Як ось настигли жінка і мати Трохимові; за ними учепився і хлопчик його по шостому году. Ще й не дійшли гаразд, а вже жінка і пізнала, і крикнула: “Трохиме, Трохиме, мій Трохимочку!” — і припала до нього з матір’ю, а хлопчик, звісно дитина, плаче, та кругом його облазить, та дивиться.
Справник було повелів відвести їх, щоб не мішали діло робити, а далі і сказав: “Пускай они його оплачуть. Кров — не вода. Ми своє дєло успіємо справити”. І став біля них з лікарем, а Денис, як то привик хвастати, що усе поперед усіх і усе б то до панів рівнятись, так і тепер став побіля справника.
І як же то дуже голосили і жалібно приговорювали над Трохимом! Мати каже: “На кого ти мене, мій синочку, лебедику, покинув, пішедши на заробітки? Хто мене, стару, немощну, догляне? Лучче б мені смерть заподіяно” — і усе таке. А жінка приговорювала: “Промов, мій Трохимочку, хоч одно словечко! Дай мені порадоньку: як мені без тебе з дітьми бути? Промов слово, скажи, хто розлучник наш? Покажи, чи не було якого свидітеля, як тебе замучували, як ти душу господу віддав?”
— А се, мамо, що? — крикнуло хлоп’я, граючись з чим-то, що вийняло з батькової руки.
Справник, почувши се, сказав Денису, що край його, надувшись та набакир шапку маючи, стояв: “Посмотри, што там такоє, і покажи сюда”.
Денис пішов, вийняв, подивився, здригнув увесь, зомняв у руці і кинув геть. Сам же то поблід-поблід як стіна.
— Зачим ти бросив? — крикнув на нього справник. — Што там такоє? Покажи сюда!
— Та се нічого, ваше благородіє, се так… бур’ян, — каже Денис, а самого мов лихорадка трусить.
— Какой бур’ян? Покажи сюда!
— Бур’ян, так, трава. Мабуть, як покійник вмирав, так за траву ухопився, так вона у нього у руці і зосталася,
— Та какая ж то трава? Покажи сюда! — так допитувався справник, бачачи, що Денис ні з-за того ні з-за сього усе більш, усе більш мішається.
— Та так, пе… пере… коти… поле, — ледве промовив Денис.
Тут хлоп’я ухопило перекотиполе, що як на те прикотилося туди їх багацько, та й показує Денисові і каже здуру: “Ось, дядьку, ще таке! Їх багато коло тата. Вони, мабуть, бачили усе…”
— Брешеш! — крикнув Денис, відіпхнувши хлопця від себе і вже не тямлячи, що й казати. Так-то вже у нього бог і розум відняв, і язик попутав…
— Полно! — крикнув справник. — Говори тепер усю правду. Ти знав, що на мертвому побоїв нема; ти жалкував, що він не признався об золотих, тепер боїшся перекотиполя. Говори, чого ти боїшся його? Розказуй, как дєло було?
Денис і сюди і туди, і відбріхуватись би то, так справник на усякому слові так його і піньма, і тільки що покаже йому перекотиполе, то Денис так і затруситься, і помертвіє. А далі, — нігде дітись, — уво всім повинився: за віщо і через віщо, як він зарізав Трохима; як той, сердешний, здався на перекотиполе; як, утікаючи відтіля, щоб обмити кров, усюди по полю чіплялося йому за ноги перекотиполе. І якби не воно тепер та не хлоп’я з ним у вічі прилізло, то, може б, ще і одбрехався.
— Так вот какой он бездільник, — сказав справник, а далі напав на голову і каже: — Как ти смів, голова, назначити у поняті такого ледачого?
— Що ж, ваше благородіє! — приступив голова, а за ним і усі поняті, усе старики, сіді та чесні. — Він у нас чесна душа, нікому нічого. Коли б усі такі були, то б і добре було!
— Не було ж у вас у селі якої шкоди і на кого ви думаєте? — спитався справник.
— Що ж? — сказали люди. — Хоч часом і була шкода, так се не він. Як обіськовали, так він, було, де сам ворівські вещи знаходив.
— Говори, признавайся, ето твоє дєло? — крикнув справник на Дениса.
Той як затрусився і повинився уво всім, шо як почав з курей красти, та бачачи, що грошики перепадають, так він і дальш; як зазнався з москалями, що великі промисли робили і по усім усюдам крали, та з циганами, прирожденними злодіями; як і де з ними і кого обікрав, — усе розказав; далі — як і старця немощного зарізав, надіючись у нього грішми поживиться; усе дочиста розказав, і як на других пеню зводив.
Люди, слухаючи його, так і вжахнулись, та аж об поли руками вдарили і кажуть: “Хто ж на нього надіявся, що воно таке ледащо? Ми думали, що його розумнішого, моторнішого і чеснішого і у селі нема, а воно ось яке виявилось! Самий перший злодій, мошенник і душогубець!”
— Хоч люди не знаючи і думають про кого, що він є добрий, а коли бездільнича і кінці хова, то бог його, хоч не скоро, а завсегда виявить, — сказав справник і велів Дениса препроводить у город.
Досталося ж Денисові Лискотуну за усі його діла! Катюзі по заслузі. Полискотав його катюга добре, і спроваджено до кумпанії, до товариства, туди, де козам роги правлять.
Так-то суд божий не потерпів неправди, і хоч як кінці були заховані, так бог об’явив; і через яку безділицю?.. Через бур’ян, через перекотиполе.
