Тільки, що став так Василь говорити, то Маруся і не стямилась; серденько в неї так і б’ється, а сама, як у лихоманці, так і труситься; боїться і сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона і кинулась туди та й… Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетіла б на край світу… та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить біля свого серця, а воно так же колотиться, як і в неї; очицями зовсім світу не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
— Адже ж ти просватаний?
— Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав. Побачивши тебе учора, світ мені повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна мені без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
— А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми? — сказала Маруся вже трошки сміліш, бо на серці їй не так вже важко стало.
— Не тільки хазяйська дочка, та хоч би королівна, хоч княгиня, та хоч би і сама охвицерівна, — не подивлюсь ні на кого, усіх презрю для тебе. Одна моя втіха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цілий год ждатиму, тільки…
— Е! годі!.. так довго-бо…
— Скільки хоч, що хоч роби зо мною, тільки не проганяй мене від себе, не сердься…
— Та я й не серджусь…
— Чого ж ти закриваєшся, чого відвертаєшся від мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую від тебе та й піду світ за очима!
— Ні-бо… я другого не люблю…
— Так зглянь же на мене, не закривайся!
— Але! ще б і не закриватись! Мені-бо стидно.
— Чого ж тобі стидно, скажи? Тут нема нічого, що я кажу…
-— А то ж і не стидно сказати… що я тебе… люблю? Ні за що у світі не скажу… — та, сеє сказавши, як заплаче гірко і стала його прохати: — Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нікого не любила, нікого не хотіла любити, цуралася парубків, а як побачила тебе, світ мені не змилився, усім я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
— Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! — приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю. — Я ж землі під собою не чую — я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи мені, правда?
— Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
— Чом же не хочеш завірити об моїм щасті?
— Стидно-бо.
— МарусюІ отже поцілую, коли не скажеш.
— Та хоч десять раз цілуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу…
— Отак же… отак… отак же!.. — приговорював Василь, цілуючи її раз п’ять не віддихаючи, та вп’ять знову за те ж… та аж вже не зміг і слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати — і слова не промовить, хоче від нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очі, против її волі, так і зазирають у Василеві очі, що, як угілля на вогні, палають, хоче від нього відвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А він?.. Він тільки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь світ; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нічим би не вважив, тільки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далі схаменулась вона, здохнула тяжко і крізь сльози сказала:
— Василечку! що се зо мною сталось? Нічого не тямлю, не знаю сама себе; тільки у мене й на думці, що ти мене любиш, що ти мій… та більш мені нічого і не треба!.. Боюсь тільки, чи нема мені за те гріха?
— За що, моя Марусенько? — сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, і поцілував щиро.
— Ох, не цілуй мене, мій сизий голубоньку! Мені усе здається, що гріх нам за се… Боюсь прогнівити бога!
— Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогді і не розлучимося на вік наш, а до того часу, як зійдемося, нам можна без гріха і любитися, і голубитися…
— А не дай боже, як… — сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; і не доказала, і боїться зглянути на нього.
— Не доведи до того боже! — аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадувати стала. —— Буду, — каже, — тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійсь мене; я знаю бога небесного! Він покара за злеє діло усе рівно, що за душогубство. Не бійся, кажу, мене; і коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати і бога, і стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю…
— Братику мій милесенький! — скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивилася йому у вічі, як тая ясочка, а далі й каже: — Тепер я сама тебе поцілую аж тричі, бо знаю, що й в тебе на думці нема ніякого худа. — Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі, та так пильно, ніби баранчик, що його хотять різати, а він жалібно дивиться, так і вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвіточку, так у неї в очицях засяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: — Як же ти мене після сього покинеш?
— Не говори мені сього, Маню! І не думай об сім, моя кришечко! Гріх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли мені не віриш…
— Вірю, вірю, мій соколику, мій лебедику! І що б ти мені не сказав, усьому вірити буду…
Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь світ, і де вони є, і що кругом них, і якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, підкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знову цілуються. Як же почули Олену, так зараз і розрізнилися, неначе і не вони: Василь став, буцім мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуться меж собою.
От пішли усі укупі додому. Олена подумала: “Що се сталося з нашою Марусею? Ніколи не була така весела і говорлива, та ще з парубком, що було їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує і, знай, сміється з Василем, а мене буцім і нема з нею. Уранці, як ішли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить ні на часинку; уранці насилу йшла і на мене нападалась, чого я спішу, а тут поперед усіх біжить, землі під собою не чує та, знай, кида на Василя то пісочком, то скіпочками, а він її ловить, а піймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас було за іграшки з парубками кориш; я тобі віддячу…”
Стали доходити до села, от Василь і каже:
— Тепер же прощайте, дівчатка. Мені так весело було з вами; спасибі вам і дуже спасибі за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусі аж слізоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцімто пісеньку мугикати і неначе підтанцює під неї, а сама пильно дивиться у вічі Василю). Нате ж усе, — каже Василь, — ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже піду своєю дорогою.
От дівчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядівши, поскладала у кошик і пішла собі. Тільки що відійшов від них Василь чимало, аж Маруся, буцімто схаменулась і згадала, і каже:
— Отак же! Усе позабирала, а синій камінець, що батько звелів купити, я й не взяла у Василя. Побіжу дожену його! — Доганя, а сама, знай, кричить, щоб він підождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках і дожида, щоб Маруся підбігла до нього, і що то вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
— Я знарошне, буцімто забула у тебе синій камінець, щоб тобі нишком сказати: приходь сьогодні на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камінець і прощай, мій соколику милий! Приходь же! — сказавши, та скільки є духу до Олени.
Олена ж усе підглядала та й думала собі: “Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти”.
Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, і говорить, і розказує, і порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселішала, і їй полегшало. Хотіла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, і приговорювати, і розважати її, а сама піч топити, зілля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї діло.
Не вспіла мати оглянутись, вже у Марусі і готов обід: сіла, ручки зложила і, знай, маті розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на місті, як торгувалась, як купувала; і кого бачила, і з ким говорила, і яка проява лучалась: усе-усе до посліднього раз по й’ять розказувала, тільки про Василя нічичирк! Вона б то й хотіла матері розказати, та не знала, з якого кінця узятись, та й подумала: “Нехай же спитаюсь у Василя; він мене навчить, як про се розказати”.
Прийшов і старий Наум; обіда і дума: “Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогодні; і мнясо добре спечене, і усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, і усе вигадує, і жартує”. Далі і каже Насті:
— Бач, я ж казав, що не треба ні злизувати, ні шептати, само минеться.
Після обід, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщій вхопила глечичок та й каже:
— Піду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарі було, і наші дівчата горщечками так і носять. І вам назбираю і, може, дещо і продам.
Ще мати їй нічого на се і не сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспіша у бір на озера. Хоч і бачить по дорозі суниці, та не збира, а дума: “Василь мене, вже, мабуть, жде; піду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогді і ягідок назбираю”.
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма, що тільки, може, часів три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнімаються, цілує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп’ять посідають, то вп’ять за те ж. І незчулись, як вже стало вечоріти. І то ж бо правда, що коли будеш укупі з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
— Ох мені лишенько! Чи бач, де вже сонце?
— Так що ж? — питає Василь.
— А те, — каже Маруся, — як я додому піду!
— Не бійсь нічого, я тебе опроводжу.
— Не те, щоб я боялась, а те, що ягідок не збирала: а я за ними просилась у матері. Що мені тут на світі робити? Розкажу матері, що заговорилась з тобою та й забула.
— Ні, Марусенько, потривай ще матері об мені говорити.
— А чому ж?
— Ще, моє серденько, не урем’я. Треба підождати.
— А як се можна? Матері і батькові треба усе зараз розказати й ніколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?
— Що хоч. Маню, те й скажи, тільки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.
— Та гріх же брехати і перед ким-небудь, а не тільки…
— Се не буде брехня, і їм треба усе розказати; тільки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тільки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись і будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрівку; я так наведу, що вони про мене будуть знати і чути що-небудь непогане; тоді пришлю людей, тоді їм усе і розкажеш. То брехня і гріх, як зовсім потаїти, а то ми тільки прежде якого часу їм нічого не скажемо. Чи так, моя паняночко? —спитав та й поцілував її щиро, від серця.
Родителей очень жалко:(