— Може, воно і так, — довго подумавши, Маруся сказала. — Я вже нічого не знаю, а усе робитиму, що мені скажеш. Тільки вже, Василечку, мій козаченьку! як собі хочеш, а я вже більш до тебе не вийду ні сюди, ні на вулицю, ці на базар, нікуди.
— А се ж то чому? — спитавсь Василь злякавшись.
— Як собі хоч, а тільки, по моїй думці, се вже гріх, коли чого не можна матері сказати та теє і робити нишком від неї. Хоч розсердись зовсім, не тільки так насупся, як тепер, тільки вже я не прийду, і не дожидай мене, і не шукай мене. Інше діло, якби я посватана була, тоді б і нічого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава піде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Мені тепер і Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, і усе щось собі під ніс бормотала. Зараз же, прийшовши, піду до неї і усе їй розкажу і попрошу, щоб до часу нікому не говорила. Прощай же, мій соколику, мій Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостів? От ми ненадовго розлучаємось.
Скільки не просив, як-то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так ні за що на світі не захотіла і з тим пішла додому, не звелівши йому йти за собою. Він пішов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матір’ю у брехухах зостатись, пішла проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От і хотіла їй усе про Василя розказати і просити, щоб мовчала.
Олена не вийшла проти череди, і дівчата сказали, що сьогодні ранком, поки вона була на місті, приїхали старости й жених аж з хуторів; та не подивились ні на закон і ні на що, бо чоловік кріпко хороший, і рушники ранком подавали, далі звінчали і, узявши її, з батьком і матір’ю поїхали, і там, на хуторах, аж верстов за двадцять, і весілля будуть справляти.
Агу! нашій Марусі трошки легше стало, що не буде свідителя, як вона подружила з Василем.
Прийшовши додому, тяжко їй було відбрехуватись перед матір’ю, що не принесла ягідок; бо, зроду не брехавши ні в чім, не знала, як і викрутитись і що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам’яла діло — і кінці у воду.
Поки поралась та прибирала і була з матір’ю, так їй і весело було, а тим більш, що матері стало легше і вже піднялась з постелі; батько теж веселий і ласкавий був до неї; от вона не тільки не журилась, та ще сама собі дякувала, що так з Василем зробила; і, ходячи і пораючись, усе думала: “Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би гріх з душі”.
Як же лягла на постіль, так і не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь їй на думку Василь, як-то він, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як і їй бути? як, не бачившись з Василем неділю або може, — нехай бог боронить! — і дві, як і жити на світі… “Іще таки учора, — дума собі, — ще я не так його любила, як сьогодні, після того часу, як він сказав, що мене любить, та ще… як поцілував!” Та, здумавши се, як засоромилась! і поночі чує, що вид у неї як жар горить! “Що ж отсе я наробила? — дума собі. — Чи се ж я, що і слухати не хотіла об хлопцях? Скрізь землю б пішла від стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною сміється?” Тут їй ще душніш стало; а далі як роздумала, що Василь зовсім не такий, щоб йому сміятись, і що він божився, що її кріпко любить, то і утихомирилась, і тільки того соромилась, що… цілувалася з ним і у бору довго з ним сиділа. “Та се ж вже, — так дума, — і вперше, і востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїси, не заспиш і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони мати божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартувати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити”.
Так собі порадившись, устала (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пішла, оглядається на Василя; у хаті сало товче, а на двері погляда, чи не Василь їх відчиня. За стіл сіла обідати, а сама у віконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїться, щоб не прийшов.
Після обід, у хаті сидячи, дума: “Коли б не ввійшов! піду на вдвір’я”. Надвір вийде: “Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, піду лучче у хату”. І так, знай, світом нудить удень, а ніччю мало чого й спить, усе їй те на думці, що коли-то вона побачить Василя і коли-то не буде з ним розлучатись.
І Василь не луччий був її. Не тільки роботу, покинув хазяїна і город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидів, сяде — нема Марусі, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як і батька її звуть і прозивають. Маруся та й Маруся, більш йому нічого не треба було знати; і він її не питав, затим, що ніколи було; усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.
От вже і лущання пройшло, тиждень петрівки минається; ходить наш Василь і не зна, що вже йому й робити. Аж ось іде своєю дорогою, бачить, чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому і уломилась. Чоловік той хоче, щоб підв’язати як-небудь, так шкапа не стоїть; і той чоловік мучиться з нею, а друге й те, що й воза не підніме, бо вже собі старенький був.
От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, підійшов до нього, поздоровкався і каже:
— Ке лишень, дядьку, я тобі поможу, а то не з твоєю силою справитись з мішками і з шкапою. — Чоловік той подякував і попросив помогти. Василь як принявся, разом справили віз, і сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловік ще більш дякував Василеві й просив, коли по дорозі, проводити його до двора, щоб часом не порозв’язовалося; тогді він вп’ять не здужа справити, а вже й вечоріло.
Василь пішов за ним помалу і нічого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тільки, знай, об Марусі й дума. От іде та іде за возом, — бачить, чоловік у тім селі, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. “От, — дума, — тут пробуду, то, може, що-небудь прочую — про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає”.
Аж от заїжджає чоловік на двір. Василь зиркі біжить його Маруся назустріч до чоловіка і кричить:
— Де се ви, тату, були? Ми вже вас… — та й замовкла, як уздріла свого лебедика, та з радощів уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься і не зна, що й робити.
Наум (се то він і був), позносивши мішки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввійшли у хату, посідали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Насті, а на Марусю, що тут микалась то в кімнату, то в хату, то з хати у сіни, то з сіней вп’ять у хату, і не дививсь зовсім і буцімто й не він. І вона собі дарма, неначе його зроду вперще бачить.
Посидівши Василь і наговорившись, став збиратись додому. Наум і каже:
— Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обідати: неділенька свята, іще наговоримось,
Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пішов з хати, а Наум кликнув:
— А де ти, Марусю? проведи Василя від собаки за ворота.
Марусі на руку ковінька: мерщій з хати, і ще Василь не вийшов із сіней, вона вже й біля нього, і зчепились рученьками. Вона йому й каже:
— Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б і вмерла.
— Завтра, Масю, і я тобі розкажу, як страждав без тебе. Тепер, зділай милость, прислухайся, що старі про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш мені, щоб я знав, як наше діло начинати.
— А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старі будуть тебе хвалити, то я пов’яжу на голову червону скиндячку і коси покладу: коли ж, не дай боже, що ні, то пов’яжу чорну стрічку, без кіс. Ти тільки приїдеш, так на мене і дивись, то й знатимеш. Прощай же, мій лебедику, до завтрього.
Увесь вечір Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, піч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсі: боялась-бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а ті, знай, його хвалять. Настя те й діло розказує, який вій звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то він розумний, неначе письменний.
— Я, — каже, — знаю його весь рід; чесний, дядьки заможненькі, хоч він собі сирота, та ба! І отцевський син не буде такий бравий козак, нічого казать.
Маруся не пропустила ні жодного словечка і ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, і з веселістю, і з радістю лягла спати; тільки того вже не можна вірно сказати, чи спала вона ту ніч хоч часинку?
Уранці вирядилась щонайкраще: поплела коси у самі міленькі дрібушки і вінком на голову поклала, пов’язала, які були луччі, скиндячки, а зверх усіх положила червону й квіточками заквітчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже і обідати у неї поспіло: борщик з живою рибкою (бігала сама звечора до сусіда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олії, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сім’яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.
Тільки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вікно, аж Василь уже і йде; зараз вибігла, буцім боронити його від собаки, а більш за тим, щоб подививсь, що на ній червона скиндячка. От вибігла та мерщій і кричить: “Не бійсь, не бійсь!” — а рукою поводить по лобові, неначе каже: “Не бійсь, ось бач, що червона скиндячка!”
Ну, як там було, пообідали, гарненько і наговорились. Після обід Наум ліг до Насті ськатись та й заснув, а далі і Настя схилилась та й собі заснула. А молоді, знай, собі голубляться та милуються. Далі, як старі проснулися, та й сиділи то в хаті, то під коморою у холодку, аж поки зовсім увечері Василь пішов додому.
Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то діло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловіка приходив за ділом, та усякий раз і зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; і так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, і той і та кажуть:
“Нема ж нашого Василя! Не йде обідати”. Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже найде місцечко, де з ним обо всім тихенько переговорить і намилується; а коли і без нього, то тільки й чує, що старі його вихваляють.
От дождались і Петра, розговілись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:
— Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.
— До кого?
— Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.
Маруся, як тільки почула про старостів, то що було у руках, усе попускала і не стямиться, що й робити; тільки дивиться на матір, а очиці як жар, так і горять; а сама була рум’яна, а то почервоніла, як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату і стала її убирати у нову плахту і усе, що треба, по-дівчачи.
Затим ось стукнуло під двер’ю палицею тричі.
Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, підперізується, а сам труситься, неначе з переляку, і каже собі нищечком:
— Господи милосердний! дай моїй дочечці доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.
От вже стукнули і вдруге, теж тричі, палицею.
Наум, одягшись зовсім, ізмів із скатерті, що на столі, і, посунувши хліб, що завсегда лежав на столі, к покуттю (а за тим Настя засвітила свічечку перед богами), сів на лавку в кінці стола й дожидається.
Аж ось стукнули під дверима і втретє, теж тричі. Тогді Наум перехрестився і каже до них:
— Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! іди ж сідай і ти.
От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла і, перехрестившись тричі, сіла біля Наума.
За Наумовим словом ввійшли в хату двоє старостів, люди хороші, міщани, у синіх жупанах аглицької каламайки, поясами попідперізувані, з паличками, і у старшого старости хліб святий у руках. За ними ввійшов Василь… крий матір божа! — ні живий, ні мертвий: білий як стіна.
Пришедши у хату, старости помолились богу святому і поклонились хазяїну і хазяйці.
Зараз Наум (хоч і знав їх дуже добре, а тільки для закону) пита:
— Що ви за люди й відкіля, і за чим вас бог приніс?
Старший староста й каже:
— Прежде усього подозвольте вам поклонитись і добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; і коли буде теє, то ми і онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми і підемо назад. А що ми люди чеснії і без худої науки, то от вам хліб святий у руки.
Наум, узявши хліб, поцілував і, положивши на стіл край свого хліба, каже:
— Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, добрі люди! До чого ще дійдеться, а ви своїх ніг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого царства, з якого государства?
Старший староста і каже:
— Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці. Раз дома, у нашій землі, випала пороша… Я і кажу товаришу: “Чого нам дивитись на таку шквирю, ходім ськать усякого звірю”, — і пішли, їздили, слідили і нічого не получили. Назустріч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От після зустрічі він каже-говорить нам такії речі: “Ей ви, ловці, добрі молодці! услужіть мені службу, покажіте дружбу: ось якраз попалась мені лисиця або куниця, а трохи чи не красна дівиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа захоче, усього від мене бажайте. Десять городов вам дам і скирту хліба”. От ловцям-молодцям того і треба. Пішли ми по слідам, по усім городам. Перш слід пішов у Німеччину, а далі у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усі царства-государства пройшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: “Не тільки звіра в полі, що куниця; пошукаємо деінде, найдеться й красная дівиця”. Так наш князь затявсь, при своїй думці зоставсь. “Скільки, — каже-говорить, — по світу не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куниці, ніби красної дівиці, не видав”. От ми усе по сліду йшли та в се село — як зоветься, не знаємо, — прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловці-молодці, давай ходить, давай слідить; сьогодні рано устали й зараз на слід напали. Пішов наш звір та до вас у двір і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?
Поки староста це законне слово казав, Маруся у кімнаті усе поклони била, щоб батько віддав її за Василя, а він, сидячи на лавці, скрізь двері дивиться на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей, і слуха.
От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далі і каже:
— Не вмію я до прикладу у сім ділі сказати… Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарці?
Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:
— Ох мені лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю і кинувся, та аж придівз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:
— Будьте мені батеньком рідненьким! Не гнушайтесь бідним сиротою!.. За що в мене душу віднімаєте?.. Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити!..
Тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері, і руки їй цілує, і приговорює:
— Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! утінько моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком пожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!..
Родителей очень жалко:(