Як піднялося сонечко, що то вже жарило! Ні вітер не дихне, і ніщо не колишеться, так так, що ледве дихати можна. Наші хлопці хоч і заснули було, так не можна ніяк і улежати. Як припече сонце, так місця не знайдуть. На взліссі сонце є, жарить; так вони зайдуть у гущину, так там ще й гірш: нівідкіль прохолоди ніякої, тільки що зверху палить, і малесенький вітрець не проходить. Знайшли воду, не відіп’ються; тяжко вже їм і дихати. Викопають кожен собі ямку; приляже туди, то трохи йому о легше, можна холодом трошки дихнути. Зогріються і тут, переходять на друге місце, та так виморились, так знемоглись, що не здужають і поворохнутися. Цілісінький день ні хмариночки ж то!
Аж ось уже к вечеру жара затихла трохи, товариші наші піднялись, здихнули слободніш, поїли було і пішли.
— Як не полінуємося, — каже Трохим, — то світом і дома будемо. Від сього ліску до нашого села тільки двадцять верстов.
— І велія милость, що будемо, — сказав Денис, — тільки не відставай, ти усе пристаєш. Поспішай!
От як ідуть і верстов сім учистили з полудня — стала показуватися мов стіна чорна; далі від неї стали відділятись, мов клубки, густії хмари з золотими від сонця кругами. Клуби в’ються, докупи збираються, і стіна усе вищенько підбирається. Сонечко за тучу сховалось зарані, і птиця стала збиратись і чогось жде на себе. Самчики ззивають самочок і як можна спішать, у кого є діточки, так до них; а котрі собі гулящі, так полетіли ховатись. Дедалі, дедалі усе стиха, ні травка не колишеться, усе чогось жде великого, страшного. Далі стало і гуготіти далеко-далеко, мов клекоче море, або гуде великий вітер здалеку, або сила велика людей наїжджа, що ще здалеку, земля під кіньми стугонить. Блискавка одна тільки і показується, а сонечко зовсім зайшло; хмари спустились, так і не видно нічого.
— А що будемо робити, — став казати Денис, — як ми підемо? Скоро зовсім буде темно. Страшно без дороги йти.
— Аж он маячить лісок, — сказав Трохим, — поспішаймо туди.
— Де лісок? Я ні його і нічого не бачу.
— Он як блисне блискавка, так від дороги на праву руку. Ходім мерщій; усе темніше становиться. — Вони поспішають. Піднялася і стіна. Стало зовсім темно. Поки не блисне, то нічогісінько і не бачать перед собою. Стіна густа, чорна, страшна надвинула і простяглася від сходу до заходу сонця, і із усіх місць блискавка знай блиска. Грім гуде з переливом, мов де по горам громадне каміння качають, — і інше мов упаде, стукне та й замовкне… а тут луна і загрохотить по усьому небу, по усім куткам сієї великої хмари. Замовкнеть же грім, так чути, щось гуде, клекоче, бурлить, страшніше самого грому… А блискавка безперестанно! І як блисне, так після неї пуще нічого не видно.
— А де ти, Трохиме? — казав дрижачи Денис. — Озьми мене за руку та веди, я швидко впаду. Ніг не підволочу.
— Держись за мене, — каже Трохим. — Тут вже недалечко. Он від блискавки видно.
— Та я бо сієї блискавки боюсь. Ох, коли б швидче до лісу!… Бач, яка страсть ідеть! Ось і дощик… Ой, швидче, швидче поспішай!
Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче; через велику силу дотащив його під густе дерево, положив, і сам звалився…
Тут же і уся туча надвинула якраз над той ліс і усюди небо покрила, як саме чорне сукно; хоч скільки хоч дивися, нічого перед собою не побачиш ніяк! Заревіла престрашенна буря, шумить під небесами, носиться по полю, упирається у ліс, преть його, мов з місця хоче його спихнути і зомняти овсі; гілляки тріщать, ламаються, падають… Тут щось страшно загуло, аж свистить на увесь ліс, грім покрило… і разом геп!… Впало, аж земля здрогнула! А тут грім як загримотить, і вп’ять земля задрижала… А тут вп’ять такий же свист і шум, і вп’ять щось-то впало, затріщало!… То буря порається, вікові дуби валя, мов пруття! Як же хлине дощ, і вже не йде, а ллє; по лісу шумить, з гори біжить річками, клекоче… і від неї, і від бурі, шо бушує, і від грому, що так і розривається над головами, шум такий і грохот, що страшно і згадати!… А тут блискавка червоним огнем очі засліпля… Іменно преставленіє світу!
Денис ні улежить, ні усидить і не постоїть на одному місці. Ходить, перебіга з-під одного дерева під друге, руки ломить, сам себе не тямить. “Трохиме, Трохиме! Ти спиш, не боїшся нічого?” — так голосно зо страху сказав він.
— Ні, я не сплю та й не боюсь нічого,
— Грім уб’єть!
— Воля божа! Я се знаю, та хоч і лежу, та молюсь богу.
— Хіба ж він і помилує, як йому молитися? Ух! Як затріщало у лісі вп’ять!
— Помилує, тільки покайся…
— Як покаятись такому грішнику? Як мене бог може простити?
— А що ж! Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі, ти так грішен, як і усяк чоло… Господи! що се?
Тут вони впали обидва навколішки…
Огненна стріла прорізала усе небо і, як оком моргнути, вдарила у те саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отеє прийшов до Трохима. Дерево превисоченне було; його так до половини у мілку щепу розбило і усі гілля стерло і зм’яло, так що і сліду їх не зосталось.
Насилу піднявся Денис; а се від них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як саженів з десяток.
Очунявши трохи, ухопив Трохима за руки і став прохати: “Ходім, ходім відсіля! Тут нас бог поб’є”.
— Куди ж ми заховаємось? — каже йому Трохим. — Бач, яке лихо по усьому лісу? Отто грім запалив дерево; бач, горить. Адже і далеко від нас, та й по усьому лісу така халепа.
— Ой, страшно, страшно! А то хто сидить та дивиться на мене?
— Бог з тобою! Нема нікого. Молись лучче богу!
— Мене і бог не помилує. Ти думаєш, я такий… Ох, лице запалило!
— Помилує, молись, кажу, та кайся.
— Де вже мені покаятись? Я той, що вас обкрадав, не було другого злодія у селі… се моє діло. Мене підводили другі… Я обкрадав вас усіх… передавав циганам, москалям… брав гроші та багатів… лавки обікрав… вивертівся! Хотів і тебе так, як оттого, що сидить і дивиться грізно на мене… — Так казав, не тямлячи нічого, Денис, і б’ючи себе в груди кулаччям.
Тут разом як осяє їх блискавка, як хрясне грім, мов небо на них впало!… Обидва впали нечувственно. Трохим, підпливши водою від дощу, трошки очуствовався, бачить: Денис біга коло нього, руки лама, блідний як смерть і, не тямлячи себе, кричить: “Я не тільки злодій, я й душогубець, зарізав нищого… мав грошей у нього знайти… Одежу свою закровавив, а він онде свариться… Господи! І ти мене не помилуєш?”
І став бігати як не о своєму умі. Спромігся трішки Трохим, піднявся на ноги, став його розговорювати, щоб прийшов у чувство.
— Ні, — кричить Денис, — мені бог смерть дасть… мене грім уб’є… Я злодій!… Я прикидався добрим, на других пеню зводив, тебе мав зарізати, щоб ти про лавку у селі не розказав… тепер кажи! Ось-ось мене бог вб’є; розкажи усім, який я.
— Та бог з тобою, Денисе! Що се ти думаєш? Повір не мені — богу святому, що як я побожився, так і не збрешу; буду держатись присяги і тебе не попрекну ні у чім.
Тут же Трохим його розважує, а тут грім так і рокотить, а блискавка аж очі палить! Як стукне, як грякне, як лясне, як затріщать дуби, як запала де верх деревини якої, як шарахнуть гілля, — тут Денис і стане вні ума і вп’ять своє розказує, що він душогубець, злодій, прикидався добрим і усе таке. Далі приставляється йому старець, що свариться на нього, і він почне розказувати, як убив його, і усе каже Трохимові: “Усім, усім се розкажи, нехай бережуться мене”.
Гримів, торохтів грім, далі став стихати, бо туча вже перейшла. Затих і дощик, тільки блискавка не давала нічого розглядіти, далі і та усе потрошку, усе тихше, усе менше, далі вже блиска тільки здалеку.
Роздивився Трохим, аж вже стало на світ заньматись. “Ходім, — каже, — Денисе! Вже ми недалечко від свого села. Ходім швидше”.
— Братику Трохиме! — каже Денис, не сходячи з місця. — Боюсь ворухнутись, усе мені чується грім, усе мені бачиться той анахтемський старець! Трохимчику, голубчику! Не розказуй нікому нічого.
Вп’ять Трохимові треба божиться: сяк-так розговорив його, пішли.
Що досвітком, що вже й сонечко зійшло, йдуть і усе поспішають. Денис через усю дорогу хоч би пару з уст пустив, усе задумавшись іде; далі як крикне:
— А лучче б мене грім убив!
— Бог зна, що ти споминаєш, — сказав Трохим і глянув на Дениса та аж злякався: очі, як жар, горять і сам розлютований, мов звір який! А усе розговорює його:
— Будь веселенький, — каже, — вже тільки п’ять верстов зосталося, се вже наше поле.
— Тільки п’ять верстов! Тільки не видно, як з ким-небудь пострічаємось і мене віддаси! Пропадай же ти один! — Та з сим словом так і повалив Трохима і насів його.
— Бог зна… що ти… Денисе, робиш! — сказав, стогнучи Трохим під Денисом; далі став проситись: “Пусти мене, братику, голубчику, соколику! Єй, велике слово, нікому нічого не скажу! Возьми собі усі мої гроші, що тут зо мною, тільки не губи душі своєї і моєї! Не сироти моїх діточок, не вбивай за живота жінки. На кого моя старенька матінка зостанеться? Братиком, батьком рідним буду тебе цілий вік звати! Не дай мені без покаянія вмерти! Дай же мені хоть часиночку богу помолитись!…”
— Помолишся і на тім світі! — лютуючи, як звір, казав Денис, одною рукою держачи руки Трохимові і коліном його надавивши, а другою рукою достаючи із-за халяви ніж свій: так як не поспіша, не справиться однією рукою. А Трохим знай проситься; здихнув і каже: “Господи милостивий!… Не несе бог нікого, щоб хто свидітелем був моєї безвинної смерті!”
Тут підкотилося перекотиполе від вітру і до самого його. Він глянув жалібно та й каже: “Нехай се перекотиполе буде свидітелем, що ти мене безвинно погубляєш!”
— Нехай свидітельствує, скільки хоче! Знав же, на кого і послатись, — казав, регочучись Денис, і рознімаючи ніж зубами, той ніж, яким усю дорогу краяв Трохимів хліб і пропитувався.
— Господи милостивий! Прийми мою душу!… Жіночко… діточки… тату…
Денис замахнув рукою… хотів щось, регочучись, сказати… так ангел божий, щоб не дати йому у сей час насміятись, хлинув йому у рот братовою кровію і, прийнявши душу безвинного праведника, поніс її прямо на небеса…
Прибігли двоє пастухів від череди і об’явили голові, що у такім і такім місці лежить зарізаний чоловік; а хто? вони з ляку і не роздивились. Голова зараз самих належних людей послав, щоб біля того зарізаного калавурили і щоб ні самі до нього не підходили і нікого не допускали; а стане хто нав’язуватись, або що такеє робити, або казати, то його як подозрительного узять і до волості привести. Тут же написали лепорт до земського суду об такім случаї, що “скоропостижно вмерший, зарізаний чоловік, по імені і прозванію неізвєстний, лежить благополучно на тім самім місці, де його смерть постигла”.
Деякі з хазяйства пішли з села на заробітки і іще не повертались додому, та жінки їх і нічого, і нужди нема… Трохимова ж жінка і мати… що то, почувши об сім, ув один голос крикнули: “Ох, лишечко! се ж Трохим, певно, Трохим!” — і заздалегідь стали голосити. Серце звістку подало!
Що то висе вони просили голову, щоб подозволив піти оглядіти, і коли він, так хорошенько його обмити і вбрати, а — коли можна і додому привезти — звісно, жіноче діло: вони не знають порядку. Голова — і не дай боже нікому і підступати, кріпко-накріпко запретив, поки суд не виїде і не розв’яже йому рук.
Аж ось на другий день явився у село і Денис. Та що то одягний! Іще лучче усе собі посправляв, у чім попереду ходив. Веселий, говорливий, жартує з усіма, кого постріча. Бачить, що люди зіходяться усе до волості, і він туди. Йому й розказують, що знайшли зарізаного; а він зараз і не втерпів і питається:
— Що ж його жінка та мати кажуть?
— Чиї? — дивуючись, пита його голова.
— Адже ви… чи хто пак казав!.. що, кажуть, то Трохим!
— Ще не звісно, і ніхто з нас об тім і не думав, не те що казати. Чимало їх повиходило з села на заробітки. Може, ще і не наш.
— Хто не єсть, нехай собі лежить, поки зведемо, — сказав сміючись Денис. — А хто зарізав, свидітелі скажуть.
Деякі молодці тут були, так аж зареготались і кажуть:
— О, щоб тебе з Денисом! Вже хоч що, а латку і приставить. Де ж таки у чистому полі свидітелі? Вже коли порався, так сам на сам…
Аж ось дзвоник. Сам справник прибіг і зараз крикнув:
— Где мертвоє тєло?
— На місці, ваше благородіє! — одвіт дав голова.
— Писар, одбери понятих чесних людей, возьми з них присягу і веди до тєла; я сейчас буду! Голова, йди за мной!
Увівши голову у хату, защепнувся і став його розпитувати, чи нема на кого якого сомнінія, хто що казав при сьому ділі.
Голова, як мав Дениса за чесного, то і не сказав, як він було проговорився, і не забризкав його. Так і зосталося.
Під’їхав і лікар; заприсягли і поняті. Справник побачив меж ними Дениса і каже:
— Зачим же в понятиї та такого молодого парня поставили? Тут надобно добросовісних стариков.
— Се ваше благородіє, — казав голова, — хоч і молод чоловік, а у нас з стариків нема такого розумного, розсудливого, понятливого і як то усе умно розбере!
Се ж голова казав справникові тихенько, сам усе поглядаючи на Дениса, а той і бачить. Як же справник, почувши се від голови, сказав голосно, і собі дивлячись на Дениса: “Хорошо, подавай його сюди!” — то, сеє почувши, Денис кріпко поблід, а справник і запримітив, і буцім і нічого.
Зібрались усі до місця, де лежало тіло; справник велів понятим свидітельствувати, чи нема боєвих знаків?…
— Та нема! — гукнув Денис, здалеку стоячи. — Де вони будуть? Тут разом різонуто ножем — та й амінь.
Справник замітив і се і мовчить!
Оглядаючи, знайшли, що поли у свиті на кінцях повирізовані, і як біля того знайшли гривеничок, так і догадались, що у свиті були гроші, та вийнято. Як же роззули чоботи і онучі, то і знайшли зашитих аж п’ять золотих. Тут Денис овсі забувся та аж скрикнув: “Бач, і не признався!” Та, сказавши се, схаменувся, зиркнув, аж справник на нього пильно дивиться — так він і не знав, куди йому очі діти: заморгав, поблід та швидше меж народ… Справник ще змовчав.
