ДЕЙСТВИЕ ВТОРОЕ
Та же улица.
ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ
Скорик (выходит с другой стороны дома Прокопа). Што за пріятной оцей Харков! Єй, істинно! і за границею таково не видал! Таки што хозяїн, то і доброй чалавєк. Той тебя просіт абєдать, другой на кунпанію; та всьо с потчиванньом та з ласковим словом. Вот усю Туреччину, Францію і Рассею прахаділи, а нєтутє такого приятного города! То-то Харковская Русь матушка! Та так усі нашаво брата поважають! Ні хрестини, ні свадьба у знайомих не буваїть, штоб без меня то абашлось. Правда і то, што уж ніхто так парядка не дасть, как я. (Нюхает табак из тавлинки и вздыхает). Павидав-таки світу я на свайом віку! І гдє-то не пабував? Так куди мужику протів нашаво брата справиться-та, хоч у дружках ілі у старостах, алі у кумах. Все закони знаю, аттаво і усе ка мне. Вот і у вечеру пайдьом старастаю девку сватать; так акрама таво, што от Шкуратихи рушник шумит, та і старой Кандзюба на радощах, што засватаю сина йово дурака, чим-небудь таки паступиться-та. Вот і будет на табак (Смеется). В свєті только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет).
Лиш умей за дело взяться,
Можно всюди поживляться;
В поле бий, коли, руби, —
Дома денежки бери.
Подпускай девчатам ляси,
Старим бабам балянтраси;
Сам же в оба лишь смотри
Да з них денежки бери.
В светі много чудаков;
Ох! і не без дураков;
Только ім не говори,
Молча деньги з них бери.
Не один на светі я —
Лекар, купчик і судья
Правдой в светі не живьот —
І, где можно, знай берьот.
ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ
Скорик и Олексий.
Олексій (выходит в задумчивости). Ходив, ходив — а все-таки не знайшов свого щастя. Був і на кладбищі, позавидував покійникам: їм-то ні печалі, ні воздиханія, як співають дяки. Лежать собі і вже ні об чім не думають; а наш братчик терпи! Думай собі та гадай, та нічого не видумаєш. (Поет).
Горе, лихо, пропадаю!
Де сховатись від біди?
Смерть найти я де, не знаю;
Від людей куди втекти?
Ой, хожу я і блукаю,
Як те сонце в крузі!
Куди їду — що шукаю?
А все серце в тузі!
Горо крута — розступися,
Лісу темний — розійдися,
Річко бистра — піднімися,
Вся звіряка — ізбіжися…
Погубіть мене мерщій.
Коли хочеш, щоб пропасти,
То живи серед людей.
Від їх бід і від напасті
Швидче вмреш, чим від звірей!
(Подходя к двору Прокипа). Обіщала ж Уляна після обіда вийти; підожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нічого. Зійдемось, посумуємо, поплачемо… та й тільки; а увечері гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!
Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же. Алексій! (Ему). Паслушай, маладец!
Олексій (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно). Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате).
Скорик. Алексій! Ти меня і не познал?
Олексій (подходя к нему, всматривается). Ні, щось не пізнаю. А відкіля ви?
Скорик. Та відтіля, відкіля і ви… Та што тут, нєгде дєтись: я Осип, дядюшка твой.
Олексій (узнав). А! так і є. (Обнимаются). Здорові ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пізнав. А що? годів чотири є?
Скорик. Та так-таки што есть. Втямки тєбе, как ми з палком ішли на Туреччину через Харков і я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут і тебя видав.
Олексій. Та знаю ж, знаю. Тоді мене привезли віддавать у ремество.
Скорик. Так ти усьо у городе і живьош? Што ж я з табой нігдє не пастречался? А у каком реместві?
Олексій. Та в ковалях, і вже в роботниках, на заводі куби делаємо. Сто двадцать рублів беру у год.
Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка і мать, сестра моя, живенькі?
Олексій. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двір узяли за баришнею, а ті повиходили у наше ж таки село. Я там заговівши був. Що ж ви до нас не навідаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?
Скорик. Із палявих, був у нехвалитах, а далі чистую палучил. Хатєл, штоб таки навідатись до сваїх; хоч би сестру павідать. Десять гадов, как її видав; було замиреніє, так у отпуск прихаділ. Ти іщо був махенький, не помніш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мєстечка, так што-то не то. Саветовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат і чесную душу імєю; нам туда не рука.
Олексій. От вже думаю, походили по світу, навидались усячини!
Скорик (хвастливо). Уж я то не пахаділ? Єсть лі такая старана, где б я не пабувал? Були ми і у Франції, усю Німецію прайшли, у Рассєї стояли, та і у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свет великий! Как ви живьоте сдеся у глуші, так і думаєте, што только і света, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как ми-та, так, господи, сколька, гадов надобно, штоб увесь ево прайти! вот как ми ісхадили-ста.
Олексій. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коди гуляючи послухати!
Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село і тебя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землі. Усяк, хто ні разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво приглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францію, так там усьо француз нагало; а у Німеції — другой народ, немец до єдиного, а уж нашаво і не спращуй; у Туреччину прийди, так куда ні абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землі гаворят не по-нашому. А как? вот видиш, я тебе і ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлєб: вот і я, і ти, і усяк знает, щто то хлєб, а у них так іначе завьоться. Алі вот і вода; ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них — так і не вмєют так назвать. Умново в них нічаво не спрашуй, усьо па-своєму і савсем не так, как у нас.
Олексій. Господи милостивий. Яких-то людей на світі нема! Де ви, дядюшка, на хватері? Я б до вас прийшов колись би послухати.
Скорик. Та я так — то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем і прамишляю. Спасіба харковцам, палюбили меня! Де христини, де сватьба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случає падать, і где какоє слово приставить, і где набрехеньку випустить. Та і к тому ж, как стаяли з палком у Ягатині, так там старик хазяїн, та і палюбил меня і паказал дешто; так я і знаю алі кров замовить, алі от гадюки загаваріть, скотину ісправіть, когда ведьма, доївши, іспортить, і прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Фрації і по Туреччині, чавото чалавєк не навчиться? А ат таво і хлебушка перепадает. Вот і сей вечер, прахал адин приятель висватать сина; та хоч он і дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу пабольш брехать, как абнаковенно при сватаньє…
Олексій (нетерпеливо). До кого ж се ви ідете старостою?
Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут і живьот; а дєвка, брат, важная!
Олексій. Та що се ви зо мною робите?.. Се ви мене, дядюшка, буцім живого ріжете!.. Се ви мені смерть заподіваєте!
Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?
Олексій. Та не то що приглянулася, а ми вже більш півгоду з нею любимося, і побожилися, і заприсяглися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам і світ не змилився! Поможіть, будате паскові! Не ідіть сватать за Стецька, а ходім зо мною до Шкуратів та поговоріте об мені. Ви таки світу навидались; знаєте і хранцюзьке слово, і турецьке; зробіть так, щоб Уляну за мене віддали і щоб не дали мені з журби пропасти, та щоб не загубили і її! Бачите, яка ходить!
ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ
Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться.
Олексій. А іди, Улясю; а іди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мій рідний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику). Ось розкажи йому, як ти мене любиш.
Уляна. Зділайте милость, уступітесь за мене, бідную, нещасную! Хотять мені світ зав’язати, хотять мене силою віддати за Стецька, за того дурного…
Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францію, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччині — марушка, а у Рассєї — девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, кцк тєбя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!..
Уляна. Ох, батечку! Як ясе ви оце відгадали, що я його люблю?
Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свєту, та дешто і знаем. Ну, такти любиш єво?
Уляна (стыдливо). Мені стидно сказати! Адже ви знаєте?
Скорик. Ну, Алексій тебя любіт?
Уляна (скоро). О! про його скажу: він мене любить так, що і сказати не можна, і каже, що краще мене нема ні меж селянами, ні меж городянами. Я б і про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тільки матері сказала, що люблю його дуже-дуже і що краще його і у всім Харкові нема. А вам сього не скажу.
Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона ретирується-та?
Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селі не обіждали.
Скорик. Крепак? Та што ж за біда? Вана не хадила по свєту, так нічаво і не знаєт. А вот как я хадил па паходам, так видал, што і у Франції, і у Туреччині, і у Рассєї за памещиками крепакам житьйо доброе. Вот і Алексієв барин доброй, честная душа! А што меня у салдати атдалі, так єта по нагаворкам прикажчика. Так што ж? Наслужил богу і государю, пахадил па паходам, навидался свєту і у Франції, і у Німєчинє, і у Рассєї, і у Туреччинє; та і стал чалавєком, та і горюшки мне мало-ста.
Олексій. Постарайтеся ж і об нас, дядюшка! Киньте Кандзюбенка, ходім до Шкуратки, та поговоріть, нехай не губить нас.
Уляна (поет).
Ой дядечку,
Голубчику,
Змилуйся надо мною!
Не дай мені,
Сиротині,
У яму іти живою!
Як рибонька без водиці,
Так я, сердешна, б’юся!
За дурного за Кандзюбу
Силує матуся!
З Олексієм розлучають,
Не дають пожити,
Лучче смерть я заподію,
Коли не любити.
Ой дядечку,
Голубчику,
Не дай мені пропасти!
Прошу тебе,
Ратуй мене,
Защити від напасти!
Озьми своє ружжо страшне
Та стрельни в Уляну.
Ой, чим іти за нелюба,
Лучче лягти в яму.
Озьми свою шаблю гостру,
Зрубай мене разом!
Без милого Олексія
Вмру одним я часом.
Ой дядечку,
Голубчику,
Прошу тебе,
Ратуй мене,
Не дай мені пропасти!
Скорик. Нет, сєво не магу сделать. Я присяжной чалавек, абещал Павлу Кандзюбє ітить за рушниками і довжон сдержать слово. Только вот што: на сватаньї впалавіну буду брехать і разхвалювать дурного Стецька, а так, з воєннаво артикулу, закину і усьо дело около пальця зверну; а завтра прийду та й буду атакувать стару Шкуратку; я знаю, у ней уся сила. А когда што не то, так ми і наговорною водицею попоштуєм, татчас сдасться і думкою налево кругом! (Поет).
Уж недаром ми хаділі,
Скрозь в паходах ізслєділі,
Знаю, знаю весь обряд,
Дело всьо зведу да лад.
Бул у нємцов на родинах
І у турков на хрестинах,
У французов бил дружком,
Там хаділ я с рушником.
От гадюки отчитаю,
Стару девку просватаю,
Лихоманку зашепчу
І злодія проучу.
Все зроблю я, што вам нужно;
Ворожить тепер досужно.
Знаю, знаю весь обряд,
Дело всьо зведу на лад.
Олексій. І, вже, до завтрього! Лучче б сьогодні! Пожалуста, дядюшка. (Уляне). Адже мати дома?
Уляна. Нема! пішла у різниці яловичини купувати; буде вечерю варити на те прокляте сватання. І я ж кажу: лучче б сьогодні, як паньматка вернеться, та й поговорили б, або, може, і відшептали б її від Стецька; а то як рушники подаю, то й побоїться відкидатись, щоб не платити Кандзюбі безчестя за наругательство.
Скорик. Вота, а я ж у вас на што? Сєводні нікак не можу, дал слово, довжон сполнить, я на то присягу принімал, щоб стоять і у слові, і у дєлі, а назад не отдаваться. А завтра другое дело, насмотрим і на зорі і што кому присниться. Может-таки Осип Скорик што-небудь да знает-та. Уж он лі свєта не бачил? не учить єво. Разведьот беду і не такую. Потерпіть до завтрього. Авось!
Уляна. До завтрього? Може, мене завтра на столі побачите!
Олексій. Як тільки здумаю, що Удяна чіпляє хустку оттому навіженому Стецькові, то мене так трясця і трусить. (Стецько за кулисами поет). О! бач, який іде!
Скорик. Жалко мнє вас, детушки! А по другой командє вот што: не только свету, што у вакне, я й сам думал, што только єго і есть, што у нас, а как пашол па усєм гасударствам, так, батюшки! какой свет бальшой! Так і ви, не тужіть. Паіськай другой девки, кагда сяя не наша. Теперича пайду тавариша у старости ськать; а ти через час мєста дожидай меня на Лопанском мосту. Я тебе новой пароль скажу. (Уходит).
ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ
Уляна, Олексий и Стецько поет и грызет орехи.
Стецько (поет без музыки).
Ішов Стецько льодом,
Свинка огородом;
Подай мині, моя мила,
Свою білу ручку!
Бач, де вона! А я собі сидів, сидів, аж спати захотілося. І що робить, не знаю; чи іти додому, чи тут старостів дожидатись? Нікого і спитатись. Мати повіялась кудись, а старий усе кликав мене на вольну, далі і захріп; там так здорово хропе, що аж хата труситься. А я поліз на полицю, та й намацав горіхи, та й трощу їх. Анумо, Уляно, цятатись! А кажи: чи ціт, чи лишка? От у жмені держу.
Уляна. Та піди собі геть! Ціт, — тільки відчепись.
Стецько (считает орехи). Так, відгадала. Оце один, два їх, п’ять, десять, три, усі!
Олексій (ударив его по руке, выбивает орехи). А ти, бачу, і лічити не вмієш? Оттакий козак!
Стецько (оглянувшись и тут только увидев его). А ти чого тут, пробишака? Чого ти з моєю дівчиною стоїш? Чого дивишся на неї, та ще, може, і говориш з нею? Гляди, щоб я не дав тобі щипки! Геть відсіля, кажу, тобі! (Олексий подходит к нему, а он пятится от него). Цур тобі! Не заньмай мене, я тобі кажу! А то побачиш, що я тобі зроблю.
Олексій (все подступая к нему). Ану, ну! Що ти мені зробиш?
Стецько (отступая). Що зроблю? Ось побач; ось тільки хоч пальцем доторкнешся до мене, то як скажений закричу пробі! Ще дужче, чим тотді.
Олексій. Цур дурня, та масла грудка! Чуєш, я тобі кажу: не в’яжись до людей, то й я тебе не заньматиму.
Стецько. А до яких же я людей в’яжусь? А казки, кажи!
Олексій. Чого ти в’яжешся до Уляни, йолопе? Вона за тебе не хоче.
Стецько (подобрав орехи, продолжает их грызть). Дарма.
Олексій. Вона каже: лучче їй з мосту та у воду.
Стецько. Дарма.
Олексій. Вона каже, що за тобою буде пропаща.
Стецько. Дарма.
Олексій. Вона каже: лучче їй світ за очима піти, чим за тебе.
Стецько. Дарма.
Олексій. Вона каже: цур тобі, пек тобі, осина тобі, дурний, божевільний, навіжений, католиче, бузовіре…
Стецько. Дарма, дарма, дарма! Хоч ти мені що хоч кажи, а я тобі усе казатиму: дарма, затим що дарма. Хоч вона і не хоче, хоч вона плакатиме і вбиватиметься, хоч здохне, то мені дарма, аби б тільки пішла за мене.
Олексій. Що ти будеш з таким дурнем робити! Він усе своє товче. Ну, ще ласкою попрошу тебе: Павлович, Степанку, голубчику! Відкинься від Уляни, не заїдай їй віку, дай їй ще на світі пожити з ким другим, а не з тобою! Не бери її, я тобі спасибі скажу!
Стецько. Так і я ж тобі, братику, ласкою скажу, що я б тебе послухав, так що ж будеш робити з моїм батьком? Оженись, каже, дурню, таки оженись; та вже аж обрид мені з сим оженінням; так оце тільки затим я і женитися хочу.
Олексій. Та шукай собі другої дівчини; се вже не твоя і не хоче за тебе.
Стецько. Та де їх у урагової матері знайдеш? Вже я раз ходив з старостами; ходили по усьому за-Харкову і усю Заїківку і Москалівку виходили; де хоч поганенька дівка була, усюди заходили, так ні одна не іде, як затялись.
Уляна. Чом же вони за такого парубка та не ідуть?
Стецько. Без сорома казка: кажуть, що дурний. “Дурний, цур йому”! — ось як кажуть. Се вже урагова мода стала, що усе за розумних хотять. Від сього і люди на світі переведуться. За дурних не ідуть, а розумних нігде узяти, от усі люди і повиздихають, а нових людей — тпррру! — нігде буде взяти!
Уляна. Та й я ж тим за тебе не хочу, що ти дурний, і тобі у вічі кажу.
Стецько (молча смотрел на нее быстро и долго. потом вдруг вскрикивает). Тю на твою голову! Ти тільки сама кажеш; а мати каже, що я не зовсім би то і дурний; так хто вас зна, хто з вас бреше. А там і дівка каже, батько каже, і мати каже, брати кажуть, сестри кажуть, що буцім я дурний, так вже нігде дітись!
Олексій. Оттак казали за-харківці, а як прийдеш свататись на Гончарівку, то й за-лопанці те ж скажуть.
Стецько. Матері трясця за-харківцям і за-лопанцям, коли так скажуть. А купці так не те кажуть.
Олексій. Хіба ж тебе і купці знають? Як же ти до них попав?
Стецько. Ось бач як. Послав раз батько, — та й близенький світ! — аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене коні! Машталір як уріже мене у се плече кнутом, як гикне: паді! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: відсіля коні, відтіля пани, так я шморг у лавку, та й дивлюсь, що там робитця. А там купці, та так обдурюють панів, що на! (Смеется).
Олексій. Чим же вони обдурюють?
Стецько. Еге! ось як; Увійде пані у лавку, уся така цвяхована, як мак у полі. Бриль на ній… тільки що ув огород горобців полохати, та шовкове рядно нап’ято, а скрізь так і світиться… (Смеется). Вже я, братику, надивився!.. От купець і подасть шовкової ганчірки шматок або хусточку діряву, що мені і на онучі її не треба, та і лупить грошики, скільки видно. А вона і хвалиться, що добро купила; а я бачу, та регочусь собі, та думаю собі: купила добро, що і на підтичку не годиться. Аж ось мене купець і здрів та і каже: чаво тебе, маладець, нада? А я кажу: я не молодець, а Стецько. Тут, знаїш, скинулись по слову та і стали приятелі. Далі зібралось їх чимало: і старі, і молоді, і лисі, і підсліпуваті, і усякої масті. Регочуться з мене, а я з них регочуся та дещо вигадую. Далі заставили танцювати; як же я їм учистив гопака, так аж полягали регочучись. А далі і надавали: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку, та прохали, щоб ще прийшов…
Олексій. Годі ж, Стецю; тебе і до вечора не переслухаєш. Тепер кажу тобі: просив тебе ласкою; не відкидаєшся? Так слухай же: от нас двоє і Уляна третя; тільки побереш рушники та побачу тебе з хусткою, то знай, що тільки тобі і на світі жити!
Стецько. Лиха матері! А я з хусткою та залізу аж у солому. Трясця там знайдеш!
Олексій. І там знайду та й задушу…
Стецько. Ось тільки задуши, а я батькові скажу…
