А Штокало мовчки теліпався за нею. Пісню таки доспівали, але вимовляли вже не “Гандзя”, як треба, а “Гендзя”:
Гендзя цяця,
Гендзя птиця,
Гендзя гарна молодиця!..
Угорі почало виднішати — місяць зійшов. Він освітив край провалля з одного боку і в нори щурикові заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже не пересмикували плечима, а дрижали. Мені було чути, як під гімнастеркою виступили на тілі сироти.
— Д’авайте вогонь розкладемо, — сказав Обора, — бо жалько на вас дивицця.
Наламали бур’яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличок і запалили. Коли пригріло в груди, підставляли спини, держали руки над полум’ям, доки в долоні припече, і ховали їх попід пахвами: коли там тепло, то і всьому тілові тепло.
— Як на екваторі! — радів Чи-це-я-чи-не-я, зогрівшись. На його обличчі, осяяному полум’ям, блищав золотенький пушок. — Є екватор, — пояснив він, — це така умовна лінія, що ділить земну кулю пополам. І є Еквадор — це країна, їх не треба плутати…
— Як вивчусь на м’еханіка, не піду в механіки, — сказав Василь Обора, — сяду на трактор. Механік — що? У моторах колупатися та запчастини діставать… А то сам за рулем.
Я колись орав уночі, як прицепщиком був. Л’овко — страх. Фара світить, скиби попереду блищать, тракторист під скиртою спить, а я сам. Стану, прочищу плуги од бур’яну — і далі погнав…
— А я піду вчитися на географію, — сказав Силка.
— Так після училища одробляти ж три роки треба…
— То й що? Одроблю і піду на географію.
— А ці абрикоси і в с’ередині жовті, чи тільки зверху?
— Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша…
— Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі…
— По-моєму, вони в пушку, еге ж?
— Хтозна… Скоро осьо взнаємо. Вогонь почав пригасати. Тільки жарок ще грав і мінився.
— І вовк чогось мовчить…
— Пішов стіну в когось ламати.
— Ану, Па, сходи ще ти подивитися за Штокалом, твоя черга, — сказав Силка. Прислухався. — Цсс, наче хтось іде, — зашепотів. — О, чуєш?
Угорі справді щось наче протупало і зникло. Потім звідти покотилася грудка, упала в наше багаття, і з нього шугнули іскри. Ми посхоплювалися на ноги і задерли голови, але після вогню не бачили й на крок від себе.
— Не бійтеся, це я, — хрипко сказав хтось ізгори. До наших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею з’їхав… Штокало. Він тримав обома руками біля грудей кепку з абрикосами…
— Нате їжте, та йдіть уже додому, бо мені спать хочеться. — Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота. — Сідайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать, балакають, не тільки мені, — у село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається… Тихо треба, якщо вже замірилися красти!
— Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! — вигукнув щиро Чи-це-я-чи-не-я. — Хіба ми красти?..
— Оце ж беріть та й куштуйте. Та і я з вами якусь із’їм, бо ви тут так про них балакали, що аж мені закортіло. — Дід засміявся і перший узяв з кепки жменю абрикос.
Ми й собі несміло потяглися руками до кепки, взяли по одній, відкусили потрошку, тримаємо в роті і слухаємо на смак, як тітка Ялосовета ремісницький хліб.
Ні, зразу не добереш того невиданого смаку! Як мед? Куди там тому медові! То мед — і все. А це… І сонцем пахнуть. Хоч і холодні. А ми думали, що вони гарячі…
— Як ананаси! — вигукнув Силка. — Я читав.
— Кі’ в трясці нанаси! Обрикоси, та й годі, — хрипів прокуреним горлом Штокало.
Він дуже плямкав, джвякав, прицмакував, бризкався соком і брав з кепки зразу по жмені…
— Чи ти бачив отаке! — дивувався. — Щодня топчуся по них, а ніколи ще такі добрі не були! Трясця зна що!
Ану ке лиш, збігайте котрийсь та нарвіть ще кепку. Тільки тихо і не з одної гілки, бо стара завтра як обнаруже, то буде мені поза шию…
Першим подався Василь Обора. Приніс повну кепку з горою. За ним — Силка. За Силкою — я.
О, якби тільки хто знав, яке то щастя — рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці — тут-тук-тук… Об щоки труться оксамитне — є-таки на них пушок. А котра й сама за пазуху впаде, полоскоче золотою мишкою і пригріється. і вже її не чути…
Ми носимо, а Штокало їсть і їсть та кісточками пахкає з зубів, як з малокаліберки.
— Ху-ух! — простогнав він після останньої кепки і відкинувся спиною на глину. — Оце вмолотив за гурта! Живіт такий важкий зробився, що й з провалля не вилізу.
Ми з Василями затоптали вогонь — бува, вітер зніметься — і побралися нагору, піддержуючи діда попід руки. Хлопці — попід руки, я позаду в ступні його пхав.
— От-от спасибі, о-от спасибі, — сапав і хрипів Штокало. — Старістю тільки в провалля легко…
Нагорі нас зустрів місяць, безвітряна тиша і тепло — у проваллі було набагато холодніше.
— Нарвіть же тепер і в пілотки, додому понесете, — сказав Штокало. — А я пішов спать. Ох, боже-боже, живіт як не лусне, хай вам абищо… Заходьте й ще, як закортить. У проваллі ждіть, я вас там знайду…
Ми йшли кам’янкою, що холодно блищала при місяці над горою, і несли, притуливши до грудей, як немовлят, пілотки з абрикосами. Вони тьмяно жовтіли і пахли, здавалося, на всю ніч, аж за село. Ішли і всяк хвалили Штокала, дихаючи в лице один одному абрикосовою духмяністю.
Василі повернули до своїх домівок.
Мені ще до мосту йти з кілометр.
Уночі наша півхата — як чулан на березі річки. Тільки й того, що з бовдуром угорі. Ба! — у вікні світиться! І біля хвіртки чорніє хтось. Іде назустріч. Тітка Ялосовета.
— Це ти?
— Я.
— Господи, ледь серце не розірвалося… — схлипує. — Де ти був? Я вже аж на гору ходила виглядати.
— Нате, — простягаю їй хліб і пілотку з абрикосами. — Та не плачте, я більше не буду…
Збираємося ми щонеділі біля двору Василя Силки, як уже засинює на вечір, і місяць, холодний, жовтневий, стоїть посеред неба. Сидимо на лавочці перед оградочкою — з німецьких снарядних ящиків зробили. За оградочкою лежить солдат Іван Іванович Кудряш. У сорок третьому Іван Іванович стояв у Силки разом з іншими артилеристами: його вбито під час бомбардування, коли він держав за поводи коней-гарматовозів, щоб вони не злякалися вибухів та не забігли. Коні лишилися цілі, а Івана Івановича пронизало дрібним осколком напроти серця.
Ми з Василем зібрали п’ять ящиків на дощечки. Силка з Оборою обрізали на них шипи (для снарядів ящики, а на шипах, як скрині), я затісував їх під штахет, а Кібкало прибивав до лат ‘ навколо могили. Низенька вийшла оградочка, але рівна, під шнур.
Перед тим, як грати, Василі настроюють балалайки по першій струні, а я підігріваю сірниками шкуру на бубні, щоб дужче натяглася, тоді вона дзвінкіша.
— Що будемо грати? — питає Чи-це-я-чи-не-я. — Може, підозірську польку утнемо?
“Підозірська” — од назви нашого села.
Цю польку Силка придумав сам. Він радіє, що придумав її. Тільки слів немає. То ми вже самі приставили їх: “Ой ти, полька, закадрелька…” А далі немає слів підходящих, і ми співаємо, що в голову стрельне, або просто триндикаємо. Василі співають, а я мовчу, бо колись почав підспівувати, а вони кажуть: “Ти, Павле, тільки вибивай, співати не треба — ти впоперек тягнеш”. То я вже їм і не заважаю.
У головах Івана Івановича ми посадили тополеня. Воно одразу й прийнялося і погнало вгору, як з води. За три роки на півтора метра підросло.
Коли ми домовляємося, де зустрітися увечері, то кажемо: біля Івана Івановича. Є чутка, що його і всіх солдатів, які поховані в полі, при дорогах і в садках, будуть викопувати і звозите до братської могили у колгоспному дворі. Ми вже вирішили, що не дамо Івана Івановича. Обступимо могилку, візьмемося за руки і скажемо: “Ні! Тут під шляхом, на виду — раз, тополька — два, оградка — три, до того ж дівчата наші кругом горбка насіяли потурнаку, а на самій могилі нагідок та гайстрів насадили. Не дамо.
“Наші” дівчата — це Соня Приходько, Маня Ківшик і Оля Єхнич. Три. А нас четверо. Доки ми ходили в самих гімнастерках, то всі семеро вміщалися на лавочці коло Івана Івановича. Тепер у шинелях, і лавочка стала тісна. Довелося доточити.
Дівчатам більше років, аніж нам, але вони ходять до нас, бо старших парубків немає. Семен Петик є, так він ходить “на чужу”, на хутори. Він і там нарозхват.
Василі починають польку. Силка грає з медіатором з плексигласу, на кожній струні окремо, як на мандоліні, Обора всіма пальцями, по всіх струнах разом (у нього “хтора”), а я пробую бубну—кийком, ліктем, об коліна, — щоб не чути було брязкала. Затим вступаю легенько, непомітно. Василі наказали мені: “Ти бери такт, от і все”. То я й беру такт.
А дівчата наче ждали — та ждали, ми знаємо — вже йдуть он при місяці, мережаною від гілля на деревах стежкою, і Маня голосно регоче, щоб ми почули, що — йдуть. Мені уже сімнадцятий рік почався, і вона каже, що я дуже хороший. “Ти такий хороший, Павле, що — не знаю…” Вона до мене щоразу підсідає, і як не сміється, то зітха. Оце вже півроку, мабуть, Василі, Силка та Обора, кажуть: “Любить вона тебе, упадає, бач? А ти дурний. Ти її пригортай, кажи їй що-небудь, бо подумає, що ти жевжик, і піде до Петика”. Хай іде, про мене… Якщо вона така.
Дівчата підходять. Усі під ручку, заплетені, у хусточках.
— Здрастуйте, хлопці!
— Дра’! — одказуємо ми. Раніше, доки не носили форми, просто здоровкалися, а тепер отак, по-парубоцьки.
— То можна й сісти чи стояти?
— Сідайте, в ногах правди нема.
Підрегочують, сідають. Маня вибирає місце між мною і Кібкалом. Вмощується затишно між нашими шинелями. Чую: тернулася об моє плече, злягла на нього трохи. Нарошне… Що я — маленький?
— Добрий вечір, — каже мені на вухо, тихенько.
— Добрий вечір, Маню.
Спіткнулися ми таки: Василі невлад бренькають, я невлад вибиваю.
— О, взяли збили! — вигукує Силка; — Давай заново. І ми починаємо спочатку: “Ой ти, полька, закадрелька…”
Мені треба, щоб ліктеві, було вільно вибивати. Кажу Мані:
— Одсунься трохи, бо ліктем ніяк ворушити. Вона одсувається трохи, пхаючи Василя Кібкала до краю лавочки.
— Кому кохання, а кому штовхання, — кисло мимрить Василь. Натякає.
— Ти тепере, як воєнний, —вигинається до мене Ма-ня, щоб не підбити ліктя.
— Така форма, — кажу. І дзеленчу брязкалами, струшуючи бубну, потім знову вибиваю кийком.
— Хло, давайте “Ой ти, Галю”, — просить Оля Єхнич.
— Можна, — погоджується Силка. Музикою у нас заправляє він: вказує, коли як грати, коли як вибивати.
Ми починаємо “Ой ти, Галю”, що “хорошого стану, а хто ж тебе любить буде, як я перестану”.
(3 оцінок, середнє: 3,67 із 5)