Отак і Маруся, і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва поставали і, знай, полами сльози утирають. Далі старший староста не втерпів і каже:
— Ох, панове сватове! Не слід мені, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє діло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвіту; що почуєш, з тим назад іди. Сказано, дать нам по чарці, так вже тут нічого добррго ждати. Одначе, видячи їх сльози і убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексійовичу? ніде дітись: благослови діток, нехай Маруся нас пов’яже.
Наум тільки покрутив головою, обтер слізку рукавом та й вп’ять понурив голову і мовчить.
Староста каже:
— Може, стара мати сеє усе вередує?
— О батечки мої! — зараз каже стара Настя. — Чи я ж би не хотіла щастя своєму дитяті? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидував. Та хіба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-божому та по-старосвітськи: він мені закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?
Тут знову приступили і діти плачучи, і стара Настя голосячи, і старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав він, мовчав, тільки, знай, сльози ковта, далі устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:
— Одна в мене на світі радість, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однім, буду сам робити друге; молившись об її щасті, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! Коли хочете, то справді випийте по чарці; коли ж ні, то не здивуйте; дайте і мені покой, бо… Ох, не хотілось було сього казати, та ви мене розжалобили!.. бо мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! Прощайте, люди добрі, ідіть собі, не здивуйте.
Тут вп’ять усі приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусі? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слізоньками, а Василь тож припав навколішки, та гірко плаче, та, знай, просить.
— Але чому не віддаю? — сказав Наум, здохнувши. — Бо жаль свого рожденія. Не той час; при такому важному ділі, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, — без людей; отут я тобі усе розкажу. Більш нічого і говорити; прощавайте! От вам ваш і хліб святий.
Чи хотіли, чи не хотіли старости, узявши хліб назад, пішли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і йти.
Зостався Наум із своєю сім’єю, сів собі і сумує. Маруся аж звалилася на піл від сліз, і Настя, плачучи, сиділа над нею і дивувалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечері ніхто й не думав: нікому було поратись і ніхто не хотів нічого їсти.
От сидів Наум, сидів; думав та думав, а далі й обізвався:
— Годі плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.
Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи нездужала, а коли батько каже без жартів та трохи чи й не сердитий, то треба устати. Устала, і втерла слізоньки, і жде, що він їй скаже.
— Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привів?
— Знала, панотченьку! — і затрусилася, як осиковий листочок, і опустила свої довгі вії на очі, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.
— Як же се було? —— спитав він грізно. Тут Маруся, хоч і запинаючись, розказала йому усе: як побачила його уперш на весіллі, як їй стало його жалко, як він цятався горішками, як вона його соромилась, і усе-усе розказала: як і на базар ідучи зійшлися, як з базару верталися, що говорили — і нігде було правди діти! — як і цілувалися…
— Ну-ну, що дальш, а почин хороший, — каже Наум, а сам і видно, що як на ножах сидить.
От Маруся, сплакнувши, веселіше стала було розказувати, як змовилася з ним зійтися у бір на озеро, і як зійшлися, і як…
— Годі, годі! — закричав не своїм голосом з серця Наум. — То вже розказуй матері, що не вміла тебе берегти і від худа відводити, — а сам, схопивши шапку, хотів було втікати надвір, так Маруся так і вчепилася йому на шию і каже:
— Ні, таточку, ні, мій сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка і не погубить. Матіночко моя ріднесенька! Лучче мені усяку муку прийняти, на смерть піду… а не принесу тобі ніякого безчестя ні для якого пана, ні для якого однорала* (*Тобто генерала.); я пам’ятаю ваші молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель ішла? А ось як у нас було… — Тут вона й розказала, що собі з Василем говорили, і як у них там було, і як вона запретила Василеві ходити до себе і для чого. Розказала й те, як скучала і журилась без нього, усе розказала до посліднього часу, як що було.
Наум ще таки спитався:
— Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого?
— Усю правду вам сказала, і що нічого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так і побожусь.
— Гріх великий, — каже Наум, — божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобі і без божби вірю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобі казав, що дівкою тобі зоставатись не можна, треба заміж іти. Приказував тобі, що тільки кого полюбиш, зараз мені скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би діло і кінчав; коли б мені не годивсь, то я б тобі сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб і ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас ніякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя і твоє, і наше з Настею, що Василь такий чесний і богобоязний, а другий і незчулася б, як би нав’язав тобі камінь на шию, що й повік би його не зняла, хіба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василеві, то я б тобі сказав, зачим не віддам за нього; і ти б так не пристала до нього, і тобі легше було б його забувати. А тепер як хоч, так і терпи, бо не віддам.
Тут Маруся, — як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душі веселіше і на серці полегшало, — почала знов просити батька, щоб таки віддав за Василя, а що вона хоч вік у дівках сидітиме, а ні за кого не піде, опріч його.
— Говори! — каже Наум. — А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же; дівко, спати; завтра будеш старіша, чим сьогодні, а від того і умніша, — Перехрестив її та й пішов собі від неї.
Ні світ ні зоря, а вже Василь і в Наума. То сяк, то так пробули до обід. І варивши обід, і подававши на стіл, Маруся заливалася слізоньками, відгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так і всі невеселі сиділи, а за обідом до страви ніхто й не приймавсь.
От, як позбирали з стола, Наум і каже жінці і дочці:
— Ідіть собі або в кімнату, або під комору на простор шити, а нам тут з Василем не мішайте. От, як повиходили вони, Наум і каже:
— Василю! сядь лишень біля мене та слухай не перебиваючи, що я тобі скажу. Не по моїй правді, бо у мене, опріч гріхів, нема нічого, а за отцевські і материнські молитви наградив мене бог милосердний жінкою доброю, роботящою, покірною і несварливою. Батьківщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечір дякую за наше неоставленіє, а щонайбільша милость божая до нас, грішних, у тім, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловік, се янгол святий…
— Ох, правда, дядечку… — перебив йому Василь, а він його зараз зопинив і каже:
— Цить-бо, Василю, мовчи та слухай і не перебивай мене. Се ти, бачивши її очі або щоки і що вона во всім собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тіло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, і любить, і боїться прогнівить його; нас шанує і бережеться якомога, щоб ні в чім нас не прогнівити. Жалослива не то що до чоловіка, та аж до манісінької комашечки. Худа ніякого і по духу не зна і боїться самої думки об нім. Яка сама добра і незлобна, так і про усіх дума, усякому повірить: і бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на віки вічнії. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Гріх так робити!
— Дядьку! — обізвавсь було Василь.
— Мовчи, племіннику; ти розкажеш опісля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я і батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за родителі, щоб не думати об щасті свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже і сяка і така, ну так би й бить. А за її добрість, за її смирноту, покірність треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб він її кохав, жалував, щоб — не дай бог! — коли і трапилось якеє худо, чи ділом, чи думкою, так він би її відводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобіжати; а покірну та смирну, як вона, хто захоче, той і зобідить. Чим нас бог благословив у сім світі, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятеві затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє діло, глядіти дуже пильно, щоб він був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив і не розтеряв, що від нас прийме, і щоб і її не довів ні до якої нужди; а коли бог благословить діточками, так щоб і їх до пуття через науку довести, і дещо і їм зоставить. Тепер скажи мені, Василю, не правду я кажу?
— Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.
— Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, і бачу свою Марусю, що зовсім розум погубила, полюбивши тебе… Вона тепер рада за тобою хоч на край світу; іще-то господь її не зовсім покинув, а то думаю… Крий мати божа! (аж скрикнув Наум і перехрестився). Ось по сьому-то прошу тебе ласкаво та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч би вона тобі де і повстрічалась. Не погубляй її і душі її, та й нас не пихай живих у яму, прошу тебе об сім… (сказав і гірко заплакав), дай нам спокійно віку дожити й не доведи нас відвічати за неї на тім світі!
— Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем і хорошим хазяїном?
— Ти ж мені розказував про, себе. Ти сирота; у дядьків твоїх по два, по три сини, і ти із ними у одній сказці* (*Тобто в “ревізькій сказці”. “Ревізькою сказкою” за часів кріпацтва називався реєстр так званих “тяглових селян”.). Сказка ваша дев’ятидушна, дядькові хлопці малі; а як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись; і дядьки скажуть: “Ми тебе поїли, зодягали і до розуму довели, служи за нашу чергу”. А що тоді буде з Марусею? Ні жінка, ні удова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто не вірить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить? Діточки без доглядіння у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть або — не дай боже! — бездільниками стануть. А вона затим ізстаріється, немощі одоліють, бідність, каліцтво… тільки що в шпиталь, до старців! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! — а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.
Довго Василь думав, похиливши голову, а далі аж повеселів та й каже:
— А як я найму за себе найомщика?
“Найомщика?” — подумав Наум, а далі й каже:
— А з чого ж ти наймеш, коли тільки получаєш від хазяїна вісімдесят рублів у год, а батькової копійчини нема?
— Дядьки поможуть.
— Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобі, а собі. До чого дійдеться, тобі за тебе лоб забриють, а найомщик опісля піде за дядькових хлопців. Рад би і я тобі помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жінка багата, то так тягнутимуть, що тільки держись, і усе до кінця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копійкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобі образ царя небесного і його матері пречистої, і Миколая святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе і за твої гроші — от тобі зараз, обома руками, віддам Марусю.
Як ударить Василь, заслухавши усе, руками об груди, як припаде на стіл, як заплаче, а далі, сказавши: “Усьому кінець”, — кинувся на шию, обняв Наума кріпко і каже: , ,
— Прощай, мій!.. Коли ж тобі хоч трохи жаль бідного Василя, будь ласкав, будь жаліслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобі попрощаюся з нею!
— Добре, Василю, — каже Наум, — та гляди ж: попрощайся! Чи розумієш?
— Усе знаю і усе зроблю, як мені кажете. От ввійшла Маруся, а за нею і Настя. Василь, узявши Марусю за руку, і каже:
— Марусенько! Правду, велику правду сказав мені твій батько. Треба нам розлучитись.
— І навіки? — через велику силу спитала Маруся.
— Побачимося… і будеш ти моєю, коли не на сім світі, так на тім! Прощай, моя Ма… — і не договорив, як вона зомліла й покотилась йому на руки. Він її пригорнув до серця кріпко, поцілував, віддав її нечуственну батькові на руки, поцілував руку йому і Насті… і пішов швидко, не оглядаючись…
Не будемо розказувати, як кріпко і як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна,, з журби не вмерла. Скільки вже батько з матір’ю її не розважали, усе нічого; а тим іще пуще, що не знала вона, зачим і куди Василь її дівався; чи надовго він скрився, чи вернеться і коли ще то буде? Питалася не раз і батька, — що ж? — не знаю та й не знаю. Бо й справді він не знав, з якою думкою і куди він скрився.
Що божий день перебере горішки, що ще на весіллі, як побачились уперше, та він їй дав, перебере, перецілує та вп’ять до серця і положить. Або коли, гулящим днем, піде у бір на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче і з тим додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись і робити, так сама бралась за все. “Мені, — каже, — не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю”. З подругами ніколи не грала і вже овсі до них і не виходила.
Родителей очень жалко:(