— Як се то? — злякавшись, питав пан Микита. — Від чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?
— Погибаєть! — здихнувши, каже Пістряк. — Всім зрящим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пепел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселенній і — о, горе мні, грішнику! — пиль сія вод-воряється в непорочнім доселі носі моєм і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от нюхновенія нестерпимия і треокаянния — тьфу! кабаки, от нея же чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О горе!
— Так від чого тут миру погибати, — казав пан Забрьоха, — коли ти, пане писарю, чхаєш?..
— Але! чхаєш! — покрутивши головою, казав Ригорович. — Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне і наш найясніший і найвельможніший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим внезапного одожденія, усе ізсохнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв’яднеть, і не будеть хлібенного проізростанія; тогді і ми не точию воздихаєм, но і умрем от глада і жажди внезапною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бідствующую землю нашу!
— Отже, я тільки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?
— Можемо! — закричав на усю хату наш Пістряк, а далі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув : — І паки реку, можемо.
— А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю, — питав пан Забрьоха.
— Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного. Є на світі нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, канальського, іже вдашася Веєльзеву-лу і його бісовському мудрованію, і імуть упражденіє у відьомстві, іже ночним уременем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивиї ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжії, і, пришедше до сосідських і других жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто ре-щи, хлів, і імають тамо крав, і доять і їх, і кротких овечат, і бистроногих кобилиць, і сук злаго собачого ісчадія, і, что реку? воздояють дряпливих кішок, вре-доносних мишей, розтлінних жаб… і усякоє диханіє ползущее і скачущее, імущеє млековмістимия устроє-нія, доять їм токмо нечестивим ізвісним художеством; і собравши усі сії млека, диявольським обаянієм пре-творяють оноє у чари і абиє проїзводять усе по своєму наміренію, яко-то: викрадають ссущих младенців з утроб матерних і влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще і щеня; поселяють вражду і роздор проміж супружнього пребиванія; возбуждають любовноє преклоненіє у юноші к діві от ония к оному, і прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснії і воспрещають дождеві орошати землю, да погибнеть род чоловічеський. Чи понятно вам теперечки, добродію, відкіль сія напасть постиже нашу палестину, яко не імами ні краплі дощу, даже і до днесь? Нуте-бо, не позіхайте та кажіть: чи урозуміли глаголаніє моє?
— Аякще? Хоч і по… зі… хаю, а вже урозумів. Ти отсе мені розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?
— Так, так. Но через кого сіє бисть?
— Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.
— Та яких там жаб? Через відьом, через відьом, реку вам.
— Та цур їм, не споминай їх мені, пане писарю! Хоч до вечора і далеко, а як налякаєш мене, то усю ніч буду жахатись і не спатиму: усе відьом буду боятися.
— Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлієть іскореняти до третього роду.
— Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобі під ноги, зіб’є тебе та й щезне. Хіба ж не бува сього? Чи мало старі люди такого розказують, так що, наслухавшись, цілу ніч дрижаки спати не дадуть.
— Не точию старії люди, но і аз може вам повідати про таковоє глумленіє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я і поведоша на вечорниці, ідіже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без міри, єлико можаху; і єще мені у твердості сущу, ідох у своє міс-топребиваніє, і, не доходящу ми хижини старої Цим-балихи, внезапу під нозі мої вержеся нічтось; глава моя закружися, і аз шатахся і мотахся сімо і овамо і, не могущу ми удержатися, падох аки клада і успох, і спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсія утро. Сиє ж бисть не іноє, яко навожденіє преокаянної відьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да ізлиють дождь із своїх сокровенностей і да оросять землю.
— Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощі і щоб нам не наробили опісля якої капості?
— Не устрашимся і не убоїмся! — сказав пан Пістряк. — Блаженния і вічния слави достойния пам’яті, пріснопоминаємий родитель ваш і отець, Улас Панасович, велеліпний пан сотник прехраброї Конотопської сотні, єго же мудрому управленію уся вселенная дивувася — і да почиєть над ним земля пером, — той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, відьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлієть і вам, добродію, по приміру оному невпустительно сотвореніє учинити.
— А що ж покійний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, і я теж зумію зробити?
— Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше і у річці топляше. Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річноє, аще і камень жерновний на виї єя при-чеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у воді. Повеліть, пане сотнику, чи топить їх?
— Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? — рішив Уласович.
— Благо єсть, — каже писар, — утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусі буваєть, і усе будеть благоліпно; а у Чернігов вже не підемо?
— Та ні, пане писарю, не підемо. Тільки… як би відкрутитись від них?
— Та відкрутимося, пане сотнику; і сего ради абиє немедлінно пошлемо гінця пішки, кривого Ілька Хвер-лущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход іти, занеже ми обаче погружаємо відьом у бездну нашого ставка, іже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокро-венностях своїх.
— Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Ідіть же та пишіть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, кріпко спати захотів. Мав було розказати і про свою біду, так не здужаю, так і куняю… — Так казав пан сотник, кріпко позіхаючи.
Ось Прокіп Ригорович пішов порядок давати, як завтра відьом топити, а Микита Уласович ліг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.
На руку ковінька нашому пану Пістряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було і чого йому давно хотілось. Пошив у дурні, підвів, щоб не слухав предписанія начальства, не йшов у Чернігів, може, від татар або від ляхів відбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба і начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замість діла, прийнявсь відьом топити, подума, що він то був нерозумний, а то вже й зовсім одурів… “Певно, його змінять, а сотником настановлять… вже ж нікого більш, як мене”. Так дума собі Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: “І ураговим бабам і молодицям, хто мені якусь капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушанія… знаю таківських… усім віддячу, позаполіскую їх добре! Спасибі, що мій дурень гне шию і лізе у біду, як віл у ярмо. Тепер, Прокопе, тільки паняй!” Далі здихнув, та сам собі аж голосно сказав: “Зіло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє діло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш пріснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудіє і десниця, і шуйця, і восполняється кишеня і скриня. Не вменши, боже, таківських!”
