоді дядько Биб сказав: “Ти, Дем’янку, не займав його б, то воно не воняло биб… ”
А вранці тата вже не було.
Я навіть не попрощався з ним, бо він не звелів мене будити, тільки поцілував сонного і сказав матері та бабусі: “Сина доглядайте. А я повернуся здоровий, витримаю… ”
Я запам’ятав лиш, як його везли на Полтаву. День тоді випав холодний: стояла вже пізня осінь, мжичило, над річкою та розмитим до твердого суглинку шляхом слався туман, такий густий, що й верб на греблі не було видно. Люди ще з раннього ранку повиходили за ворота і стояли попід ними не гуртами, а поодинці. Бабуся держала мене на руках і плакала, а мати мовчала, високо піднявши голову і дивлячись перед собою. Мені здавалося, що так тривало довго. Я допитувався, коли ж і звідки їхатиме тато, а бабуся втирала очі й шепотіла: “Зараз, моя дитино, зараз…”. Раптом на мосту, в тумані, загуркотіли колеса, люди попід дворами заворушилися й стали дивитися в один бій, до річки, а дядько Биб та Марко-Накат-Його-Бог, що взялися звідкись і стали поруч з нами, познімали шапки.
Попереду валки та обіч неї гарцювали кінні, людей у возах було видно погано, тільки обриси їхні пропливали в тумані.
“Наталю, дочко, дивися ж пильненько, бо я нічого не бачу,— гарячково, благально шепотіла до матері бабуся, гублячи сльози мені за комір.— О господи, Марку, Явтуше, дивіться ж бо пильніше!..”
Перша підвода вже давно поминула наші ворота, а на мосту все гуркотіли й гуркотіли колеса, кашляли коні, бриньчала збруя, схлипувала мама, закусивши губу, й мовчали дядьки.
Тато їхав у останній підводі. Я не впізнав його крізь туман, а тільки побачив, що хтось стоїть у возі, видно, навколішки, піднявши вгору обидві руки, і махає ними, махає… Потім я почув його голос: “Синочку, Харитончику, любий… Наталю, мамо, прощайте, прощайте!.. Марку, друже, кланяюсь… ”
Його затулив кінний, крикнув щось, і тато замовк, тільки руками махав, аж поки його не стало видно. Тоді дядько Марко ухопив мене на руки, й ми побігли попід тинами за валкою. Бабуся сковзалася, хапалася за кілки, за дерева, що росли уздовж дворів, та все казала мені, тицькаючи пальцем у туман і захлинаючись: “Дивися ж, Харитончику, оно твій тато! Он він, бачиш, бачиш?.. Дем’яне, Боже, дитино моя сердешна… Та хіба ж я на те його народила, Господи?!”
Ми бігли слідом за валкою аж на край села у поле, але дорогу нам перетнув широкий, залитий водою вибалок, і ми зупинилися, як перед морем.
“Вертаймося,— сказав дядько Биб.— Куди ж далі?”
І ми вернулися. Разом з нами, тільки трохи осторонь, голосячи на всю околицю, пленталася й Пташиха з дитинкою на руках: цією валкою повезли і Птаху.
Дядько Марко посадив мене верхи на плечі й брів, опустивши голову, раз по раз утираючи пальцями очі, а Биб усе зітхав тяжко, як зморений віл, бив руками об поли мокрого сіряка, вкритого сивою росичкою, і бурмотів: “Якщо вже Дем’яна, то тоді й мене можна і… і… Ну, так нам і треба, так нам і треба!.. ”
Дядьки були в нас до смерку. Биб склав у діжку татові інструменти, загорнувши їх по одному в промащені ганчірочки, й сказав: “Якщо… то цілісінькі будуть, придадуться, словом, а як… то продайте абощо. Струмент добрий, у золотих руках був… ”
А дядько Марко сидів за столом, обхопивши голову руками, й мовчав, тоді, як споночіло вже, підвівся, постояв згорблено біля порога та: “Хто ж мене тепер підстриже, га?”
Аж тоді я зрозумів, що тато не просто поїхав кудись, що його вже не буде, мабуть, ніколи, уткнувся обличчям у бабин фартух і заплакав…
Довгою була та осінь. Удень дощі, ночами вітер гуде в берестку посеред двору та стугонить у ворота, ніби ось-ось їх з петель зірве. А вечори сумні, як поминки. Посвітимо трохи смерком, протопимо в грубці й лягаємо. Бабуся на печі стогне, молиться пошепки, мама зітхає та дивиться в стелю моторошно-блискучими в пітьмі очима (з школи її спровадили, і вона віддала мені свої книжки гратися), а мені все вчувається, що в хатині хтось є і рубанок ніби шепоче: ч-ши… ч-ши…
Коли підмерзло і дорога стала кращою, мама, як не було завірюхи, йшла з якимись паперами — складалися вони по кілька разів і по кілька разів переписувались — у район, і поверталася аж під вечір втомлена та збайдужіла до всього.
“Нічого з цієї писанини не вийде”,— казала бабусі.
А іншим разом пошпурила ті папери на стіл і закричала крізь сльози:
“Треба було думати, що казать! А то бач, розумака який знайшовся: “Тому, хто питає”,— перекривила тата.
Бабуся подивилася на неї злякано, приголомшено і сказала по хвилі: “Ти не ходи більше, дочко, бо добра з того мало, а тільки гріх… ”
Проте мама ходила. Цілу зиму. І все дарма. А весною якось повернулася додому весела, ніби аж помолодшала за день.
“Лагодиться щось. Обіщають написати клопотання у найвищі інстанції”,— сказала бабусі. До мене ж з того часу стала уважнішою, ніжнішою, навіть гратися зі мною та казки читати вечорами почала. А як припізниться, бувало, прийде, коли вже засвітимо, то хапає на руки, цілує в щоки, в лоб, ув очі, боляче притискає до себе — як несамовита зробилася.
Бабуся Марфа спершу раділа тому — їй усе здавалося, що мама байдужа до мене, раз навіть сказала про неї пошепки дядькові Маркові так, що я почув: “Не жінка, а курій, прости господи!” Потім стала дивитися на ті ніжності з якимось острахом, а то й з прихованою злістю.
Я не розумів, що трапилося, однак горнутися до мами з тою легкістю й довірою, що раніше, перестав. А одного разу, коли вона вдягалася йти, стоячи перед люстром, бабуся спитала в неї, ніби між іншим: “Чого це ти, Наталко, так наряджаєшся — в гості до когось ідеш, чи як?.. ”
“Що ж мені, в лахміття вдягатися?” — здивувалася мама, і я бачив у люстрі, як вона почервоніла, а рука з ваткою, вмоченою в пудру, здригнулася…
— Я-а-асно… — сказав Котя, зіскочив з саней і пішов поруч.— З ким же вона ум… ум… з’яшкалася? — Ко-осте!.. — докірливо глянув на нього Калюжний, але я не розумів чому і охоче відповів:
— Хтозна. Казала бабуся, що з тим, хто завідував прощеннями на тата…
“Та й нарадив!” —додавала вона ще, регочучи страшно, мов божевільна, а ввечері уже не молилася, а лаялася з богом, тоді, злякавшись, просила, щоб простив…
Мені стало холодно, може, тому, що засидівся в санях, а може, тому, що в грудях, тільки-но почав розказувати, нагло затремтіла якась жижка. Таке зі мною вже було — у Мелані, коли пошпурив молоток в старого Личака. Мабуть, у мене таки справді якась хвороба…
— Та-ак… — промовив Котя, позираючи на Калюжного.— Ну, з матір’ю все зрозуміло… А з батьком — щось не те, брат. Щось тут бабуся твоя не домовила, або ж ти забув. Як це: раз-два — і немає чоловіка! Ні, ні, такого не може бути. Правду я кажу, Михайле Васильовичу?
Калюжний опустив голову і мовчав, посмикуючи віжки.
— А якщо це так,— розпалювався Котя,— тоді… От він розказує, Михайле Васильовичу, про цих двох батькових товаришів, і виходить, що вони люди. А по-моєму,— кугути! “Хто мене підстриже… ” — “Тоді й мене можна…” Ну, не кугути?! Та я… я голову скручу кожному, хто хоч пальцем ворухне проти чесної людини, якщо я знаю, що вона справді чесна, тим більше мій друг, роботяга, напарник! Ну? Ах, чорт! Шапки познімали… Це люди, га? “Человек — зто звучит гордо!” Га? К-кугути!
Калюжний невесело всміхнувся.
— Ви, Косте, лицар… і не більше. До того ж лицар без щита. Але це славно, це чудово…
Під лісом намети повищали, дорога пішла поміж чагарником, придавленим до землі важкими брилами мерзлого снігу, що обтавали по краях і блищали на сонці крапельками. З-під кущів зорили круглі чорні нори — лисячі та заячі ходи, а свіжа пороша була густо помережана заплутаними разками слідів. На узліссі пообіч дороги снували якісь люди, порпалися в наметах, як гайворони, там, у степу.
— Що то вони роблять? — спитав я. Котя й Калюжний перезирнулися.
— Убитих шукають,— сказав Калюжний.— Уночі тут бій був…
Ми порівнялися з машиною, що стояла на дорозі й потихеньку гула, пострілюючи з-під кузова голубим димком. Біля відчинених дверцят кабіни, в котрій, поклавши на руль великий зошит, сидів офіцер у новенькій шинелі й швидко писав, товпилися солдати, гортали на долонях пошарпані документи й доповідали:
— Миленький Петро Федорович, номер книжки 3462800, рік народження 1922-й, рядовий…
— Хараша-а-а…— виплямкував інший солдат у збитій на око шапці, розглядаючи фото. — Да-а, с такой не мешало би і
— Скотіна ти, Петров, животная, Вот…
— А чо?
— Да нічо. Улєпьотивай давай…
— Ну ти!
— Д-дура!..
— Прєкратіть базар! — крикнув з кабіни офіцер.— Следующий…
— Дятлов Інокентій, номер книжки…
— Сердиті хлопці,— невесело всміхнувся Котя.
— Така робота…— сказав Калюжний.
У лісі стояла храмна тиша. З дерев нечутно, мов білі птахи, спурхували й сідали на намети пухкі, легенькі кім’яхи снігу; крізь голе гілля трохи навкоси світило сонце; тут і там зяяли на стовбурах свіжі ніжно-жовті пощербини від осколків, і здавалося, що ті дерева-підранки потихеньку стогнуть, приголублені теплим у затишку промінням.
Покинувши конячку на узліссі,— вона зразу ж підломила задні ноги, мовби присіла, й опустила голову,— Калюжний з Костею, провалюючись у заметах, пішли шукати сухостою.
— А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся,— сказав мені Калюжний, усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці було щось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так ніби снилося колись давно, давно…
“Тато! — згадав я раптом.— Так усміхався тато!” І було це в лісі, теж зимою. І в нас була така ж підтоптана конячина. І тато сказав мені тоді: “Пострибай, синку, а я піду вовчика-братика з лісу вижигаю”.
А може, він сказав це іншим разом? Може. Але я напевно знаю, що це було, було…
Коли на узліссі, горблячись під довгого сухою деревиною (зріз у неї був червоний), показався Калюжний, я побіг йому назустріч, ухопився за сучок і теж підпрігся тягти, хекаючи, смикаючи дужче, ніж треба, бо хотів, щоб йому було зовсім легко. А він сказав, переводячи дух:
— Не дуже, не дуже, синок (він так і сказав: “синок”!), налягай, бо мене аж убік веде. Старий уже, вхорканий кінь, еге ж?
— Ні, ні!
— Ну от і добре. А ти чіпкий у руках, видно, жилавенький…
Ми вмостили деревину на сани і стояли один проти одного, відхекуючись, зогріті й збуджені роботою.
— Чого ти, синок, дивишся на мене так, наче тільки що впізнав?
— Та…
Калюжний опустив очі, похапливо дістав з кишені тютюн, газету і став крутити цигарку тремтячими руками од недавньої напруги пальцями. З-під сивого волосся на скронях викотилися дві великих крапельки поту і помережили доріжки до обвітреної, в червоних жилочках, шиї.
— Нічого, Харитоне,— сказав він, утерши скроні рукавом шинелі.— От закінчиться війна, і заживемо ми з тобою разом. Хочеш?
— Не знаю…
— А чого ж, підеш у школу… Ти скільки класів закінчив? Чотири? Нічого, ти своє доженеш. В інститут чи технікум поступиш — у Харкові їх багато,— і будуть з тебе люде, як казав Шевченко. Знаєш, хто це?
— Я й вірш знаю один.
— Ану ж який?
— Оцей, що:
І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї, то одинокому мені здається — кращого немає нічого в бога, як Дніпро та наша славная країна… Аж бачу, там тільки добро, де нас нема…
— А ще який знаєш?
— Ну, оцей ще, у школі вчили:
Їде брат мій в армію посеред зими. Братику мій, братику, ти й мене візьми…
Калюжний слухав уважно, тоді сказав:
— Ну, це не те. Не вірш, а кленовий млинок: сюди-туди круть-верть… Війна в ньому за іграшку. А хіба вона така? Ти ж бачив, знаєш. Не те, так же?
— Угу…
— А піти тобі звідси треба якнайшвидше, бо… фронт зараз не там,— Калюжний кивнув головою на захід,— а по боках у нас. Чув, що вночі робилося? Ну, от. Одрізати нас хотіли німці, оточити. Сьогодні не вдалося, а завтра, може, і вдасться… Отак. А прийдеш додому, перше, що зроби,— розпитай у людей або в сільраді, чи не було листа від батька: зараз усі, хто вцілів, озиваються, шукають своїх, мовчать лише ті, кого вже… Як є, напиши йому, що ти живий-здоровий, вчишся, пам’ятати і ждеш його. Веселенького, одне слово, листа пошли. А про маму, про те, що з нею трапилося, не пиши до часу. Вигадай щось. Ну, приміром, що ви розгубилися з нею десь, війна, мовляв, усякого було… Та не супся, не супся, я не про неї турбуюся, а про тата… Якщо ж ніякої звістки немає, все одно нікуди з села не йди, тому що я тебе шукатиму після війни. А зараз листи писатиму. Хочеш?
— А як вас оточать?
— Ну, про це ти не клопочись. Оточать — вискочимо якось, не первина.
Котя приволік аж дві деревини, на обох плечах, укинув їх у сани, втерся долонею.
— Ах, яке тільки миле діло робота, Михайле Васильовичу! Оце б упрігся й ні про що більше не думав би, ні про що.
— Скучили?
— О-о!..
— А чемодани — легкий, важкий, середньої ваги? — примружив очі Калюжний.— Ви так мальовниче, з таким знанням справи оповідали…
— Чемодани? — Котя весело засміявся.— То, Михайло Васильовичу, наслідок моїх перонних спостережень вечорами після роботи. Перон і взагалі станція в Донбасі — це місце відпочинку, побачень, розваг: поїзди, пасажири, “жигулівське”, машиністи із залізними скриньками в руках… Не знаю, як десь, а в нас, у Дебальцевому, їх заведено зустрічати. Жінки, діти… Стоять у самому кінці перону, біля пакгаузів — батько скоро приведе поїзд. Вони впізнають гудок його паровоза безпомилково, прокидаються від нього вночі. Жінки кажуть: “Це мій поїхав”, батьки — “Наш Петя чи Коля”, діти — “Тато свистить”. У мене в дитинстві тільки й мрії було — стати машиністом ФД і водити бронепоїзди. Старенька, потріскана шкірянка, натягнутий на брови козирок, вибухи попереду, позаду, я різко гальмую, хапаюся за поранене плече, але не кидаю важелів. “Ви поранені! — кричить мені кочегар.— Товариш Кузовчиков, дозвольте вас перев’язати!” — “Ніколи, потім, потім”,— кажу я йому крізь стиснуті зуби… Н-да… От тільки прізвище мені моє не подобалося, несерйозне для такої ситуації… Уявіть собі: Чапаєв, Голота, Жухрай, Корчагін і… Кузовчиков! Ну, не трагедія, скажете?!
Ми поверталися назад, коли сонце вже стояло на полудні. Обіч дороги, просто посеред поля, кілька солдатів рили яму, а решта зносили вбитих, без носилок, тримаючи їх за руки й за ноги, так що поли їхніх шинелей волочилися по снігу. Машина — старенький ЗІС, як і раніше, стояла на дорозі, гурчала, здригалася од мотора, в кабіні, схилившись на баранку, спав офіцер, поруч з ним лежав на сидінні розгорнутий зошит, списаний рівними стовпчиками, й тремтів разом з машиною.
— Сто вісімдесят сім душ,— сказав Котя, мимохідь зазирнувши в зошит.— І це за якихось півтори години…
Чорний пагорбок посеред снігів, де рили братську могилу, швидко вищав, мабуть, грунт пішов уже не мерзлий, і солдати-грабарі стояли в ямі по плечі.
— Війна, Косте, та й усякі інші небезпечні, намагнічені страхом періоди в житті людей,— заговорив Калюжний, надіваючи сплюснуту поштарську сумку через плече (попереду вже виднівся путівець на станцію, де над снігами стримів темний грибок водонапірної вежі),— жахливі тим, що забирають у першу чергу громадян, людей самовідданих, що живуть за принципом: “Якщо я тільки для себе, то навіщо я?” А дрібне, егоїстичне, обережне в ім’я самого себе і тільки своїх інтересів,— обиватель, коротко кажучи, виживає, бо він, як паразит, краще пристосований до життя, має більш розвинений інстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом і тілом — то найкраще добриво для обивателя, як, скажімо, гній для черв’яка, найсприятливіша атмосфера для його утвердження і процвітання.
“Вижив, бо зумів” — формула обивателя, його катехізис і заповідь нащадкам. Як зумів — це не має значення. Змовчав, заховався за чиюсь спину в бою, прикинувся дурником чи, не маючи ні розуму, ні такту, як оцей Птаха,— дорвався до влади — яка, зрештою, різниця? Хто, розміркуймо, почав цю війну — Гітлер, Геббельс, Ріббентроп? Ой, ні. Обиватель, Spiessbürger. Гітлер з самого початку робив ставку на обивательський шлунок, самозакоханість і так званий патріотизм, Patriotismus, знищивши не тільки громадян, а й саму ідею громадянства… Людство знає теорію і практику класової боротьби. Це відкриття велике. Але воно ще не знає ні теорії, ні практики боротьби з обивателем, бо це не клас, не конкретно визначена суспільна одиниця, а соціальний тип. Ліквідуймо обивателя, умови, за яких він плодиться, тобто насильство, і тоді ми, люди, зможемо сказати: ми остаточно подолали в собі звіра.
— Ви теж скучили за своїм предметом,— зауважив Котя.
— Скучив, відверто кажучи,— погодився Калюжний,— Повірте, вже три роки не тримав жодної книжки з історії, а предмет, здається, знаю тепер краще, ніж до війни. Відчув!
— Як я сьогодні роботу,— підхопив Котя і подивився на мене замислено-серйозними, розумними очима.— Отак, Харитоне Дем’яновичу,— додав він.— Учитися нам з тобою треба, брат, учитись…
“А Катя… — подумалося мені,— невже вона не бачить, що він — найкращий?” І я присягнувся собі, що більше ніколи не подивлюся на неї так, як цієї ночі. І мені стало раптом легко, весело від цієї першої в моєму житті таємниці. Так зі мною було тільки раз, коли віддав найкращу свою іграшку (зозулю з годинника) Птаховій дівчинці Галі, хоч бабуся й розсердилася тоді й сказала: “Знайшов, кому дарунки дарувать… ”
На роздоріжжі, між селом і станцією, Калюжний зав’язав тривух під підборіддям — брався вечірній мороз,— сховав руки в рукави, всміхнувся нам з Котею: “Паняйте щасливо”,— і пішов заметами, притиснувши ліктем порожню сумку. Потім обернувся, кивнув головою — я зрозумів, що то він мені,— і знову рушив, невисокий, згорблений, у довгій шинелі, підперезаний нижче хлястика…
Ми були вже під селом, коли з левад, з-поміж верб обабіч дороги, виповзла довга колона людей у цивільному і посунула нам назустріч.
— Котомошників ведуть, чи що,— сказав Котя придивляючись. Ми звернули з дороги й стали.
Колона — попереду неї йшло кілька військових — швидко наближалася: старі, молоді, високі, низенькі люди; усміхнені, похмурі, ніякі обличчя; куфайки, кожухи, діжурки, злинялі брезентові плащі, нацуплені поверх теплої одежі; білі, чорні, однокольорові, смугасті, з рядна; торби — рип, рип, рип сніг під ногами.
— Ану, не наступай на п’яти!
— А ти йди, не лови гав.
— Митько, підбери ногу!
— У мене своїх дві, ха-ха!
— Цитьте, цвіркуни!..
— Хіба не можна?
— Р р-разгаворчікі!
— Чув?
— То ж не я, а він почав… І раптом:
— Дядю Косте, Харитоне! А я ось! Осьо я!
Майже в кінці колони йшов Іванько. Щоки червоні, очі збуджено блищать, і дві ямки, мов два квасоляних гніздечка, біля кутиків усміхненого рота.
— Ах, чорт! — вигукнув Котя, підбіг до колони, висмикнув з неї Іванька.— Стій, як же це, га? А Стоволос? Як сталося, що тебе взяли?
— А що? — весело здивувався Іванько.— Взяли, та й усе. Прийшли в хату якийсь капітан, спитали прізвище. “Так що, орел, підемо воювать?” — сміються. Підемо, кажу. “Ну, тоді давай з вещами до школи”. А Стоволос: “Ми його, товаришу капітан, собі залишаємо, при нашій частині”. А вони: “Бросьте, лейтенант, цю самодєятельность”. Аж полаялися. А що? Так ще краще. Обмундирують, сказали, автомати дадуть — ми всі автоматниками будемо! — а завтра після занять, кажуть, в оборону станемо.
— Доганяй! — крикнули од колони.
Котя побіг разом з Іваньком, обнявши його за плечі, поверх білої полотняної торби, щось наказуючи йому нашвидку та жестикулюючи вільною рукою. Але Іванько, мабуть, погано слухав його, бо обернувся й загукав до мене:
— Харитоне! Чуєш? Рашник там, у хліві, й паличка з мотузком там, над дверима. Як схочеш половить синиць — бери. Лижі теж там, бери. Чуєш?.. — І голос йому зломився, затремтів.
Я зірвав з голови шапку й помахав йому. А Котя притяг його до себе, поцілував і все щось казав, казав. Далі Іванько побіг сам, раз по раз озираючись спіткнувся, зашкопертав і востаннє сяйнув посмішкою, коли вже пристав до колони.
— Пропаде хлопчина,— сказав Котя, повернувшись, і мовчав аж до самого двору.
Сутінки в хаті були сумні. Кіндратівна й Катя тихо плакала, прихилившись близенько головами, вмовляли одна одну перестати вже і знову плакали.
— Загине ж він, соколичок мій, некмітливий, нерозважливий,— шепотіла Кіндратівна.— Та якби ж йому хоч товариш трапився путящий, старшенький та розумнішенький, то, може б, доглянув, наставив, коли треба…
Стоволос сидів у другій кімнаті з навушниками на скронях і нерухомими очима дивився на зелений вогник рації, що ледь помітно пульсував у півтемряві — було в ньому щось тривожне, як передчуття грози, може, тому, що станція мовчала. А в другій половині хати, через сіни, тоскно скімлив п’яний Дженджібаров:
Ка-ак я лублу
а’глубіну тваїх ласкавих глас.
Ка-ак я хачу а’к нім прижацца сейчас
а’губамі-і…
Котя, що досі мовчки порався біля розібраного телефонного апарата при світлі гасової лампи-трилінійки, сказав до Стоволоса не обертаючись:
— Я до комдива дійшов би, до штабу фронту, а не віддав би хлопця…
Стоволос підхопився з-за радіостанції, збив навушники на потилицю й тоненько вигукнув:
— Ви, товаришу Кузовчиков, можете не поважати мене, але зобов’язані поважати моє звання і не втручатися в мої дії!
Котя стенув плечима, нижче нахилився над телефоном. Вони довго мовчали. Потім Котя сказав неголосно:
— Пробач, Ромо, я розумію, що ти не міг зробити нічого, пробач…
У хаті загусала пітьма, тупо гухкали вибухи десь не дуже далеко, й гули літаки, то завиваючи натужно, переобтяжено, то раптом стихаючи зовсім. Я виглянув у вікно: над білими примарами дерев за садком двома багряними кронами підіймалася заграва; вона швидко вищала, розливалася вшир, заповнюючи хату рухливими чорно-рожевими відблисками.
.. .Вє-еру тебє-е-е, дарагай-а па-адруга май-а-а…
— О рятуйте, хоч би він замовк,— простогнала Кіндратівна.— Виє, прости Господи, як собака на пожежу… Завішуй, Катерино, вікна та світи.
Катя повільно підвелася з лави, зашаруділа ряднами, а я намацав каганець, засвітив і, не роздягаючись, присів долі біля лежанки. Котя, перегомонівши про щось упівголоса із Стоволосом, увійшов до хатини — Катя одразу нахилила голову й забігала пальцями по китицях чорної квітчастої хустки — і сказав:
— Сьогодні, хазяєчко, мають повернутися наші хлопці з тилу машиною, то ви б склали свої речі, до найнеобхідніші… Старший лейтенант накаже шоферові одвезти вас звідси, у Знам’янку хоча б… У вас немає там родичів чи добрих знайомих?
— Спасибі, синок,— тихо відказала Кіндратівна.— Родичів у мене ніде немає, знайомих теж., Та хоч би й були, то нікуди я звідси не зрушу.
— Розумієте,— сказав Котя суворо,— залишатися тут зараз небезпечно: з дня на день, якщо не з години на годину, тут може початися бій.
— Нічого, пересидимо якось,— зітхнула Кіндратівна.— Всю війну перебули, а тепер… Іванько за версту од дому, а я поїду?
— Іванько вже солдат, ви йому нічим не зможете допомогти, мамо…
По останнім слові Катя швидко зирнула на Котю і зашарілася.
— Ні, ні,— похитала головою Кіндратівна.— І не клопочіться…
— А ви тут зостанетесь, якщо буде бій? — ледь чутно спитала Катя.
— Ми теж солдати, Катюню,— усміхнувся до неї Котя,— і будемо там, де нам накажуть.
У цей час надворі загурчала машина, почулися чиїсь голоси. Потім хтось постукав у вікно.
— Відчиняйте, мамаша!
Кіндратівна відхилила кінець рядна, припала до шибки:
— Зараз, голубчику, зараз,—і пішла одчиняти.
— Давай, хлопці! — гукнули од вікна.
Попід хатою задріботіло багато ніг, рипнули сінешні двері.
— Сюди занось… Так, вище піднімай…
— Ой боже, хто це?! — скрикнула Кіндратівна й заголосила.
— З дороги, мамо, з дороги…
Відчинилися двері, й до хати, задкуючи та загрібаючи солому чобітьми, увійшли солдати, несучи на плащ-палатці щось важке, накрите шинелею. Слідом за ними, вдарившись плечем об одвірок, убігла Кіндратівна.
— Та скажіть, скажіть мені, хто це! — Вона впала на коліна, рвонула до себе шинелю.
На плащ-палатці боком, по-дитячому підкорчивши ноги й притиснувши до живота поштарську сумку, лежав Калюжний — холодні порожні очі були широко розплющені, руки, зімкнуті поверх сумки, затекли між пальцями кров’ю, шия неприродно витягнулася, і комір, підшитий зісподу білим, стояв над нею, як обичайка.
Кіндратівна випустила з рук закривавлену полу шинелі й прошепотіла:
— Михайло Васильович… Як же до ви, Васильовичу, не вбереглися, га?.. Боже…
Котя став на коліна, узяв Калюжного за руку й легенько потяг до себе, але пальці не розімкнулися, тільки хруснули.
— Пульс? — запитав Стоволос.— Що, немає?..
— Який пульс! — розсердився Котя.— Холодний він… Руки скласти треба, повіки затулить.
Котрийсь із солдатів, що товпилися біля порога з шапками в руках (тут були й знайомі мені два радисти, що спали тоді в кузові), сказав:
— Він іще в Треповці той… помер… Осколок такий-о в живіт… Цілий хвостовик з бомби…
Котя зиркнув на мене й сказав:
— Зніми, Харитоне, шапку.
Я підвівся з-під лежанки й, не одводячи погляду від порожніх очей Калюжного, вийшов з хати в садок. Тверда, мов петля, судома звела мені горло, я не плакав, лише пищав тоненько, пробував одкашлятися, однак з того виходив тільки дужчий писк; голова наливалася чимось гарячим, заболіли вуха й шия. Я ще відчув, що падаю, поринаю в тепле грузьке місиво ночі, схопився руками за холодну яблуневу гілляку, але не втримався…
