Іще з того дня, як проводила Василя, не надівала Маруся ніякої скиндячки, ніякої стрічки; як пов’язала голову чорним шовковим платком, так і пішло, усе чорний платок та й годі! То охоча була по неділям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщій і йде. Що божий день любиме місце, куди було ходить, се у бір на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там під сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горішки пересипа в руці, та й поплаче… Тільки ж що начне вечоріти, вона вже й сидить на приспі й вигяяда вечірньої зіроньки… Блисне вона… тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, що не то що! “Онде мій Василь! — сама собі розмовля. — Він дивиться на свою зірочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять і його очиці, як було біжу йому назустріч…” І вже тут її хоч клич — не клич, хоч що хоч роби, а вже ні з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсім не зайде; тоді тяжко здохне й скаже: “Прощай же, мій Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до твоєї бідної Марусі”. Увійшовши ж у хату, перецілує усякий горішок і платок разів сто поцілує та, згорнувши, приложить до серця та так і заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!
Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасівки; а у спасівку, ік пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зовсім Маруся повеселішала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, і собі повеселішав і дума:
“Слава тобі господи! Ще тільки спасівка наступа, а вже Маруся зовсім не та, як унов народилася; туж-туж і Василь буде; тоді вдарю лихом об землю, мерщій справлю весілля, та й нехай собі живуть”. От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, іде у бір за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп’ять і до роботи проворненька, і в усякім ділі моторніша, і що у бога день, то усе веселіш, усе розщитує.: “От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться”.
Раз у спасівку, на третій день після спаса, віддавши вона обідати і поприбиравши усе, пішла у бір за губами і вже нікуди більш, як на ті ж озера. Напала на рижики, та так же їх багацько було, та такі мудрі; і хоч і побродила по воді, та назбирала їх повнісіньке відро іще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пішов дощ, та престрашенний, як з відра, та з холодним вітром; а вона була ув одній тяжиновій юпці і свитини не брала. Що їй тут на світі робити? Нікуди і не кажи, щоб забігти та пересидіти, бо до села було далеченько, а дощ так і полива! Нігде дітись — треба бігти додому. Ішла, а де і підбігцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге — змокла як хлюща, так з неї і тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так і труситься.
З лихом пополам прибігла додому. А дома ж то мати старенька і усе собі немощна, не здужала піднятись і у печі затопити. Лихо та й годі нашій Марусі! Нитки сухої на ній нема, а нігде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нігде обігрітись. Злізла на піч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась і кожухом, нічого! Так лихорадка її і б’є!
Прийшов і Наум, упоравшись з батраками. Нікому йому ні вечеряти дати, та й нічого. Перш був розсердивсь, а далі як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далі назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!
Тьохнуло у животі в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи біда, чи радість є йому яка, зараз до бога; так і тут. Помоливсь, перехрестив тричі Марусю і ліг собі. Прислухається троха: Маруся не заснула? “Дай господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!” — сказавши сеє, ліг і… заснув.
Тільки що у саму глупу північ будить його Настя якомога і каже:
— Подивись, Науме, що з Марусею діється? Стогне час від часу дужче… от усе дужче… аж кричить… Наум вже біля недужої:
— Що тобі, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..
— Таточку… батечку… Ох, не дайте пропасти… колеть… ох, тяжко мені!.. Робіть, що знаєте… ко… колеть мене!..
-— Де саме колеть, Машечко?
— От.., у бік… ох, ох!.. У лівім боці… Поможіть мені!.. Не стерплю…
Кинувся Наум, викресав вогню, засвітив світло — аж і Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусі… а вона усе дужче стогне…
Що робити — і самі не знають… Сяк-так старі удвох затопили піч, укрили її кожухами… так кричить.
— Душно! не влежу на печі… положіть мене на лаві… Ох, душно мені! Ох, важко мені! Болить же бік… ох, болить!..
Послали мерщій на лаві; узялись обоє старі зводити Марусю… Вона не здужа йти, старі не здужають її вести… тягнуться, силкуються, спотикаються… Наум сердиться, кричить на жінку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що… він дочку на неї схиля… Маруся стогне, плаче, а старі, дивлячись на неї, собі плачуть…
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лаві, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самі стали радитись, що з нею робити! Настя — пробі бігти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю відшептує; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тії, бо дуже не любив ні знахурок, ні ворожок, що тільки дурників обдурюють та з них грошики луплять, а самі не можуть ніякого добра нікому зробити, хіба тільки біду, так так! От він зараз дістав іорданської води та й звелів Насті, щоб нею натерла Марусі бік, де болить, і дав тієї ж води трошки напитись, а сам підкурював її херувимським великоднім ладаном, помоливсь з Настею богу… аж ось і Маруся притихла й стала б то засипати. Старі вже хотіли з радості гасити й самі лягати… Як тут вп’ять Маруся не своїм голосом закричала:
— Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бік, пече… Ох, трудно мені! Батіночку рідненький, матіночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможіть мені!.. Смерть моя.. Не дає… мені дихати!..
Бачить Наум, що зовсім біда, треба що-небудь і робити, схопив шапку, побіг до сусіди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на поміч до Насті, поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже і світа. Не заходячи додому, пішов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох діточок хрестила, так до нього пішов він радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб і сам прийшов та й подивись на болящу.
Так-то старому швидко й дійти! Іде і, бачить, усе на однім місці; стане поспішать — задихається, ноги спотикаються, зовсім хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батраків, що в соломі на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дійшов, так не вмів би так усього розказати; а якби цилюрик не захотів іти, то батрак не вмів би його і прохати, як сам отець.
Сонечко піднялось, тогді Наум дотюпав — до цилюрика. Поки його збудили… бо він був вже багатенький, а через коров’ячу віспу став вже у панськім каптані ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогріли йому самовар, поки він напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибі, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом і зібравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже:
— Наум Семенович! Худо діло; треба поспішати як можна. Не поскупись найняти збіржу* (*Збірзка — візницький екіпаж.). Мені нічого і проходитись, та треба поспішать.
Наум зараз шатнувсь, найняв збіржаника, і побігли що є духу з цилюриком додому.
Як оглядів цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме і як у неї болить? Та вона за кашлем і слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собі тихенько:
— Овва! Худо діло! — А Наум се почув та й руки опустив…
Кинувся цилюрик і якомога поспіша та й кинув їй руду* (*Тобто: пустив кров.) з руки, далі розв’язав пляшку, аж там усе п’явки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те діялось, Наум так, що ні живий ні мертвий; то піде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бідна Настя, і байдуже собі! Вона там коло Марусі й помага, і держить, і, що треба, робить, і так справляється, що неначе і не була недужа. Так-то велике горе і біда як постигне, то вже менше і забудеш, і не поважаєш його.
Управившись, цилюрик вийшов у сіни віддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.
— Худо діло! — сказав цилюрик. Наум так і кинувся йому у ноги, і аж плаче, і говорить:
— Приятелю мій, Кондрате Іванович! Роби що знаєш, тільки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вік буду батьком рідним звати! Бери що хоч, бери усю худобу… тільки вилічи Марусю!..
Цилюрик аж заплакав і каже:
— Друже мій, Науме Семенович! Хіба ж мені не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилічити хрещену матір своїх діток? Та як нема божої волі, так наш братчик, хоч з десятю головами, нічого не зробить!
— Так моїй Марусі не животіти? — аж скрикнув Наум.
— Один бог зна! — сказав цилюрик та й пішов вп’ять до недужої.
Подивившись на неї і подержавши за жилу довгенько, каже:
— Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то ні об чім і журитись; здається, що скоро засне.
От і відступилися від неї тихесенько, щоб їй не мішати спати…
Так куди ж то!.. Тільки що ніби стала дрімати, як підніметься кашель, та прездоровенний; так і підступа під груди, і дихати їй, сердешній, не дає; а тут у бік знову стало шпигати.
Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лічив, а то він і німця привозив; і той і масть до боку прикладав, і чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! І що далі, то усе гірш було.
Наум давав їм волю, що хотіли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколішки, руки лама; як вдарить поклон, та з півчаса лежить і усе молиться: “Господи милосердний! не осироти нас! Не віднімай від нас нашої радості! Ріши мене усій худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на світі…” Далі й закінча:
“Да будеть воля твоя святая зо мною, грішним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грішнії, думаємо!” Підійде до німця, просить, руки йому цілує… виніс скриньку з грошима, а, мабуть, було у ній сот три рублів, і просить:
— Бери, — каже, — скільки хоч, усі озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старці піду, тільки вилічи моє дитя; вона в мене однісінька… Без неї нащо мені жити? Не буде мені ніякої радості… хто мене догляне… хто… — та так і заголосить.
Дарма що німець, та й він заплакав, і хоч би тобі копієчку узяв. У останній раз як був, і вп’ять чого-то не робив, а далі сказав:
— Нічого не можна зробити! — З тим і поїхав. Моливсь Наум, моливсь… і що то вже плакав! Так і підпливе сльозами. Далі вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свічечка, догоряє, перехрестивсь і на думці каже собі:
— Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе слухати? — Та з сим словом і пішов.
Іде і за сльозами світу не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка у три дні як занедужала, а вже й на божій дорозі. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь і, кріплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусі:
— Донюі запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров’я?
— Я сього хотіла прохати… та боялась вас потурбувати… І вже здоров’я!.. Хіба спасення душі… коли б тільки швидше… — ледве промовила сеє Маруся.
Кинулася Настя хату прибирати і сіни упорати, а Наум засвітив свічечку і ладаном покурив; аж ось і батюшка прийшов…
Поки Маруся сповідалася, Наум із Настею і хто ще був у них із сусідів вийшли у сіни. От Настя і каже мужикові:
— Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсім вмира, коли привели панотця?
— Що ж, стара, будемо робити? — здохнувши тяжко, сказав Наум. — А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянія?
— Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тільки сьогодні четвертий день, як гаразд і занедужала…
— Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихенько: “І коли б то господь послав мені сюю милость! Воля твоя, господи!”
Тут панотець кликнув, щоб усі йшли у хату, буде її причащати. Наум, тільки сам живий та теплий, ще здужав підвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христові, як ангол божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:
— Коли мені… така радість тут… після святого причастя… що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, господи, у царство твоє святе! — Панотець, посидівши і поговоривши дечого з письма, пішов додому.
Трошки погодя чують, що кашель в Марусі ніби перестав і вже вона хоч і не стогне і буцімто спить, так у горлі стало дуже хрипіти, а у грудях аж клекотить…
От Настя і каже до старого:
— Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.
— Мовчи та молись богу! — сказав їй Наум, а сам аж труситься. — Тепер, — каже, — янголи святії літають над нею. Страшний час тогді настає, як праведна душа кончиться. Нам, грішним, треба тільки молитись богу!
— Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.
Так сказала Настя не бачачи своєї біди, а Наум знав добре усе, і знав, що до чого і після чого що йде, та й каже:
— Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далі засвітив страшну свічку* (*Страшна свічка — свічка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пішов у кімнату… і що то вже моливсь богу! Куди-то не обіщавсь іти на богомолля. Скільки худоби роздати на церкви, старцям…
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
— Таточку!.. Матінко!.. А підійдіть до мене. От вони й підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум’яненька, як зоренька перед сход сонця: очиці, як ясочки, грають; веселенька, і від неї неначе сяє. Він знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тільки так помоливсь: “Час прийшов… господи, не остав мене!..” Маруся їм і каже:
— Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіть мене, грішную!.. Попрощаймося на сім світі… поки бог зведе нас докупи у своїм царстві.
Тут стала їм руки цілувати; а вони так і розливаються, плачуть і її цілують. От вона їм і каже вп’ять, та так веселенько й усе усміхаючись:
— Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!.. і кохали мене… Простіть мене, може, коли вас не послухала… або сердила… Мені бог гріхи простив… простіть і ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх… та пом’яніть мою грішну душу… не жалуйте худоби, усе земля і пил… Годі ж, годі, не плачте ж… Бачите, яка я весела… там мені буде прехороше!.. Коли-небудь треба і вмерти… Ми недовго будемо різне; там год — як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!.. Горішки мої положіть мені у руку, як помру, а платок… верніте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай мені… голосно молитви… а ти, матіночко… хрести мене… По-бла-го-словіть же… мене…
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп’ять чита. Настя чи перехрестила двічі та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руку свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати… От вже і гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита “Вірую во єдиного бога” та “Богородицю”… а се вона — зирк очима та й сказала голосно:
— Чи ви чуєте?… Що се таке? Наум впав навколішки і каже:
— Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!
Далі Маруся ще спитала:
— Чи ви бачите? — та й замовкла… Здохнула важко… тільки й промовила: — Мати божа!.. прийми… — і успокоїлась навіки!
Наум скочив, сплеснув руками, підняв очі вгору і стояв так довгенько. Далі пав перед образами навколішки і моливсь: “Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цілий вік ти мене милував, а на старості, як мені треба було у землю лягти, послав ти мені таке горенько!.. Укріпи мене, господи, щоб я не согрішив перед тобою!”
Родителей очень жалко:(