Після сього староста звелів посватаним, щоб кланялись перш батькові у ноги тричі; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм каже:
— Гляди ж, зятю! Жінку свою бий і уранці і увечері, і встаючи і лягаючи, і за діло і без діла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй ні плаття, ні одежі, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жінкам; то з жінкою у парці і з діточками якраз підете у старці. А ти, дочко, мужичку не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок, пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і в печі ніколи не клопочи; нехай паутинням застелеться піч, от вам і уся річ. Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що я вам кажу і як вам жити, знаєте.
А староста і крикнув:
— За таку навуку цілуйте, діти, батька в руку.
Поцілувавши, поклонялись матері теж тричі. Мати не казала їм нічого; їй закон велить, благословляючи діточок, тільки плакати.
Далі староста сів і каже тричі:
— Христос воскрес!
А старі йому у в одвіт теж тричі:
— Воістину воскрес!
Старости кажуть:
— Панове сватове!
А свати кажуть:
— А ми раді слухати!
Старости кажуть:
— Що ви жалали, то ми зділали; а за сії речі дайте нам горілки гречі* (*Гречий — добрий.).
А старі й кажуть:
— Просимо милості на хліб, на сіль і на сватання, Після сього посватаних і посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сів біля зятя, а мати, звісно, поралась, сама і страву на стіл подавала, бо вже Марусі не годилося з посаду уставати. Старости сіли на ослоні біля столу.
Поки мати страву носила, батько став частувати старостів. Перший староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:
— Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скільки ми по світу не їжджали, а таких напитків і йе чували, і не видали, і не куштували.
— Се ми таке для любезних сватів з-за моря придбали, — каже Наум і просить: — Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподі самий гарний смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
— Від сього зразу почервонієш як мак. Глядіте лишень, сватушка-панушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стіни поліземо?
— Та що се ви на нас з пенею? — сказав Наум. — Тут-таки що мудре само по собі, а то ще ось що: ішла баба від ляхів та несла здоров’я сім міхів, так ми у неї купили, сім золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
— Ну, що мудре, то вже справді мудре! Ану, товаришу, попробуй і ти й скажи: чи пили ми таке у Туреччині, або хоч і в Німеччині, та і в Расеї не пивали сієї.
Випив і другий староста, теж прицмокуючи, і теж промовляв, похваляючи.
Проговоривши усі законні речі, стали частуватись попросту, з своїми вигадками, а далі, тільки що стали вечеряти, і обізвались дівчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, і співали, уходячи у хату, сюю пісеньку:
Та ти, душечка, наша Мар’єчка!
Обмітайте двори,
Застилайте столи,
Кладіть ложечки,
Срібні блюдечки,
Золоті мисочки:
От ідуть дружечки!
От як переспівали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
— Дай боже вам вечір добрий; помагай бі вам на усе добре!
Стара Настя така вже радісінька, що бог привів її дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловіка, та ще її люб’язного: землі під собою не чує, порається хутко, і де та сила узялася, аж біга від стола до печі, і страву сама носить, і порядок дає. Кинулась зараз до дружечок і каже:
— Спасибі! Просимо на хліб, на сіль і на сватання. — Та й усадила їх по чину, від Марусі скрізь по лаві, та й каже: — Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати — їсти), а ти, старосто, їм батуй* (*Батувати — різати).
Так дівчатам вже не до їжі: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не казали люди: “Ото голодна! Мабуть, дома нічого їсти, так біга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається”, — а друге й те, що треба своє діло справляти; та, не бравшись за ложечки, і заспівали:
Ой чому, чому
У сім новім дому
Так рано засвічено?
Мар’єчка встала,
Косу чесала,
Батенька поражала:
— Порадь мене,
Мій батеньку,
Кого в дружечки брати?
— Бери, доненько,
Собі рівненьку,
Щоб не було гнівненько.
Садови, доненько,
І вище, і нижче,
А свою родиноньку ближче.
Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної пісні, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали співати інших:
Де ж був селезень,
Де ж була утінка?
Селезень на ставку,
Утінка на плавку.
А тепер же вони
На однім плавку,
Та їдять же вони
Дрібную ряску,
Ой п’ють же вони
Холодную воду.
Де ж був Василько?
Де ж була Мар’єчка?
Василько у батенька,
Мар’єчка у свого.
А тепер же вони
Ув одній світлоньці.
Ой п’ють же вони
Зелене вино,
Та їдять же вони
Дрібнії калачі,
У мед умокаючи,
Маком обсипаючи.
Та в неділеньку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собі батенька бажала.
А батенько та на бережечку.
Є човничок і веселечко:
“Потопай, моє сердечко!”
Та в неділеньку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собі матінку бажала.
А матінка та на бережечку.
Є човничок і веселечко:
“Потопай, моє сердечко!”
Та в неділеньку рано
Чогось тоє та море грало;
Там Мар’єчка та потопала,
К собі Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
Є човничок і веселечко:
“Не потопай, моє сердечко!”
Далі дівчата, бачачи, що просватані собі сидять і опріч себе нікого не бачать і нічого, що біля них робиться, не чують, захотіли їх зачепити і повеселити та й заспівали:
Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусі не цілував;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю поцілував.
Тут усі зареготались на усю хату, і Наум напавсь, щоб таки діти поцілувались, а їм те на руку ковінька!.. Далі дівчата, буцімто жартуючи, і заспівали:
Та ти, душечко, наша Мар’єчко!
Ламліте роженьку,
Стеліть дороженьку,
Щоб м’яко ступати,
Надвір танцювати,
З скрипками, з цимбалами,
З хорошими боярами.
Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла моторніша із усіх, от таки Домаха Третяківна, до скрипника та й приклика його. Батечки! піднялися танці та скоки так, що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і зазирають; а біля хати дівчата з парубками носяться; дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір’ю, знай, людей частують… Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дивувалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як і ніч минулася.
Не дай боже чоловікові печалі або якої напасті, то урем’я іде — не йде, мов рак, повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка пропливе. Думаєш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та вкупці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Маруся обіцялася, коли буде посватана за Василя.
Тіки-притіки, аж ось і проводи! У сеє урем’я хазаїн його висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.
— Ох нам лишегіько, — скрізь сльози кажуть обоє. — Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного… неначе сьогодні тільки зійшлися.
— Не плач, Василечку, — каже йому Маруся. — Ти у дорозі й незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися…
— Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. — Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що, як зірочки, сяють. Не плач же, не плач!
Отак-то вони у останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було?.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що про молодих, і казати!.. На прощанні випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замість хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив і що вона на неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, віддав, а вона положила у той платок горішки, ще ті, що сперва-наперва Василь дав їй на весіллі, зав’язала, та й положила до серденька, та й каже:
— Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся і сам озьмеш.
Сяк-так Василь насилу вирвався від старих; а Маруся пішла його проводжати. То було на самі проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усі поминають своїх родичів. От Маруся узяла й мисочку, щоб і своїх пом’янути. Положила курку варену, три в’язки бубликів, буханець, два книша та зверху п’ятаковий медяник та узяла материну калитку з грішми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею ніс у хустці аж три десятки крашанок.
Прийшли на гроби, аж панотець вже й там і збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту і свою мисочку і граматку батюшці подала, щоб пом’янув її родичів.
Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспівали дяки “ні печалі, ні воздиханія”, так вона так і захлипала та й каже:
— Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати.
Василь аж здригнувся після такого слова і хотів її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так і у самого сльоза так і б’є, а на серці туга така пала, що йому дух так і захватує; і сам не зна, від чого йому так є.
Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцеві, а старців божих обділила крашанками і грішми за царство небесне померших. Посідали люди на гробах трапезувати і поминати родичів, а Марусі вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.
Батечки! як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Вицілувала його… що то? і в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию… далі, неначе хто її направив, разом покинула його, очиці засяяли, то була блідна, а тутечки почервоніла та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві не зопиняючись:
— Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! — Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на віки вічні!.. Там побачимось!
Сеє сказавши, не озираючись, пішла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе і землі не доторкається. А Василь? Неначе грім біля його вдарив! Стоїть як укопаний… Далі дуже тяжко здохнув, підняв очі до бога, перехрестивсь, вдарив поклон і, припавши на те місце, де стояла Маруся, цілував землю замість її, боячись і самої думки об тім, що сказала йому Маруся, а далі промовив:
— Господи милосердний! Нехай я один усі біди перетерплю, нехай я вмру, тільки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сім світі, а втім — як твоя воля свята! — та й пішов тихою ступою до господи,
Чи давно наша Маруся була веселенька, як весіння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна і жартовлива, як ластівочка, а тепер точнісінько як у воду опущена. Говорити — мало й говорить: сяде шити, чи то стібнула голкою, чи ні, чи виведе нитку, чи ні, а зараз і задумається, і рученята посклада; піде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цілий день стоятиметь, нічого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоплену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того довела, що — нічого робити! — узялась мати вп’ять сама поратись! Часто гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з’їсть її здоров’я, зачахне, занедужа, і який одвіт дасть богу, що ні найлуччу милость божу, здоров’я, не вміла зберегти й занапастила овсі. Що ж? Тільки її і речей:
— Таточку, батечку, і ти, матінко ріднесенька! Що ж мені робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечкові! Світ мені немилий, і ніщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об мені убиваєтесь, то що буду робити! Я й сама своїй тузі не рада; тільки у мене й думки: де-то тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене — усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нічого; не розважайте мене; мені неначе легше, як я журюся уволю і ніхто мені не міша!
Порадившись меж собою, старі дали їй волю; нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Наділив її бог розумом, вона й богобоязлива, і богомольна, так її отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!
Родителей очень жалко:(