ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ
Скорик и Тымиш входят с палками; у первого подмышкой ржаной хлеб. Стецько в новой свите и очень больших сапогах, франтит и все охорашивается, не снимая новой высокой шапки.
Скорик (тихо Тымишу). Ти ж, товаришу, как у паходах не бувал, света не видал и нечаво не знаєш, так у речах не суйся за умілими, а ожидай команди, та только подтакуй. Вот і увесь пароль. (Стецьку тихо). Та сніми ж шапку, новобранець! У первый раз во фрунте. (Оправившись, подходят).
Прокіп (очень важно). А що ви за люди, і відкіля бог приніс?
Скорик (так же важно). Прежде усєво позвольте во фрунт стать і без темпов вам честь отдать, а просто покланитца и добрым словом прислужитца. Прежде паслушайте нас, а после уж будет от вас приказ. Кагда будет теє, так ми і онеє; когда ж наше слово не в прийом, так ми адретируємося і проч пайдьом. А што ми не дезертьори, і не марадьори, і без худої науки, так вот вам хлеб святой у руки. (Подает хлеб). Пожалуйте.
Тиміш (кланяясь). Так-таки, так.
Прокіп (приняв хлеб, целует и кладет подле своего). Хліб святий приньмаємо, а вас послухаємо; коли ж ваша річ не до діла, то не треба і вас, і вашого хліба. Сідайте, люди добрі; може, здалека ідете? (Старосты садятся насаживают Стецька подле себя). А відкіля ви, панове, з якої землі?
Скорик. Ми з землі дальної. Кали слихали, аж з Франції.
Стецько. Вже й видно — москаль, зараз і збрехав. Ми притьмом з-за Харкова (Тымиш его удерживает).
Прокіп. Що ж то за земля? Чи далеко вона відсіля?
Скорик. Не близько. Іщо аж за Москвою будет верстов сто.
Тиміш. Так-таки, так.
Прокіп. Крий боже, як далеко! Мабуть, на кінці світа! Туди ворон нашої кості не занесе! — Хороша ж сторона?
Скорик. Старана важная! Туда і за всєво свєту господство з’єзжаєца пажить, пагулять…
Прокіп. Чи там же кабаки, чи вольна?
Скорик. Там об кабаках і не слишно; усе п’ють без заказу.
Прокіп. А горілка дешева?
Скорик. Ніпочому. Там горільчані каладізя.
Прокіп. От сторона, так-так! Ще лучче Косолапівки. Тим-то і господство туди унажа. Е, якби нам, жінко, туди на слободу перейти, та хоч би раз у таких колодязях скупатись! Ви ж в нас постоєм, чи що?
Скорик (говорит скоро). Нет, ми прахадяща, партийонна каманда. А вот з нами какая гисторія, просимо паслухать. Раз у прошлом у годі були ми у паході, у диком народі. Сємдесят городов разорили, тридцять полонили, а один траншеями осадили. А У евтом городі как раз сидел вот евтот (указав на Стецька) дикой князь. Войско ево штурмует, а он знай себе бунтует, паднімает угору плечі і гаворит такії речі: з городом вам атдамся завсєм, толькі патєште менє тем, оддайте міне алі птицю, алі чорную куницю, алі красную дівицу, какую у вас ізберу і до себя приведу. Генерал нас призвал, такиї речі і сказал: ти, Осип Скорик, па всему свету пабувал, усю Туреччину ізхадил і в Рассєю захадил, ти з ним пайди і в Німецію зайди, іщіте таково дива, шукайте, і как найдьош, ему аддавайте. Вот ми как пашли, тридцать государств прашли, а такова дива не нашли. Я було у ретираду астался, так наш дикой князь затялся; усьо ішли, ішли, і учора у єтот город, — как завьотца, не знаєм, — пришли; тут разом пала нам пароша…
Стецько (все слушал со вниманием). Бов, бов, бов! То по москалевій брехні дзвонють. Яка літом пороша?
Скорик (к нему с большим сердцем). Малчи, шпийон! Не дасть закону сполнить.
Стецько (тихо). Дарма, бреши, бреши; до чого-то воно дійдеться.
Скорик. Вот как пала пароша, і на пароші след увидали і слідіть стали. Наш дикой князь татчас па следу взнал і как апеченой закричал: вот мая ні птиця, ні чорная куниця, а красна дівиця! Пайдьом єйо ськать і на нєйо пароль узять. Вот ми па следу и пайшли і да вашово дому пришли. Тепер ми себе розсуждаем: певно, наша ні птиця, ні куниця, а красная дівиця, у вас у хаті, тут єйо і палучить желаем. А па євтой мові будьте усе здарови. Нашому слову канець, а ви дайте делу вінець.
Тиміш (все продолжает). Так-таки, так.
Стецько. Бач, куди карлючка закандзюбилась! Не з чорта хитрий і москаль!
Прокіп (все с важностью). Що се за напасть така? Відкіля се ви, панове хранцузи, таку біду на нас накликаєте? І якого нам дикого князя поставляєте? Що воно таке є, кажіть? Щоб нам нашого не втопить.
Скорик. Е, хоч наш князь і дикой, одначе он штукар веллкой! Как на свет родился, то іщо з сабою не бился; кагда ж ляжет спать, так ат нєво і слова не слыхать; і таки з худоби кой-што маєт, і кагда абедаєт, зубов не позичаєт, а собственними своїми кусаєт; ат вади ні разу п’ян не бивал, і нікагда у себя грошей не крал; у кампаниї знает честь, свічей і сала не ест; ум і разум за ним ведьотця, он на стену не дерьотця. Тепер ви делом розмишляйте, а нам ответ давайте.
Одарка (Уляне, которая стоит неподвижно). Колупай швидше піч, колупай!
Прокіп (подумав, важно). Ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось; а щоб ви нас не порочили, буцімто ми передержуємо куниці або красні дівиці, так ми вас пов’яжемо. Чи так, жінко?
Одарка (весело и ласково). Роби як знаєш. Ти батько і нам усім голова; як скажеш, так і буде.
Прокіп. Еге! Дочко, а годі піч колупати, давай чим оцих хранцузів пов’язати.
Стецько (испугавшись). Ану, ну; до чого дійдеться, то я і навтікача.
Одарка (подойдя к Уляпе, весело). Іди ж, іди. Чуєш, що батько велить? Може, нічого не придбала та вже і соромиться. Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, в’яжи ж хоч валом. А ке лишень, що в тебе там є? (Тащит ее против воли). Та іди-бо; ще й опинається.
Скорик (подойдя, удерживает Одарку). Пастой! — Делаїш темпи, без флігельманта. Кагда не знаете порядку, спрашуйте бувалих. Прежде надобно сполнить закон. Ми усьо знаем: видали, как єто делается і у Франції, і у Туреччинє, і у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, девка, пакланися батюсьці і матусьці на-троєча, дякуй за хлєб, і соль, і за науку, і праси благаславения на добройо дело. Вот как усюда делаєтця. (Садится).
Тиміш (все повторяет кстати и не кстати). Так-таки, так.
Скорик (Уляне). Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову. (Уляна, заливаясь слезами, кланяется в ноги три раза, а Скорик приговаривает). Раз, у другой, у третьой. Полно.
Прокіп (когда она ему кланяется). Та буде ж, буде; та годі ж, годі. Давай щвидче по чарці.
Скорик. Ну, тепер матусьці: раз, у другой, у третьей. Полно.
Уляна (поклонясь в третий раз, остается перед матерью на коленях и горько плачет, держа ее за руку). Ненечка моя ріднесенька! Лебідочко… перепілочко! У останній раз прошу тебе: не топи свого дитяти!.. Дай мені на світі пожити!..
(Олексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы).
Одарка (сквозь слезы). Годі ж, Улясю, годі, доненько! Устань же, кажу тобі. Сього вже не буде. Давай там, що є. (Видя, что Уляна не встает, начинает сердиться). Та кажу ж тобі, що давай. От тільки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну.
Тиміш. Так-таки, так.
Уляна (в отчаянии). Боже мій милосердний! (Идет и, обращаясь к Олексию). Тепер, Олексію, прощай на віки вічні! (Уходит, заливаясь слезами).
Одарка. Дурна, дурна! Так і я не хотіла за свого Прокопа, на стіну лізла; а далі — й нічогісінько.
Стецько. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далі і сама захоче.
(Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымишу и, отошед к стороне, плачет).
Скорик (взяв рушник, встает и кланяется, держа его в руках). Спасіба батюсьці і матусьці, што свайо дитя рано будили і доброму делу учили. Спасіба і маладой, што рано уставала, тонко пряла і харошеньки рушнички придбала!
Тиміш. Так-таки, так.
Скорик (Тымишу). Ану, товаришу, зав’яжи мне, а я табе. (Друг другу завязывают рушники через плечо). Вот так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завсем — скачи, козак. (Садятся на своих местах). А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонние, ми не стак віноваті, зв’яжіте і колонновожатаво.
Стецько. А князя і забули? Хоч би тобі на сміх чим-небудь оплутали.
Одарка. Давай же, Улясю, хустку молодому.
Прокіп. Ну-бо, ну-бо, мерщій; пора частувати.
Уляна (ломая руки). Вже ж, матінко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки!..
Одарка (вскочив к ней). Та що се ти, Уляно? Чи на тебе біс напав, чи що? Кінчай діло, кажу тобі!
Уляна. З місця не піду, хоч вбий!
Стецько. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю!
Тиміш. Так-таки, так.
Одарка (рассердясь). Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб’ю!.. Та я не подивлюсь, що ти молода…
Скорик (подойдя, разводит их). Пастой, мать, ста не просто. (Посмотрев Уляне в глаза). Наслано, я вам гаварю, што наслано; та не побаїмся насипки, умеем і атаслать. Ми бували по свету: бували і у Франції, і у Туреччині, і у Рассєї, видали види і знаєм, што к чему. У меня не долго: скажу французскойо слово, так праженьом хоч какую насилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смей ніхто падхадить к нам. (Отводит Уляну в сторону и говорит с нею. Она делается веселее. Между тем…)
Одарка. Наслано! Ох, мені лихо! А хто б то і наслав? Чи не врагова Сосюрчиха? Так і є. Колись на базарі полаялись з нею, так і похвалилась: я тобі, каже, віддячу. А учора я і бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи підкладала, а я й байдуже! От же таки і віддячила!
Стецько (громко зевает и потягивается). Цур йому, сьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати!
Уляна (выслушав все от Скорика, в большой, радости убегает). Зараз, дядьку, зараз.
Скорик (подходит к месту и садится). Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла і зараз усьо принесьот. Ета хто-то і наслал, та не умеючи. Уж с етаким не справітця-та! І пагразней попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Рассєї, і где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитця-та.
Одарка. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подіяти мому Прокопові? П’є непросипуще! Я б вам спасибі сказала.
Скорик (подходит и долго смотрит ему в глаза). Дано, зразу вижу, што дано; та ста хто-то з умом і дав. Много минє будет мароки. Вота, каби его у службу, та до нашаво хвельтхвебеля, так тот би атучил. (Хохочет). Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть на сивуху не стал. Тот-то служба святая. (Поет).
Ми, как в службу поступаем,
Всю натуру оставляем.
Бил ти п’яніца і мот, —
В службе будеш ти не тот.
Палка! дело ти святое;
Ум і разум нам дайош.
Бррсиш, брат, ти всьо пустое,
Как к фельдфебелю попадьош!
Ах, фельдфебель, друг любезной!
Вместо крьостнаво отца.
Полтораста ти улепиш
И поправиш маладца!
Адначе не бойся, старой, не бойся; я пашутіл. (Садится). Справимся і без палочок. Недаром хадили па Франції, па Туреччинє, да у Рассєю завертали-ста: што-небудь да знаем. А вот што сделаем: даждьом маладика, так нада-те будет єво, как ястреба, три-девять зарей виводить, та кае-што па-французськи гаварйть, што знаем, а там падкурим та напоїм. (Тымишу). Юк, мусье?
Тиміш. Так-таки, так.
Скорик. Ну, харашо, когда так; будеш дяковать.
(Уляна, веселая, румяная, выносит приготовленное ею и покрытое сложенным шелковым платком, подносит к Стецьку и кланяется).
Стецько (в полной радости встает, засучивает рукава и, не взяв еще, обратясь к отцу и матери, кланяется и говорит, прерывая смехом). Спасибі матері… що вчила батька спати… та будила… прясти…
(Пока он говорил, Олексий взял из-за него подносимый платок и проворно зацепил его за пояс. А Стецько, проговорив, схватывает, не смотря, большую тыкву. Стоит в изумлении, разинув рот, и держит ее перед собой. Уляпа бросается к спешащему к ней Олексию).
(Вместе).
Олексій.
Тепер ти моя на віки вішні!
Уляна.
Не покину тебе до смерти!
Одарка (не видавшая, что случилось с Стецьком, а видя обнимающихся Олексия и Уляпу, вскакивает с сердцем). Що се, що се таке? Що се?
Стецько (заслонив Олексия и Уляну, подносит ей близко к лицу тыкву). Гарбуз! Хіба повилазило? Ось бач; хоч покуштуй!
Одарка (вне себя от удивления, стоит с поднятыми руками). Що се таке? Та се нас обморочено!
Олексій (бросаясь к ней). Ні, матусенько, се не морока, се правда святая, хоч перехрестись. Таке моє щастя: мені досталася хустка, а урагу мому — гарбуз.
Стецько. Так поміняймось же.
Уляна (также бросаясь к матери). Матусенько, моя ріднесенька! Божая воля на те, щоб я пожила ще на світі. Благослови ж мене і мого Олексія!
Стецько. Поблагослови їх оцим гарбузом по потилиці.
Одарка (в большом гневе). Щоб я вас благословила? Нехай вас сей та той благословить. Не буде сього, не буде…
Тиміш. Так-таки, так.
Прокіп. Та ну-бо швидше благословляй; пора по чарці.
Одарка (скоро и кричит). І ти, п’яниця, туди ж? Знай свою вольну, а у моє діло не мішайся; тебе не довго то й битиму. А вас от як благословляю: тебе, проклятий халахуре, волоцюго, поблагословлю тією чаплією, що мені на лихо скував. Усю на тобі потрощу, та у придачу трясцями, та болячками, та стонадцять куп лихорадок. А тобі увесь гарбуз розтовчу об голову, усі патли тобі пообриваю, коси твої вирву, та таки з Стецьком і обвінчаю, обвінчаю, таки обвінчаю! А ти, пройдисвіте, вон з моєї хати! Подай лишень хустку сюди; подай, подай, подай… (Задыхается от гнева и хочет отнять платок у Олексия).
Скорик. Трррр! трррр! трррр! настоящий батальной огонь. Тепер пайдьом у сикурс на штики. (Становится между Одаркою и Олексием). Послушай, паньматка, меня, бувалаво…
Одарка. Не хочу, не хочу нічого слухати…
Скорик. Та паслушай…
Одарка. Нехай віддасть хустку Кандзюбенку, а сам віється з хати і щоб мого двора йе знав!
Скорик (притопнув ногою). Так цить же, кажу-гаварю табе. Зараз кабилою станеш, вот только скажу французское слово.
Одарка (испугавшись, зажимает рот). Ох, мені ж лихо! не буду ж, не буду!
Стецько (в большой радости). Ану, ну: зроби її кобилою; я ще не бачив, як чоловік звірякою перекидається. Так коли б ще заржала; то-то б сміху було.
Скорик (Стецьку). Малчи і слушай камандних слов. Не бісись, Одарко, і поблагослови своїх дєтушок.
Одарка. Як собі хочете; біситись не буду і благословляти не хочу. Нехай віддасть хустку. Я в нього з горла видеру…
Скорик. Не шуметь! Паслушай толком. Вот сколько я земель ні прахадил, бил у Франції, у Німеції, у Рассєї і у Туреччині, та вот і до вас прийшол…
Стецько. А за Харковом що був, так і не кажеш?
Скорик (грозит ему). Смирно! — Ну, так во всех землях такой закон: каму дана хустка, тот і жених, каму паднесуть гарбуз, вот как би нашему Кандзюбенку, тот ступай вон. Єта ужо спаконвєку так, і закону переменіть не можно. А хто ад єтаво закону адступиться, таму грех смертельной и на скатину падьож будет.
Одарка. Та у нас ні волика, ні коровки. Усе мій старий попропивав, нічому і здихати.
Скорик. А миру хрестьянскаво не жалеєш? А што тогда скажеш, как у всьом светі повиздихаєт скатина? Так што табе тагда будет? Зараз тебя на абвахту та пад ваєнной суд.
Прокіп. А під суд як підложуть, так там і по-поворушитись не можна.
Стецько. Ану, ну; до чого-то воно дійдеться?
Скорик. Єто первое дело. А другую речь пагаваря: зачим ти не хочеш аддать дочки за Алексія? Парень важной, разумной, ремесной, да іщо ж і племенник мой.
Одарка. Так крепак…
Скорик. Ех! Што мне з табой как з рекрутом гаварить! Ти воєннаво артикула не знаєш і усьо здор пореш. Паслушай меня, я присяжнай чалавек: я не мажу неправди гаварить. У казьонних мужичков начальники, а у подданих памещики камандєри, а усєм галава батюшка гасударь. Ат єво миласти приказано усєм нікаво не абіждать. У Алексеєва барина людям житьйо славнайо, і у них усево довольно.
Прокіп. А в них у селі чи кабаки, чи вольна?
Скорик. Вольная, брат, вольная. На десять верстов кругом кабацкаво духа і не слихать.
Прокіп. От сторона! Так чого тут і думати? Не дрочись, Одарко!
Одарка. Але тривай лишень!.. Так бач, пане старосто, у Кандзюбенка худоба… Серце болить, як згадаю!..
Скорик. Ага! Так ста уж не просто. Харашо; ми умеем, как і з єтім справітця-та. А поставте сюда ослончик. (Исполняют). Так. Тепер азьми миску, єтима четирмя пальцами, і принеси сюда. Та сматри, іменно єтима пальцами.
Одарка. Ох, мені лихо! Чи не будете ворожити?
Скорик. Нічаво, не пугайся; ето не ворожка, а снять з тебя нада-тє насипку. Ми не даром па усем мєстам хадили. Зніму, штоб ти ад неї не зачахла.
Одарка (низко кланяясь). Ох, батечку, годубчику! робіть швидше, що знаєте; так і чую, як мене з-за плечей бере. Так миску вам подати?
Скорик. Миску, та вот ефтими пальцами. (Она приносит, и он ставит ее на скамейку и, сняв свой рушник, отдает Тымишу). На, таваришу; падерж пачотной знак. У ефтаком дєлі не следует прапускать нікакой еволюції. Держи ж ево, вот так, по-нашому. ваєнному: пад курок. Да здєлай дружбу, не зварачивай єво, а то штоб либо меня, либо тебя у три погибелі не звернуло. Тепер, стара, азьми водянчик з водою і держи тутеча, а я кой-шта палажу. (Вынимает из кармана бумажку и достает вещи). Вот из французскава каравая весільная шишка; ми єйо паложим у миску. Так. Тепер усе атайдіть на аванпости, у куток, і ніхто ні пари з уст. А ти з рушником стань тут. (Ставит Тымиша подле себя.) Тепер, Одаріє, лий у миску воду та приговорюй французское слово голосно: плюх, плюх, плюх! (Одарка сделала, приговаривая). Тепер на, з турецкой церкви свечичка; засвяти єйо; неси сюда, та не погаси, а то только тебе і на светі жить. (Засучивает рукава; Одарка, вся трепещущая, приносит зажженный восковой огарок). Дай сюда. (Прилепливает его к миске). Теперича усе зажмуртесь і не маги ніхто шевельнутца. Ну… начинається нашеє дело… Гу!.. а самаво так лихорадка и бйот. Єто уміючи наслано; та нічаво, не пасилуєш. Одаріє, рожденная, молитвенная, крещенная, вінчанная, покритая!.. скажи… как тебя: чи із плечей берьот, ілі у очах рябієт?
Одарка (дрожа). Та… із-за… плечей… і у очах…
Скорик. Французская, па усьому вижу, што французская насилка; у нас, у ваєнних, єто не диковина. Злая насилка! Адначе справимся-та. (Поет).
Тара, бара, мара, дєларжан!
Пуру, буру, туру, акерман!
Бендер, кардаш,
Дюпень, мар’яж,
Йок пшик, йок пшик.
(Топит свечку в воде).
Банжур, мадам Одаріє, снято! Ат каво прийшло, на таво найшло. Паздравляю, мадам Одаріє! не рябей! Вота, сматрітє усе у воду смєлаво: хоч би тебе адна скатинка, али коровка, али што-небудь із Кандзюбиной худоби. Нічаво нет; усьо пашло геть. Сматріт, сматріт!
Прокіп (подходит и с боязнью заглядывает в миску). Але і справді! Хоч би тобі воловий хвіст, нема нічого.
Стецько (внимательно глядя в миску). Хоч би тобі одна скотина; тільки сама моя пика зосталася.
Тиміш (также смотрит). Так-таки, так.
Одарка (приходя в себя). Чому ж там і зостатися, коли я сама бачила, як усе повиплигувало геть!
Скорик. От так же, Одаріє, повиплигуєт і уся худоба Кандзюбина з тваєй пам’яти, как ти ефтую воду вип’єш, п’ючи єйо каждоденно по напьорстку, натощака. Как воду кончиш, так і жалковать перестанеш. А наші молодиї, как будут любитця та, дружно жить, та не лінуючись работать, так і зберут іщо паболш, чим у Стецька. Да вот і я: ходил па Туреччинє па Франції, па Рассєї да і сабрал п’ятьдесят целкових; так па смерти маєй усьо запавєдаю Алексею; он меня і пахаваєт…
Стецько. Якби мені гроші віддав, я б тебе, урагового москаля, сього дня б у домовину. Вже я бачу, до чого воно іде.
Одарка (наконец, отдохнув). О, спасибі ж тобі, пане старосто! Таки як руками зняв. Тепер мені не тільки що Стецька, та і усії його худоби нічогісінько не жалко. А Олексія вже полюбила, мов ріднесенького сина. Ходіте ж, діточки, сюди. (Обнимает Олексия и Уляну.) Будьте ж здорові, як вода, а багаті, як земля, а красиві, як весна!
Скорик (вскрикивает). Ура! наша взяла!
Стецько (задумавшийся, испугался от его крика). Тю на твою голову. Ще й весілля не було, а він вже і гука. Оттака-то московська віра!
Скорик. Тепер, таваришу, падавай знак сюда. (Навязывает рушник). Спасіба ж вам, данове-сватове, за ваше паслушаніє і любов. Тепер нада-тє сполнить закон і канчать дело. Сідайте ж ви тут. (Усаживает стариков на их места). А ми, таваришу, тут. А маладиї пастойте.
Стецько (садясь подле старост). А князь осьдечки сяде.
Скорик (сводит его). І нет, брат; уж не здивуй. Минулось твайо княжество! Али сядь себе, али вон пайди. Нуте ж, скажем законнойо слово: панове сватове!
Прокіп і Одарка (вместе). А ми раді слухати.
Скорик. Што ви жалали, то ми здєлали. А за сії речи дайте нам горілки гречи.
Одарка. Просимо на хліб, на сіль і на сватання!
Скорик. Вот тепер нада-тє садавитца по закону. Молодиї! Просимо на посад. (Усаживает Олексия и Уляну на большом месте: отца и мать — подле Уляны). Тут батюшка, а матушка здеся, штоб близько поратись. А ми, товаришу, здесь. (Садится с Тымишем подле Олексия).
Прокіп. Та мерщій давайте отраву; пора по чарці.
Стецько. Бач, як попарувались! Я вже бачу, до чого воно дійдеться.
Одарка. Та сідай, Стецю, з нами, та й повечеряєш. А от скоро і дружечки прийдуть, то й потанцював би з ними.
Стецько (поет).
Бодай не дождали,
Щоб я з вами їв!
А ось що скажу
Оттут вам усім:
Мати, ісказися,
Батько, подавись,
Жених, провалися,
Москаль, утопись.
Тепер же ти, Уляно,
Аж ось мене послухай:
Ой, плач тепер, небого,
Потилицю чухай.
Жених твій крепак
(Нехай йому болячка!),
Через нього і ти стала
Не хто, як крепачка.
Крепачка, крепачка,
Крепачка, крепачка,
Крепачка…
(Собирает шапку и тыкву, прячет ее и выходит, все продолжая петь: крепачка! Затворив дверь, опять выглядывает и кричит: крепачка! и опять по временам выглядывает и то же кричит).
(Между тем Одарка выносит тарелки и другие принадлежности; расставив все по порядку, подает на стол миску и проч.).
Скорик (между тем нарезал хлеба). Вот тепер па трудах можно і порцію подавать.
Прокіп. Насилу за увесь вечір розумне слово сказали. (Наливает водку и подносит к Скорику). Пожалуйте, пане старосто!
Скорик (тихо отводит его руку). Пожалуйте, пане свате, ви вперьод викушайте. Может, намішали французької бурди, што і на стену надерьомся. Да і у Туреччині завсігда приговорюють: у каво у руках, у таво і в устах.
Прокіп. Будьте ж здорові! (Выпивает поспешно). А!.. кабацька!.. розведена! Що б то на вольній узяти! (Потчивает Скорика).
Скорик (взяв рюмку, говорит скоро). Єщо п’ю за здравьє, вам скажу какое: чарочка моя кругленька, налита з краями ровненько; тим, тим ти мне мила, што оченно полна. Кагда втоплю в тебя свої уста, так вам скажу: многая лета! Не бойсь, чарка, я тебя не струшу, лейся в горло, возвесели салдацкую душу; а штоб мне не сухо пить, так при чарке вот што стану гаварить: здравствуй, батька с маткой, веселітеся своєю дитяткой; радость вашу величайте і нас не забувайте. Здравствуй, князь с княгинею, з молодою господинею. Любітесь, пийте, гуляйте і чоловєчество розпложайте. А, наконец, вот мой пароль: здаров’я всей кампаниї чесной! (Выпивает и брызжет вверх). Штоб так наші маладйї вибрикивали!
Одарка. Кушайте ж страву, просимо. От же і дружечки ідуть.
(Прокип потчует водкою пришедших девок; они не пьют, он все выпивает).
Хор девок (начинают петь за кулисами).
Та ти, душечко, наша Улянко!
Обмітайте двори,
Обмітайте двори,
Застилайте столи,
Кладіте ложечки,
Срібні блюдечки,
Золотиї мисочки,
От ідуть дружечки!
1-я девка (кланяясь, и все за нею). Дай боже вечір добрий! Помагайбі вам на усе добре. (Олексий и Уляна, привстав, кланяются).
Одарка. Спасибі, дружечки! Просимо на хліб, на сіль і на сватання. Сідайте сюди, дівчата. (Усаживает их подле Уляны). От же вам і ложечки; брусуйте, друженьки, брусуйте…
Скорик (продолжая есть). Вот едак і у Франції: сперва покушают страву, а там і яловичину покриїпуть.
2-я девка. Та нам же при людях їсти не подоба!
3-я девка. Лучче ми вам заспіваємо та ваших молодих возвеличаємо.
Скорик (оставив есть). Ех, девушки! патеште нас, патеште пісеньками.
Хор девок
Ой чому, чому
В сім новім дому
Так рано засвічено?
Улянка рано вставала,
Русу косу чесала,
Матінку питала.
Одарка (во все время сей песни плакала). Ох, дружечки, сизі голубочки! Не розривайте мого серденька жалобними пісеньками. Як здумаю та згадаю, як мені без Уляни зоставатись, так за слізоньками світа не бачу! Зостануся з п’яницею, і вже добра не ждати.
Скорик. Нєчево плакать; вот тут-то і пайдьот тебе дабро.
Одарка. Де вже добра ськати!
Прокіп. Добра? Осьде добро.
ВОДЕВИЛЬ
Прокіп.
Хто добре п’є, той знай все спить;
А хто все спить, той не грішить.
Чого ж нам тут вередувати?
Приньмімось лишень куликати,
То й вродиться добро той час.
Не було сварки,
Не буде лайки,
Горілочка зупинить нас.
Як нап’ємось та полягаєм,
Прокинувшись, давай знов пити;
Та так собі і прогуляєм.
А що, Тиміше, як?
Тиміш.
Так-таки, так.
Прокіп.
Коли ж тут лаятись і битись?
З горілкою добро нам жити!
(Вместе).
Прокіп.
Коли ж тут лаятись і битись?
З горілкою добро нам жить!
Всі.
От тут-то лаятись і битись!
З горілкою нам лихо жити!
Одарка.
Як жінка стане мужика
Товкти і вчити, часто бити,
Тогді нам добре буде жити.
Тепер же правда в нас яка?
Куди ні повернись, старші вони.
Мужик дуріє,
На все він сміє,
Не слухає ні в чім жони.
Ось нуте лишень нам піддайтесь,
Під нашу дудку гопака
Скачіть, мовчіть і не брикайтесь.
А що, Тиміше, як?
Тиміш.
Так-таки, так.
Одарка.
Нехай вчить жінка мужика!
То й правда буде не така.
(Вместе).
Одарка.
Нехай вчить жінка мужика!
То й правда буде не така.
Всі.
Не вчити жінці мужика;
На світі правда не така.
Олексій і Уляна.
Тогді на світі правда стане,
Тогді добро меж нас прогляне,
Як щира буде в нас любов,
Не буде лайки, ні розмов,
А що, Тиміше, як?
Тиміш.
Так-таки, так.
Олексій і Уляна.
Як станемо усі любитись,
За що нам буде вже сваритись?
Всі.
Як станемо усі любитись,
За що нам буде вже сваритись?
Скорик.
В паходах всюди пабував,
Каких земель не павидав!
Так знаю всьо, і вот порада:
Вперьод всєво так треба-нада
Увесь народ ва фрунт паставіть,
Меня фельдфебелем наставіть.
“Муницу бережи
Аль пряжку падв’яжи”.
Кагда ж судьям тут брать взятки?
І лєкарям народ морить?
Кагда матать нам без аглядки?
На зло не будет часу, вірно.
Чуть што не так, каманда “смірно”!
І фуктель паказал їм бравой,
І “с места марш все: левой, правой!”
І в ногу будуть все хадіть,
Кагда ж тут есери завадіть?
А што, тавариш, как?
Тиміш.
Так-таки, так.
Скорик.
Ах, матушка воєнна служба!
В тебе адной любов і дружба!
Всі.
Ах, матушка воєнна служба!
В тебе адной любов і дружба!
Стецько (перед тем возвратившийся).
Ось і я до вас вернувся,
Ось і я вже схаменувся;
І женитися не буду
Ні до віку, ні до суду.
Своїм дітям закажу:
Не женітесь, не казітесь,
Так і батькові скажу:
А чому він оженився?
Я б без нього народився.
Всяк про щастя все питає,
А того ніхто не знає,
Що тогді б прийшло добро,
Якби не женивсь ніхто.
А що, Тиміше, як?
Тиміш.
Так-таки, так.
Стецько.
От тогді б прийшло добро,
Якби не женивсь ніхто.
Всі.
От і згинуло б добро,
Якби не женивсь ніхто.
Тиміш.
Гай, гай, товкуєте об чім!
Тогді добро ми будем знати,
Як що-небудь не так зовсім, —
А нам не спорить, а казати:
Та так-таки, так.
Хоч луплять волость писарі;
Жінки у гречку знай все скачуть;
В горілку воду шинкарі
Знай ллють; та що робить? всі кажуть;
Та так-таки, так.
Багатий дметься, мов шкурат,
І часом бреше, пальці знати!
Сам бачиш? — він чортяці брат,
Не треба спорить, а казати:
Та так-таки, так. (К зрителям).
А що, чи можна вас спитать?
Чи сватанням вам не остили?
Як нічого про те сказать, —
Плесніть, панове мої милі!
От-так, от-так!
ФИНАЛ
Всі.
Поки добра на світі ждати,
Так нам оттут хіба дрімати?
Ану! почнем лишень гуляти!
Горілка є, музика гра.
Дівчата! Нуте танцювати!
Трара-рара, трара-рара.
(Общие танцы).
