Івга розказала, зачим ще Левко не приїхав і як вона з ним обо всім порадилась.
– А си, – каже, – тату, не говоріть про Левка нікому нічого, буцім і чутки про нього нема.
– Добре, діти! – сказав батько. – Робіть що знаєте, аби б біля мене були, щоб було кому мене при смерті доглядіти.
Аж ось увечері лізе пан писар з старостами до старого Макухи, себто за Ївгу рушники брати. Писар поперед усіх і каже, що вже Левко зовсім пропав. Злапали його і помчали швидш у губернію, та там катюга його кнутом бив, а далі і на каторгу послали, і вже об сім і бамага прийшла; та розвернув якусь бамагу і чита замість лепорта. А далі і став казати, що вже Ївзі без Левка ні за кого більш йти, тільки за нього, так отеє він прийшов за рушниками, а щоб у неділю і весілля.
– А дзуськи, поганий! – обізвалась Івга з кімнати, та аж вискочила у велику хату, та до писаря: – Вон, бездільнику, з нашої хати! Я такому ледащу не тільки доброго слова, і гарбуза не дам! Поживеш і сам, напившись людської крові, що нассав з людей, п’явка проклята! А вам, люди добрі, хоч би ви старости, хоч би ви і хто, одно слово кажу: і не говоріть законних речей, йдіть честю з нашої хати; а ось як зараз не підете, погашу світло, вилазьте тогді помацки з хати, мов злодії, і безчестя вам не заплачу, і всюди розказоватиму.
Нічого старостам робити, мерщій за шапки та за палички, та мерщій з паном писарем з хати! Закивали п’ятами, скільки видно!
Уранці писар до голови і підліз з хитрощами, не розказуючи нічого, який йому бешкет Макухівна Івга зробила, та й каже:
– Пане голова! Трохим Макуха стар чоловік, приньмит пішов на каторгу, син у бігах; йому б дати льготу: почали люди зносити общественне, а його б, по старості літ і по одиночеству, помилувати на сей год, чи не споможеться на той?
– Що се ти мене підводиш? – гримнув на нього голова. – Чи ти знаєш, що я не люблю неправди? Я вам не Явдоким, прежній голова, що ви з-за нього, що хотіли, тут і робили по волості! Я хочу сам усім командувати, а не через вас, писарів. Зараз озьми людей і напади мокрим рядном на старого Макуху, щоб усю недоїмку зараз зніс. Нема, скаже, грошей, – бери усю худобу, граб, розоряй, продавай, самого тати у холодну, облий водою, нехай мокне…
– А дочку на господарстві оставити? – питався писар хитро, знавши натуру свого голови.
– Ось я тобі дам зоставити! Я вам не Явдоким, щоб ви по-своєму робили. Роби по-моєму: озьми тащи і її; плахти, намиста продай; не стане – коси обріж та продай. Я їй дам, щоб не запобігала перш до писарів. Нехай зна, що я голова!
Писареві того і треба було; нахватав понятих, ціновщиків, сторожів! Набігли хмарою до Макухи: зараз би то і скрині розбивати, і худобу продавати… Так-бо Івга зараз і відсипала гроші, скільки казав писар; і на що вже він там не требовав? і на дороги, і на мости, і на калавурних, і на світло у холодну, – усе-усе Івга поплатила, так що писареві нічого було робити, тільки, почухавши потилицю, йти додому з своїм причетом.
Упоравшись із писарем і знаючи, що вже нічого боятись, Івга, бачачи, що вже неділенька близько, давай поратись: хати помазала, столи, лавки позмивала; птицю купує, бо своєї вже дасть бог: Тимоха нагосподарював! ріже, патрає, локшину кришить, паляниці вчиня. Горить діло! У п’ятницю убралась, пішла людей прохати: того дружком, того піддружим, тих у старости, тих у бояри; напросила свашок, світилок, батьків, порядчиків і усякого народу, якого треба на весілля, і у почот, і до порядку. Хто не спитає, за кого вона йде, “за Левка” – один одвіт.
– Та де ж його узяти? Його вже повели на каторгу?
– Та вже ж що буде, то й буде; а вже ви, дядьку або тітко, не відказуйтесь, услужіте сироті.
Здвигнуть плечима, а собі сміються та думають: “Чи не одуріла наша Івга з великого розуму? Збирається на весілля, а жених там, де козам роги правлять! Побачимо, який з цього пива мед буде”.
У суботу зібрала Івга коровайниць; бгають коровай, пісень співають, шишки ліплять, а тісто по пазухам крадуть; скрипники грають, дружко поштує, старий Макуха порядок дає, а сам, хоч хто його і пита, нічичирк, мовчить. От як усе готово, жінки поблагословилися і стали коровай ліпити: у подошву положили вівса та гривню грошей, а зверху і почали накладати шишки, а там через увесь положили великий хрест, а поверх усього усе уточки, уточки, з тіста мудро наліплені. Як піч вже поспіла, от коровай посадили на лопату, дружко і почав:
– Господи Ісусе Христе, сине божий, помилуй нас!
– Амінь тому слову! – крикнули старости.
– Спасибі за амінь.
– Старости, пани підстарости!
– А ми раді слухати.
– Благословіть сей чесний і важний хліб у піч посадити!
– Боже благослови!
– У другий раз.
– Боже благослови!
– У третій раз.
– Тричі разом, боже благослови!
Зараз дружко і шурхнув його у піч, і затулили; дві молодиці, такі, що вже знали і слово, і що як у якому разі треба, сіли біля печі і пильновали, щоб ніхто і не підходив, і не дивився на піч, а коли що, так зараз і відговорювали собі нищечком, і спльовували через плече.
А дружко, узявши тую діжу, що вчиняли коровай, та й приліпив усередині чотири свічечки воскових, і позасвічовав їх, і накрив діжу кришкою; та узявши з піддружим ті дві молодиці, які знали що до чого, хрест-нахрест діжу, та й стали серед хати, під сволоком, і стали діжу носити, співаючи:
Ой, піч ходить на ногах,
Діжу носять на руках.
Пече ж, наша пече.
Спечи нам коровай грече!
— та й б’ють діжу тричі об сволок; та й поцілуються про-меж собою, пара з парою; та тричі так робили, а далі і стали поштуватись; а музика знай гра. А народу ж то, народу! повен двір і у вікна так і лізуть. Еге, та хоч і порядкують, хоч і горілочки не цураються, що скрізь усім підносять та частують, а все-таки над Ївгою сміються, що за кого вона йде? Чого вона так мордується з сим весіллям, коли молодого нема, та де йому і бути, коли вже він досі у самій Сибірі! Та й самі дружечки, що бігають за Ївгою по вулиці та співають весільних пісеньок, так тут приспівують до Левка, а промеж себе тихенько сміються. Інший зострічається, пита з хвоста: “Хіба ж молодий приїхав?” – “Та ні! Се так щось буде”, – зарегочуться та й підбігають за дружками.
Вздрів же і пан писар Ївгу, що як краля йде поперед дружечок з розпущеною косою, бо сирота без матері, заквітчана та убрана, так що ну! Вздрів – і його так і узяло за печінки! Зараз і надумав, який би то бешкет Ївзі зробити, що таки чи не піде вона за нього? Підвернувся до пана голови, – знав, з якого кінця зайти, – а той зараз і крикнув: “Не заступайся за Макуху! Я знаю, що Левко утік, а вони його ховають. Йди, перетруси все, коли ж нема, бери і старого, і дочку, при їх у холодну. Я вам не Явдоким, я люблю, щоб по-моєму робилося, а не по-вашому!”.
Вернулася Івга з дружечками; от би вже лагодитись і на посад сідати, бо зовсім вже впорались, так-бо молодого нема! Усі люди ззираються, сміються нишком, що з того буде, а Ївзі і нужди мало: проворненька, веселенька, скрізь мотається, сюди зазирне, туди загляне і збирається дружечок усаджовати. Аж шусть! Пан писар з командою:
– Де ваш Левко мандрований?
Івга веселенька, підбігла до нього бистренько і каже:
– Не турбуйтесь, пане писарю, він зараз буде. Просимо на хліб, на сіль і на весілля!
– Ви передержанці – заревів писар. – Ви передержуєте біглих! Десяцькі! шукайте скрізь, викидайте усе на вулицю, бийте, ламайте, шарте всюди, поки знайдете злодіяку! А затим беріть старого, тащіть його до правленія з дівкою, обірвіть з неї і квітки, і ленти; вона рештантка, поки знайдеться Левко.
– Та ось де я і знайшовся, не шукайте! – обізвавсь хтось за писарем. Зирк! аж то Левко!… Левко, таки сам, гарний та бравий: у міщанській свиті, поясом каламайковим підперезаний, шапка висока з червоним верхом і з сірою околицею і за поясом вже й хустка червона та красна шовкова, з великими квітками; такої по селам не видно. Став перед писарем, узявшися у боки, і каже:
– А нащо я вам, пане писарю? Ось-ось де я!
– Бер… бер… бер… рріть його! – ледве промовив слово писар, зжахнувшись, що той Левко, про кого він думав, що вже давно у Сибірі, а він тутечки і є перед ним. – Беріть, – каже, – його та в колоду! Він воряга, злодіяка, шибеник, утік із Сибірі!
– Врьош, бездєльник! – закричав за ним… хто ж то? пан, від самого губернатора… – Озьміть його под калавур!
– Потаскали раба божого самого у ту яму, що копав для другого! Се ж усегда так бува.
Зараз пан став розпрошувать про Левка. Усі ж то уз один голос сказали, що нема за ним ні одного качества, і що вони і тогді писарю так говорили, а що він писав, вони не знають. Та що тут довго розказувати? Вивів у сім ділі усі кінці, як писар плутовав і тут, і по судам з секретарями. Дійшло і до того, як і волость обдирав з-за голови; не минулося і голові, що нічого не знав, а писар їм орудовав, а він усе тільки кричав: “Я вам не Явдоким, прежній голова!”, – а таки був занузданий писарем добре.
Швиденько пан упоравсь і, попрощавшись, казав Левкові і Ївзі: “Начинайте теперь свою свадьбу, а я поїду у город, приймусь за судящих”, – і поїхав.
Зараз уродилось і весілля: дружечки заспівали, скрипки заграли, пішли чарки по добрим людям, п’ють по повній, тільки знай чарки на лоб перекидають та знай дивуються, як Івга у губернії меж панами та перед самісіньким губернатором проворочувалась та старалась об Левкові і як-таки викрутила його з біди. Старий Макуха, сидячи на полу, знай людям усе розказовав, а ті тільки цмокають, та усі ж то ув один голос приговорюють: “От козир-дівка, так так!”
А завтра ж то увесь почот у прехороших подарках, звінчали наших молодих, та як учистили весілля, так ну! Три дні так добре пили, що ніхто так і не затямить; і наряджалися, хто журавлем, хто ведмедем, хто жидівкою, були і циганки, і турки, і усяким народом переряджувалися, усе з радощів, що козир-дівка узяла своє. Пішла від усіх “козир-дівка”. А що вже обдаровали молодих, так гай, гай! Дружко аж охрип, мекекаючи, та хрюкаючи, та ревучи всякою скотиною, що молодим даровали.
Не минулося ж і секретарям, що брали з писаря гроші та Левкове діло вертіли, як хотіли. Досталося од губернатора і справнику і усім судящим, що усе здавались на секретарів, діла не хотіли знати, а підписували те, що їм подавали. Відригнулись і самому судді бублички, що тільки їх пхав у пельку, а хто страждав, так він того і знати не хотів. Писар перш слухав з холодної, як добрі люди гуляли на весіллі, та аж патли собі рвав, що не йому досталася козир-дівка, а далі пішов у ту дорогу, куди мав запровадити Левка, таки прямісінько у Сибір. Голову змінили, щоб не бришкав, що “ось ми то! Я вам не Явдоким!”, а сам нічогісінько до ладу не вмів розпорядковати.
А наші молоді пішли жити, вибрикуючи. Івга і тут мудро зробила: що пани у городі грошей їм надавали, вона на весілля не дала усіх прогуляти, а як відпили весілля, вона і прийнялась знов з Левком за господарство: стали вп’ять до них люди заїжджати, завелася усячина, і пішло у них дуже гаразд. І старому Макусі дуже добре було: його і почитовали, і шановали по-старосвітськи, і усього, чого забажа, усе йому і є. А Івга, вже вона і замужем, вже вона і молодиця, вже і діточок наводила, а у людей усе вона козир-дівка!
