Опера в трьох діях
Действующие лица:
- Прокип Шкурат — обыватель из-за Лопани.
- Одарка — жена его.
- Уляна — дочь их.
- Олексий — помещичий крестьянин.
- Павло Кандзюба — обыватель из-за Харькова.
- Стецько — сын его.
- Осип Скорик — отставной солдат.
- Тымиш — обыватель из Заиковки.
- Девки, подруги Ульяны.
Действие в городе, на Гончаровке.
ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ
Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.
ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ
Прокіп (в расхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет).
Спить жінка, не чує,
Що мужик її мандрує.
Спи, жінко, спи!
Я тим часом одягнуся.
Та на вольну заберуся,
А ти, жінко, спи!
Хоч немає ні алтина,
Відвічатиме свитина,
А ти, жінко, спи!
Як заставлю я свитину,
То і вип’ю четвертину,
А ти, жінко, спи!
О, та мудра ж і сивуха!
А ти, жінко, псяюха,
Спи кріпко, спи!
Як уволю я нап’юся,
Чорта й жінки не боюся, —
Нехай вона спить!
(Крадется через театр).
Одарка (выходит из избы, не выходя со двора). А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди!
Прокіп (с неудовольствием, в сторону). От чортова доглядачка! Таки і вздріла! (Кричит ей с досадою). Чого там вертатися? Ніколи!
Одарка. Яке там ніколи припало? Вернися, бузовіре! (Он ее не слушает, она ему грозит кулаками). Вернись, кажу тобі, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла? (Он хочет идти; она, разозлясь, выбегает из-за ворот и кричит). Вернись, вернись, вернись!
Прокіп (с досадою возвращается). Т’адже і вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?
Одарка. А кажи, куди було помандрував?
Прокіп (все с сердцем). Та де тобі помандрував? Тільки хотів було йти до шевця, щоб чобіт залатав.
Одарка. Яке тепер латання? Неділенька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрі люди і з церков не повиходили, а ти вже і на вольну швандяв! Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятінка свята, люди ні рісочки у рот не беруть, а він на вольній, та так впився, що не зміг і додому дійти. Ввалився у провалля оттам на Холодній горі та й спав цілу ніч. Ще то навдивовижу, як тебе москалі не обідрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай, гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тільки б йому по вольним і шлятись!..
Прокіп. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, на нашій вулиці, так би я випив та й додому потрапив би, а то біда! Ідеш, ідеш, поки до тієї вольної дійдеш!
Одарка. А, дурний та божевільний! А про те не кажуть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та відмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибі сказала!
Прокіп. Холодком і туди недалеко. Аби б туди дійти, а то й байдуже!
Одарка. Бач, п’яниці море по коліно! Він знай своє товче! Я тобі кажу, нащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого міщанина; усе позбував, усе попропивав, звівся нінащо. Одним одна свитина, а пояса і шапки катма!
Прокіп. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка і тепер цілісінька у тебе у скрині, а пояс застановив.
Одарка. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?
Прокіп. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар у борг не дає?
Одарка. Та нащо ти п’єш?
Прокіп. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опівночі прийду, то й відчиня; та таки і горілка не розведена. Вже пак до кабатчиків не піду. Та нащо і горілку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на світі, то я б і не пив. Тогді б послухав тебе.
Одарка. Ох, моя головонька бідна! Що мені з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своїми бубликами торгувала, то досі усі б з голоду попухли! Який мене гаспид поніс за сього п’яницю? — Була козир-дівка: чи на вулиці, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядці, — усім була голова; на жарти, на скоки, — усім була приводниця! А й казала покійній матері: “Не віддавай мене, мамо, за мужика, за хлібороба, я собі дівка не проста: мій дідусь та був на Іванівці попом; та його мати — що вона протів мене? Вона сластьоним торгувала, а я собі бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленія”. Так-таки іди та іди! От же і пішла; от і живу! Люди у щасті та у багацтві і не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодії літа? Де моя дівичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло… (Увидев, что Прокип между тем все тихо пробирался и чуть было не ушел, бежит за ним). А куди-то, куди? Тривай лишень! (Тащит его из-за кулис за чуб). Ось так же, коли честю не слухав.
ДУЭТ
Одарка.
Чи я ж тобі не говорила?
Чи я ж тобі та не веліла?
Щоб ти дома сидів
І на вольну не ходив?
Прокіп (кланяясь).
Ой ти, жінко моя!
Ти, голубко моя!
Пусти ж мене прогулятись,
Коли ласка твоя!
Одарка (толкая его во двор и затворяя ворота)
Ой, тут гуляй, мій миленький!
Мов той цуцик кривенький,
Сиди там, пропадай
І нікуди не втікай!
Прокіп (из-за ворот).
Та тут же я скучатиму,
Усім, усім казатиму:
Била жінка мужика,
Била, била і товкла!
(Вместе).
Не брешу я, не брешу:
Била жінка і товкла!
Брешеш, брешеш, песька донько,
Била мене і товкла.
Одарка.
Брешеш, брешеш, вражий сину!
Я не била, не товкла.
Потягла я за чуприну,
Тільки страху задала.
Одарка. Сиди, сиди собі там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тільки хоч ногою вийдеш, то не побоюся гріха, битиму, кажу тобі, що битиму. Коли б мені знати, як то у панів бува? Адже розказувала клюшниця отого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, пані так над паном вередує, що і крий боже! І чого б то ні забажала, — чи мочених кисличок, чи німецьких медяничків, чи якої хустки або одежі, то усе і є: хоч опівночі забажа чого, то усе їй і поставля, і без її волі з хати не іде. Через що-небудь же вона так їм овладала? Вже ж не приходиться жінці мужика бити; хіба у панів така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередували над мужиками!
ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ
Те же и Кандзюба.
Кандзюба. Дай боже день добрий! З неділею будьте здорові.
Одарка. Спасибі, будьте і ви здорові. Як ся маєте?
Кандзюба. Та до якого часу, ще б то і не теє.
Одарка. А ваші за-харківці, чи усі живі?
Кандзюба. Та вже нашим за-харківцям така прийшла біда, що й сказати не можна.
Одарка. А що там за біда?
Кандзюба. Там таких салдатів найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватері. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така біда! — А старий ваш дома?
Одарка. Та через силу дома. Оце тільки спинила мандрувати.
Кандзюба. А куди ж то?
Одарка. Та ви знаєте його натуру? Йому ні празника, ні неділеньки; усе б йому шваньдять по шинкам.
Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам посовітую: така була в мене перша жінка, п’яниця непросипенна. От же я її і повіз до знахура; він і дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде більш пити. Що ж? мабуть би, і перестала, та не до горілки їй було; пробі кричала, що у животі пече, та до вечора і вмерла. Ось повезіте лишень і ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.
Одарка. Та я ж возила, і де то вже не була! Була і у Тишках, була і у Деркачах, об правій середі аж у Водолагу їздила; так що ж? Усі ув один голос кажуть: “Починено та й починено”. Та, спасибі, вже у Островерхівці ворожка, так та заочі відгадала; каже, що любощів давано, та, не вміючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як ув око уліпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невістку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та и верх на хаті немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не відбивала мужика. — Ну, одже ж то ворожка і дала мені зілля та й каже: “Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху північ, як перші півні заспівають”, а я, собі на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших півнів не почула та дала, як другі заспівали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапівку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та від того часу ще гірш п’є. Та вже хіба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовці держу.
Кандзюба. Де ж він тепер?
Одарка. Оттам заперла, нехай висидиться.
Прокіп (за воротами поет). Била жінка мужика, за чуприну взявши…
Кандзюба. Бач, де обізвався! — Здоров, приятелю; а ходи ке сюда!
Прокіп. Рада б душа в рай, так гріхи не пускають. Як жінка скаже.
Кандзюба (Одарке). Випустіть-бо його, будьте ласкаві. Маю до вас діло.
Одарка. Ану вже іди сюди, іди! (Прокип выходит).
ТЕРЦЕТ
Кандзюба.
Послухайте мене.
Ось будьмо ми сватами!
Одарка.
Кажіть, кажіть, у чім?
Сьому ми раді сами.
Прокіп.
На вольну щоб сходить?
Горілки принести?
Одарка.
Та годі тобі, дурню,
Не знать про що товкти!
(Кандзюбе).
Він, знай, своє.
Кажіть, а що таке?
Кандзюба. А що? Дочка в вас є?
Прокіп і Одарка. Є, є!
Кандзюба. Така, що треба годувати?
Одарка. Хоч сьогодні віддавати.
Кандзюба. Сина маю.
Прокіп і Одарка. Знаю.
Кандзюба. Так віддайте!
Одарка. Потурайте! Чи він нам рівня?
Прокіп. От і треба добувати. Та на вольну швидш чухрати. А де твоя гривня?
Одарка (мужу). Відв’яжися; врагова дитина! (Кандзюбе).
Усяк зна,
Що в вашого сина
Та клепки нема!
Кандзюба.
Щоб то як?
Одарка.
Та так:
Прибитий на цвіту.
Кандзюба.
Тю-тю!
Та ще фіть, фіть!
Ви діло тут кажіть:
Чи віддасте? (с насмешкою).
Чи нехай ще підросте?
Мене ви не держіть.
(Вместе).
Кандзюба.
А чому ж і не віддати?
В нього всього є.
Прокіп.
Як же можна і віддати,
Коли горілки він не п’є?
Одарка.
Як же можна і віддати?
Дурний! його всяк б’є.
Кандзюба. Гай, гай! Товкуєте не знать об чім! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би і зовсім дурний був, так не узяв його кат, буде багатий після моєї смерти; аж розумній жінці за ним і добре буде. Слава тобі, господи! Є воликів пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сіллю і за рибою на Дін, і усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи ув Одесу. Є й коров’ят з п’ятнадцятеро, та овечат там чи дві сотні, чи й більш; батраків дома з десяток, та при скотині на бразі скільки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копійка. А мій же Стецько та не зовсім і дурний: він, собі на лихо, трошки непам’ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налічить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсім парень друзяка. Та й яка нужда, що нічого не зна; жінка навчить і усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати…
Прокіп. Або й шинкарювати; і то діло дуже добре!
Кандзюба. Та що захоче, то вже не піде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я піду по других; бачите, вже не рано.
Одарка (с явным удовольствием слушала его). А що, Прокопе, як думаєш?
Прокіп. Ти думай, а я вже за тобою.
(Поют).
Кандзюба.
Так будьмо ж ми сватами!
Одарка.
Сьому ми раді сами.
(Вместе).
Кандзюба.
Пришлю, пришлю людей,
Свати мої любезні!
Отецька свого пришлю.
Прокіп.
Пришліть, пришліть людей,
Ой сватушко любезний!
Горілки накуплю.
Одарка.
Пришліть, пришліть людей,
Ой сватушко любезний!
Я хустку почеплю.
(Обнявшись, приплясывают).
Одарка. Е! тривайте лишень: ще треба дівки спитати, як-то вона ще скаже?
Кандзюба. Хіба вона часом і не туди?
Одарка. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варіте з салом, а з яловичиною; то м’яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь і вигадує; така вже собі ніжна! То щоб і з женихами не стала вередувати.
Кандзюба. Та вона ж не панянка! Нехай вже ті вередують, поки довередуються до свого. Та нічого гріха таїти, тепер і усюди така мода: наші мужички — так усе б то за міщан; а міщанка вже і об купцеві не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента! то і гляди: дівують, сердешні, до того, що можна буде їми на Донці греблю загатити. — А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробіть тільки бешкету.
Одарка. Та не бійтесь, не бійтесь, присилайте-таки старостів; вже ж вона не без розуму, вміє розсудити.
Кандзюба. Спасибі ж за ласку. Ждіть від нас людей по закону, увечері; а я Стецька пришлю, нехай з дівкою… Я щось її не знаю; а як її зовуть?
Одарка. Та Уляна ж і досі.
Прокіп. Та ще й Прокіпівна.
Кандзюба. Так нехай мій Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчіть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.
(Повторяют последний куплет).
(Вместе).
Кандзюба.
Пришлю, пришлю людей,
Свати мої любезні!
Стецька свого пришлю.
Прокіп.
Пришліть, пришліть людей,
Мій сватушко любезний!
Горілки накуплю.
Одарка.
Пришліть, пришліть людей,
Мій сватушко любезний!
Я хустку почеплю.
(Обнявшись, приплясывают, потом Кандзюба уходит).
Прокіп. От же скверно, що свата без чарки горілки відпустили! Чому б то дома про нужду не держати? Тепер треба збігати на вольну та на сватання придбати.
Одарка. А вже ти мені з тою вольною остив та споганів! І як би то ти проніс від об’їздчиків?
Прокіп. Але! будьте і первина! Через лісок, та через ярок, та вскочив у садок, та й дома, от їм і дуля під ніс! Так посилай же.
Одарка. Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило! Іди лишень додому, я підожду Уляни, та й прийду, і сядемо обідати.
Прокіп (неохотно). Та вже і піду. Таки-то і урвався на вольну! (Уходит).
ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ
Одарка и Уляна.
Уляна. Здорові, мамо, були! З неділенькою будьте здорові.
Одарка. Спасибі, будь і ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе і нема.
Уляна. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерів купила на голуби та на квітки. А оце, бач, так обіщалась: на ті гроші, що по п’ятинкам заробляла, так відкладала, та, зібравши, от і купила, платок. Бач, який? (Разворачивает платок). І не гарний, скажеш? Великий та модний, з квітками; тепер усюди такі на міщанках.
Одарка (рассматривает платок). Нащо було тратитись? Мабуть, і дорогий?
Уляна. Дала я за нього сім кіп та золотого з п’ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годі! Біля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там сміх: вона узяла, та на мою голову приміряє і каже: виш, як тобі к лицю! — А тут де узявсь пан, таки справжній пан; тут хрест (указывая на грудь), а тут кавалерія (указывая на шею), та й каже: “От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!”— А я як засоромилась. Ув очах почервоніло, та не знаю, куди й дивитись; а він усе хвалить та сміється.
Одарка. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То він над тобою глузував.
Уляна. Будто б то пани і брешуть? Вони сього не вміють і над дівкою не будуть гнущатись. Вони письменні.
Одарка. Та знаю я і письменних. Є, душко, з них усякові. Чи мало тут на Гончарівці дівчат з ума позводили і письменні, і купці, і усякі? Хто молодого чоловіка зупинить!
Уляна. Та сей, мамо, вже підтоптаний.
Одарка. Потурай, потурай! Такий ще більш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я таківських! — Та скажи ж ти мені, нащо тобі сей платок?
Уляна. Оттак, нащо? Лучиться чоловік, от у мене і хустка. Рушники є, хустки не було, тепер піде йому на хустку, а як вийду заміж, так буду сама пов’язуватись. Тепер вже така мода, що очіпків не носють, і на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очіпці, по-старосвітськи.
Одарка. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Пркинули свій закон, та усе б то по-панськи, то й наші будуть, як панні з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечері жди старостів, казали, прийдуть.
Уляна (жеманно). Які там старости? Від кого б то?
Одарка. Чи знаєш із-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Він колись до нас заходив з монастиря на спаса.
Уляна. От за того старого? Лисого?
Уляна. Тю-тю, дурна! — За Стецька, його сина, коли знаєш.
Уляна. За того божевільного? Се ще краще! Та він, мамо, зовсім дурний!
Одарка. Дурний! — Так багатий.
Уляна. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.
Одарка. Глузду нема, так багатий.
Уляна. Як і по нашій вулиці йде, то малі діти з нього сміються.
Одарка. Нехай сміються, а він собі багатий.
Уляна. А як прийшов раз до нас на Оснів’янську мойку, так там такий з нього регіт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого іти; неначе усі люди повимирали.
Одарка. Так кажу тобі, що багатий! Скільки пар волів чи усякої худоби! У нього будеш у золоті ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на світі луччого щастя, як з дурнем жити! Він тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, так тільки крикни на нього, то він і замовче. Куди схочеш, підеш; як задумаєш, так і худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобі воленьки; ні погуляти, ні в хороші походити. А сварка, а лайка, а бійка!.. Ось і мій п’яниця: що з нього, що він не дурний? Коли б пак одурів, то я б зрадувалась.
Уляна. Та вже, мимо, що хочете, кажіте, а я за того дурня, за того бецмана не піду та й не піду.
Одарка. Нічого вередувати. За такого багатого не підеш, так кого ще тобі треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе і содержати? Бач, батько п’яниця непросипенний; я своїми бубликами тільки вас і содержу, та вже і в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати?
Уляна. Чим я тобі, мамо, у тягість? Літом на мойці — слава тобі, господи, — скільки заробляю? А зимою пряду; та й зібрала чимало: повнісінька скриня на колесах. Коли ж я стільки у дівоцтві зібрала, то можу себе і содержувати, і зодягати і без мужика-дурня.
Одарка. Те-таки, що зібрала, то гаразд, а що за багатим мужиком більш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Іди за Стецька, даром що дурний. Бач, ніхто не трапляється. За кого ж тебе і віддати? Де ті люди?
Уляна (застенчиво). Мамо!.. Я б вам… щось сказала…
Одарка. Ану, кажи.
Уляна. Адже ви знаєте Олексія?
Одарка. Якого се?
Уляна (смелее). Коваля. Ось чи впам’ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплію зробив?
Одарка (вспоминая). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума він?
Уляна (стыдливо). Атож!
Одарка. Нехай собі і у голові не доклада. Чи можна, щоб я за нього віддала? Хіба він тобі казав?
Уляна. Еге!
Одарка. А ти що? А ти йому і не плюнула межи очі?
Уляна. От так пак! А за що?
Одарка. Щоб не сікався за нерівню. Чи не думаєш ти за нього?
Уляна. Атож!
Одарка. Та що се ти узяла у голову? Чи він же тобі рівня? Правда, він парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, протів мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!
Уляна. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрі, про них усюди така чутка іде.
Одарка. Та хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю; була казенна, та підеш у підданство; була городянка, та станеш селянкою!
Уляна. Де б я ні була, чим би я ні стала, то мені і байдуже. Мені за ним буде усюди добре, бо я люблю його!
Одарка. А того і не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, мені лихо! Мою Улясю та на панщину!
Уляна. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо ні подушних, ні десятських, ні хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та і на мойці — чи мало там панських? Так усі-то, крий боже, як то хвалються, що як добре за панами жити!
Одарка. Та вже ж, Улясю, як собі хоч, а я тобі мати, так я тобі скажу: скоріш в мене на долоні волосся виросте, чим я віддам тебе за Олексія. Та вже тут нічого патякати: я вже старому Кандзюбі казала, щоб сьогодні і старостів присилали.
Уляна. Ох, мені лихо! сьогодні?..
Одарка. Сьогодні, сьогодні. Чого тут відкладати? Постій же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собі любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна…
Уляна. Об чім з таким дурнем і говорити? Я не вмію…
Одарка. Потурай! Дівка з парубком аби б зійшлись, а то найдуть, об чім говорити, а часом і мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. —Посидь же за воротами, а я піду лагодити обідати. (Уходит).
Уляна (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневі достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що мені у його багатстві? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю і борщу, і усякої страви, та як воно буде розведено моїми слізоньками, чи піде ж у душу? Буде і одежа хороша, і постіль біла, та коли стіна німа, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексієм пішла б на край світа, старцевому сухареві буду рада, з калюжі водиці нап’юся, аби б він, мій милий, мій голубонько сизий, мій Олексієчко, мені подав! Коли ж горе і біда постигне, то аби б він був біля мого серденька, він не дасть мені сплакнути; а як приголубить мене, то і усю бідоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет).
Хусточко ж моя шовковая!
Чи на те ж я заробляла,
Щоб нелюбу, та й немилому,
Та її я почіпляла?
Хусточко моя шовковая!
Обітри мої слізоньки!
Нехай же, нехай же від них
Полиняють квітоньки!
Хусточко моя шовковая!
Прийшлось тебе заховати.
З пліточкою та і дротяною
Тепер треба привикати!
Хусточко моя шовковая!
Не доставайся ворогу.
Покрий мої яснії очі,
Як я ляжу у гробу!
