Одробилися у полі, стали від Семена звечора сидіти, Маруся прийнялася прясти; а з покрови удосвіта встає, пряде, шиє, порається і все журиться, і частенько, як забереться куди-небудь сама собі, то плаче-плаче, так що й господи! Бо об Василеві ні чутки, ні вісточки, як у воду впав.
От і пилипівка; от і Ганнино зачатіє, зачали парубки засилати старостів до дівчат. Знай, люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: ідуть двоє поперев’язувані рушниками, бодряться, вихваляються: от там і там таку-то за такого просватали. А інші свинячою стежкою, попід плотами, мовчки собі ідуть, і під плечем, замість хліба святого, несуть… гарбуз! Еге! Нігде дітись: як заробили, так і відвічать.
Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю, — та що ж?
— Таточку мій ріднесенький! я їм, — каже, — піднесу по чарці!
Старий було гримне на неї:
— Чи ти дурна та божевільна! Чом ти не йдеш? Люди хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?
— Василя, а коли не Василя, то й нікого!.. — каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:
— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть і тебе люди цуратись, і досидишся до сідої коси.
— Дарма, таточку. Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса.
Здвигне тільки плечима Наум, подума: “Нехай ще до того году”, — та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було ніякої чутки: бо він його дуже любив і усе надіявсь, що він з собою що-небудь до пуття зробить.
От і м’ясниці пройшли, і усюди пішла слава, що Дротівна Маруся і горда, і пишна: за тутешніх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про сюю славу знала, сміялась і каже було: “Дарма! І підожду”. Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка у лад не дається, та нічого було робити: силою не озьмеш.
Пройшов і піст, відговілись і — слава тобі господи! — дождались воскресенія. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шапрану, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум’янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранці з батраками понесла до церкви на посвященіє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало і грудку солі і, розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя після недуги не пішла з двора. Наум же став у церкві божій і молиться.
Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справді молився, а не ловив вітрів, не розглядав і сюди і туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, і тільки слухав, що читають і співають. А сьогодні, у такий великий празник, він ще більш молився, і на серці так йому було весело, як і усякому богобоязному, кого приведе бог дождатись великодня.
От, як він стоїть і молиться, служба божая співається, вийшов насеред церкви читати апостола… і хто ж? Василь!.. Наум дивиться — і сам собі не вірить, чи се він, чи не він? Розглядів хорошенько — аж зовсім він! “Та він же овсі неписьменний! Як же він буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам’ять? Побачим!”
От Василь вже і “Павла-чтеніе” сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний підбасок та понятний!.. От Наум і дума: “Бачив я сліпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хіба чи не хваста? Може, напам’ять від дяка перейняв, та буцімто й письменний?.. Так отже за титлу було зачепився та й розібрав потроху… от і дочитав без помилки; от і алілуйю по закладкам знайшов… Ні! Якби неписьменний, то не зумів би апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!”
Прислухається Наум, Василь співа. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умів в лад узяти, а Василь без запинки так усі голоси і покрива, і переводи виводить, сам і кінча, сам вп’ять і почина. Тогді вже Наум зовсім положивсь, що Василь став письменним: та коли ж він справився і де пробував? “Нехай, — дума собі, — опісля знатиму”.
Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитувати і народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз і каже:
— Христос воскресе!
От, похристосувавшись з ним, як довг велить, і каже йому Наум:
— Чи ще ти нас, Василю, не забув?
— Нехай мене бог забуде, коли…
— Добре ж, добре, сину! тепер не до того. Приходь до нас розговітись; а хоч і пообідаєш, коли не підеш додому.
— Ви мені і дом, ви і родителі…
— Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму.
Сказавши се, Наум поспішав додому і дорогою собі дума: “Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що він і що з ним, та й покликав його до себе. Може, він вже об Марусі і не дума, а може, вже і жонат, а я тільки потурбую Марусю і знов розважу її тоску. Та хоч би і не те; так, може, ще він не відкупився від некрутщини, так що тогді робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговітись, а там буду поправляти, що напортив з радощів, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Відкіля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тільки дяком бути”.
З такою думкою прийшов додому і не каже жінці нічого, що кого він бачив. Прийшла й Маруся і принесла усе свячене, й байдуже! Бо вона як не стояла у церкві, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столі, як треба, і налагодила, та й дивується з матір’ю, що батько не сіда розговлятися, а ходить собі по хаті та дума.
Аж ось двері — рип! — і Василь у хату. Маруся так і не стямилась і крикнула не своїм голосом: “Ох, мій Василечку!” — та й стала як укопана. Стара Настя тож врадувалась, неначе бог зна чому, і кинулась до Василя і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають, він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм:
— Чом же ви не христосуєтесь?
А Василь і каже:
— Не смію, панотче!
— Чом не сміти? — каже Наум. — Закон повеліва христосуватися зо всяким, і хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону тричі, та нехай вас бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому святому ділі думати лукаве! От і похристосувались гарненько. Маруся кинулась до нього з розпросами:
— Де се ти, Василечку, був?..
— Знай-бо урем’я, — перебив її Наум, — одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник і паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрішати без усяких хлопіт із веселою душею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень. Господи благослови!
Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки в кінці столу. От перехрестившись Наум і прочитавши тричі “Христос воскрес з мертвих”, зараз відрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: “Спасибі богу милосердному! Дай боже і на той год діждати!” Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини; а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати у піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали, на тарілочці. От сеє скінчивши, Маруся усе прибрала, і з стола теж бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву.
Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев’яній тарілочці, посолили та й їли — вже звісно, що не по-панськи, бо виделок не водиться — пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годі, більш і нічого.
Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин — опріч празника святого — те, що Василь вернувся і жив і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо біля Наума сидів, і не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.
Пообідавши і подякувавши богу і батькові з матір’ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум і каже:
— А в нас новий дяк сьогодні апостола читав.
Настя зараз і питається:
— А хто такий і відкіля?
— Осьде він, пан Василь, — сказав Наум та й всміхнувся.
— Хіба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? — спитала Настя; а Маруся так уха і насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.
— Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як і що — я й сам не знаю. Розкажи мені, зділай милость, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма і співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував?
— Я, дядьку, не був дуже далеко, — став розказувати Василь. — От як ви мені відкрили світ і розтолкували мені, що й я буду пропащий, і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали, що за гроші вісімдесят рублів, що я від хазяїна брав? Тільки що на одежу. Що ж тут мені було робити? Як-то бог послав на думку: піти до купців, у них хороший заробіток. Прийшов я до залізняка: він мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Він, подумавши, прийняв мене за п’ятдесят рублів на год з тим, що коли буду у своїм ділі справний, то він мені і більш прибавить, і усе буде прибавляти, бачивши моє стараніє. Я зрадувався, почувши, що більш нічого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє діло не лінуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалі були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони усі письменні і хто більш чого зна, більш получа жаловання. От як сів, як сів… і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч і день вчивсь, і бог мені дарованіє послав; і те таки правду сказать, що нашого братчика куди не піткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащі за нього гроші. Ото я від спасівки та до різдва вивчивсь читати і церковне, і гражданське, писати потроху вмію, цихвіру знаю і на щотах хоч тисяч десять пудів уроздріб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб і копійка нігде даром не дівалась. Товариші, знаєте, охотники на криласі співати замість півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; і як не тяжко мені було, не бачивши Марусі, та, пам’ятаючи ваше слово, сам себе морив і не ходив сюди. І тож-таки, що хазяїн, знавши мою чесність, посилав мене не за великими ділами по маленьких ярмарках; а після хрещенія послав уже і дальш, і я тільки що перед празником оце привіз йому не малу суму грошей. Як же він мене потішив добрим словом і розвів мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увірилися, що я не зледащів, от і став я на криласі співати і апостола прочитав.
Наум, вислухавши його, не стерпів та аж поцілував його у голову і дума: “Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде”. Далі і пита:
— Скільки-ж ти жалування получаєш тепер?
— Жалування не щот, — каже Василь, — аби б стало на одежу, а те важніш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся і через що ви не віддаєте за мене Марусі, сам хлопоче об мені: тепер посила мене з хурою ув Одесу, і відтіля піду у Москву і на заводи, і тільки вернусь сюди ік пречистій, а він мені сискає найомщика, каже, хоч п’ятсот рублів потеряю; увосени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужувати.
— Нехай тобі бог помога! — сказав Наум; а далі, подумавши, й каже: — Чого ж більше думати? Присилай у вівторок, післязавтра, людей, бери рушники; і тобі веселіше буде у дорозі, і Маруся тут світом не нудитиме. Тепер нічого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени і весілля.
Не можна й розказати, як зрадощіли і Василь, і Маруся! Зараз кинулися аж до ніг батькових, і цілують їх, і руки йому цілують, і самі обнімуться, і знов до нього кинуться, і дякують йому, то до матері, то вп’ять до нього, і не тямлять себе, і, що робити, не знають.
Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється, та дума: “То-то діти!” Далі й каже:
— Годі ж, годі! Пустіте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю ніч стояв на одіяні* (*Одіянія — церковна відправа у великодню ніч), аж поки Христа дочитались; а ви — хочете, дома сидіть або гуляти йдіте до колисок; та тільки самі не качайтесь, бо гріх для такого празника з сею пустотою возитись.
Як вже той день у Василя та в Марусі було, нам нужди мало, бо, звісно, чи ходили, чи сиділи, а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що і як думав; як ні думано ні гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються — отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.
Отже і вівторок настав. Ік вечеру стали дожидатись старостів: прибрали хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було.
Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже, буцімто з серцем:
— Та що се напасть така? Жінко! Що будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди, на пораду!
Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась — господи! — почервоніла, що твій мак, і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем.
От Наум і каже:
— Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов’яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла і наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов’язати?
Іще не час було Марусі послухати, — знай, колупа.
От вже мати їй каже:
— Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай чим людей пов’язати. Або, може, — нічого не придбала та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в’яжи хоч валом, коли і той ще є.
Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев’яній тарілочці два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася у ноги і поцілувала у руку, неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:
— Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу навчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушнички придбала.
Пов’язавши собі один одному рушника, от староста і каже:
— Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем-молодцем: ми, приведені, не з так винуваті; в’яжіте приводця, щоб не втік з хати.
От мати й каже:
— Ану, доню! Ти ж мені казала, що на те по п’ятінках заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня — горе.) зв’язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усіх пов’язала.
Винесла Маруся замість хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй і каже:
— Сьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його і поцілуй.
От вони і поцілувались, а Василь і викинув Марусі на тарілку цілкового.
Родителей очень жалко:(