Сяк-так віддавши вечерю, Маруся пішла до корів, а Настя стала журитися і каже Наумові:
— Ох мені лишенько тяжке! Що ж отсе з Марусею діється? Каже — зовсім здорова, а за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собі чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?
— У вас, у жінок, усе з очей, — заворчав Наум, — Чи дитина змерзла на холоді, чи дитині душно в хаті, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить — з очей, наївшись, не хоче — і то з очей; чи засміялась, чи зажурилась, чи сіла, чи встала — усе з очей, усе про все у вас очі. А що очі можуть зробити? Нічого; дивляться собі на світ божий та й годі. Рукою чоловікові біду зробиш, а язиком ще й гіршу, а очі нічому не привинні.
— А чому ж баби, котрі знають, та й злизують і шепчуть? Якби воно нічого, то нічого б і не робили, а то…
— На те шепчуть і злизують, щоб таких дурників дурити, як ти і прочії. Потурай тільки їм: вони, пожалуй, раді, щоб тобі за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловікові зробити, опріч бога милосердного? Він нашле біду, він і помилує; тільки молись і його одного знай; а з тою бісовщиною, з ворожками та знахурами, — не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш підвестись; і я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсім здорова буде. Мовчи ж, он вона іде.
Маруся, зовсім упоравшись і поприбиравши, розпитувала матір, чого треба на місті купити, і узяла у батька скільки треба грошей, послалась на лаві, помолилась богу і зверх усього ударила три поклони, щоб вже більш не думати про Василя, її так батько вчив:
“Коли, — каже, — тобі чого треба або журба тебе озьме, — зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобі нужда, і жди певно від нього милості. Він наш отець, він зна, що кому і у якоє урем’я послать”.
От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? І сон її не бере. Те й діло, що дума… та не об Василеві, де то вже! Вона його і знати не хоче… Та й нащо їй він… “Він досі вже посватаний; адже і хусточка у нього, що з кишені виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дівоча, і вже, вірно, вона йому подарувала… та він же невеселий на весіллі був… ото, мабуть, скучав за своєю голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Він собі і сидів, неначе один у лісі, ні на кого і не дививсь…” Далі здохнула і дума: “І мене заняв тими горіхами, аби б то вже так!.. Ні, Василю, не нашим дівчатам об тобі думати, у тебе є своя… От уже любить її, думаю?.. Бачиться, усе об ній так і думав, бо ув очах так і видко були слізоньки… тепер вже вони досі укупочці… і вона вже, вірно, цілує його у тії оченьки, що, як блискавка, як згляне, так і сяє… от вже не націлує вона їх!.. Того ж то він по ній мав плакати… Чого ж я отсе плачу?.. Ох, горечко мені тяжке!.. Коли б була знала, не ходила б на те весілля!.. Нащо було розпитувати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсім про нього і не думаю… та й він же про мене теж. Може, він думав, що… теє-то… я б то… що каже: я знаю такого, ще тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже він посватаний… Бог з тобою! Нехай тобі бог помага! І оженися, і любися… Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весілля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим світ устану, піду на торг та й розіб’ю свою тугу. Коли ж з ним зострінусь на місті, то буцім його і не знаю, і не буду на нього дивитись… А вже він, вірно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть… бо, мабуть, і весілля швидко буде… То-то вже він буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слізоньками?.. Ох, бідонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весілля ходила?..”
От так-то бідна Маруся, не хотівши й споминати про Василя, тільки об нім однім і думала, і хоч би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цілісіньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній неділі! Вечірня зоря ще не погасне, а світова вже й заньмаеться; блисне Віз, та вже докотившись до сход сонця.
От і тепер. Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітилися, та й то не зовсім ясно, а неначе скрізь серпанок… Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садкам, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і, мов хто нищечком казку каже, що так і дрімається, а то усюди тихесенько… Аж ось — недовго: зірочка покотилась… далі друга… третя — і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от від їх слізоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестіла у аері — і прокинувся вітерець та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по ліскам… От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що біля них дрімали, попробуркувались і з радощів, — що настає вп’ять божий день і вони будуть з своїми самочками літати, гратись, любитись і що, може, яка і яєчко знесе, — з таких-то радощів заспівали своїх пісеньок, що рано й вечір хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловікові, так усякому звірю, птиці та й самій манюсінькій комашечці, що й оком не вздриш. А не хто уже виспівувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистів, затріщав… то стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на увесь садок… а як промеж того ще й носичками поцілуються… тут він уже й не стямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрібоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душі весело!
От на березах і листя зашупотіли промеж себе, що й вони, по ласці божій, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: “Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка створив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить? І як?.. О боже праведний! Буди і усегда милостив нам, грішним!..” Більш сього не вміємо що і сказать!..
Ось і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, ніби царя якого, діющого добро усьому миру, і покотилось геть-геть за крутії гори, щоб тільки відтіля дивитися на те, що тут буде! Ось і зачервоніло на тій дорозі, де йому треба йти, і розіслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далі неначе срібні цвітки по ньому хто посипав; а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посипаний… Зазолотились і верхів’я дерева по лісам… і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче… нижче… Усе стихло… Чогось жде!.. Стало винирять з-за землі.. що? І світ, і огонь, і краса… І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. І золоті промені від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали ніби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полноті краса миру!.. Ідеть… викотилось зовсім… озирнуло землю і… неначе повелівало: “Хваліте господа, що создав і мене, і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру світ і усякому диханню жисть…” Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловік знов принявся за діло своє… і що то: увесь мир ізрадувався!..
Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі, від города верстов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; ото він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От ідуть дівчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада… аж зирк?.. і пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця.
— Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена. — Чого ти зопиняєшся? І так опізнились.
— Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що, — каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці… усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василем.
От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:
— Добридень, дівчата. Боже вам помагай!
— Спасибі! Нехай і вам бог помага! — сказали йому ув один голос дівчата.
От їм і каже Василь:
— Чи не бігла проти вас яка собака?
— Цур їй, пек від нас! — каже Олена. — Ми її не бачили; хіба де біга?
— Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей, — казав Василь, — то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її і стерегтись. Та така сердита, на всіх так і кидається. Так я отсе виломив собі коляку та йду і озираюсь.
— Ой лишенько! Я її боюсь. Вернімось, Марусю! — каже Олена.
— Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город, то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.
— От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно, — сказала Олена, а сама радісінька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак і пішли собі укупці.
Зовсім же то наш Василь збрехав, що будто там бігла яка б то собака. Се він знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх і щоб не царамонилися з ним іти.
Ось як ідуть, і Василь їх попереджа — звісно вже, молодецька походка проти дівчачої — та й піджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далі й каже:
— Бачите, як ми тихенько йдемо і ви нас піджидаєте. Може, ми вам боронимо?
— А чим? — каже Василь. А Маруся каже:
— Тим, що; може, вам… пильно треба у городі бути? Може, вас хазя… хазяїн жде? — Себто надогад буряків, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.
— І вже мені тепер город! Забув про його і думати, — сказав Василь, а далі, тяжко здохнувши, каже: — Одно в мене на думці: коли б то бог поміг! Тільки затим і піду до хазяїна, щоб…
— А чому ви учора на весіллі не танцювали? — перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Він їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так і стриже, так і стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже Василь ніяким побитом і не відчепиться від неї.
А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, — тепер і сама не рада. Вже ж тепер він, не таючись, сказав, що у нього щось є на думці і що затим тільки і йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватанні на його дочці.
От у таких думках та гадках іде не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг пішла; сердиться на Василя, чого він їм назустріч попався, і вже мов засватаний, а з чужими дівчатами ходитиме по базару; сердиться і на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усіх і за все, а сама не зна на кого і за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та світом нудить і усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та — як той міхоноша у колядці — носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далі осміливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита:
— А ти, Марусю, чом нічого не купуєш?
— Та мені небагацько… дечого й купувати… — каже Маруся та й відвернулась від нього, щоб не дивитись на чужого жениха, — тільки й треба купити матері… кресало на люльку… а батькові… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на петрівку.
Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічі не насміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тільки собі тихесенько усміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусі, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе докупи, каже:
— Вже ж як хочете, дівчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас від собаки; та й мені таки у вашім селі є до чоловіка діло.
Оп’ять-таки Василь збрехав: не було йому ніякого діла ні до якого чоловіка, а хотілось йому… та побачимо, що буде дальш.
От і пішли вони собі вп’ять укупці з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:
— Ох, я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що тут мені на світі робити?
Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко і у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався біля Марусі і щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посідали на горбику; зараз Василь їй і каже:
— Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш, ніколи на очі попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що учора хотів сказати…
— Що там таке? — спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
— Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі!.. Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай її мені сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч півсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь і добре почуєш.
Родителей очень жалко:(