РОЗМОВА 2-ГА ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ
Особи: Клеопа, Лука і Друг
Клеопа. Правду кажеш. Однак пан Сомнас хоч який багатомовний, я в ньому смаку не відчуваю. Ходімо знову до нашого Друга, слова його їдкі, але не знаю, — якось приємні.
Лука. А ось він і сам до нас.
Друг. Тіне мертва! Здоровлю вас!
Лука. Здрастуй! Думка! Дух! Серце! Адже це твоя людина? Переказали ми думки твої нашим книжникам. Вони сказали, що маєш ти свою гадку в натурі показати.
Друг. Що це значить, в натурі показати?
Лука. Я цього не знаю.
Клеопа. Як цього не знати? Треба показати, що не тільки в самій людині, але і в інших живих істотах невидимість первенствує.
Лука. Саме так. За тим хотіли до тебе йти.
Друг. А ви цього досі не знаєте?
Лука. Звичайно, маєш ти доказати.
Друг. Чи вірите, що є Бог?
Лука. Його невидима сила все наповнює і всім володіє.
Друг. То чого ж ти ще вимагаєш? Ти уже сам доказав.
Лука. Як доказав?
Друг. Коли говориш, що невидима сила все наповнює і всім володіє, то чи не все одно, якби сказати, що невидимість у живих істотах первенствує? Ти уже сам назвав невидимість головою, а видимість хвостом у цілому Всесвіті.
Лука. Тоді візьми щось із усього Всесвіту в приклад для вияснення.
Друг. Я тобі усе підсоння і всі Коперникові світи подаю. Візьми із них, що хочеш. Ащо кажете — показати в натурі, то треба було б сказати: поясни нам притчами чи прикладами та подіб’ями те, що людина складається не із зовнішньої своєї плоті та крові, але думки і серце її — ось істинна людина. Поглянь на стіну оцю. Що на ній бачиш?
Лука. Бачу намальованого чоловіка. Він стоїть на землі, розчавивши ногою зміїну голову.
Друг. Отже, живопис бачиш?
[Лука]. Бачу.
Друг. Скажи ж, що живописом вважаєш? Чи фарби, чи поданий фарбами малюнок?
Лука. Фарба є не що інше як порох та пустош; малюнок же чи пропорція та розташування барв — ось сила. А коли цього нема, то фарба під той час — бруд і пустош сама.
Друг. Що ж іще при цьому живопису бачиш?
Лука. Бачу приписані із Біблії слова. Слухайте! Стану їх читати: “Мудрого очі — в голові його. Очі ж безумних — на кінцях землі” [Еклезіаст, II — 14. В українському перекладі: “У мудрого очі його в голові його, а безглуздий у темряві ходить”].
Друг. Ну! Коли хтось фарбу на словах бачить, а письмен прочитати не може, як тобі здається? Чи ж бачить такий письмена?
Лука. Він бачить оком плоті найостаннішу пустош чи барву в словах, а самих фігур у письмі не розуміє, саму п’яту бачить, не голову.
Друг. Правильно розсудив. Отож коли бачиш на старій церкві в Охтирці цеглу, вапно, а плану її не тямиш, як гадаєш: чи побачив ти і чи пізнав її?
Лука. Аж ніяк! Таким чином саму лишень крайню та останню зовнішність бачу в ній, яку й худоба бачить, а оскільки симетрії її чи пропорції та розміру, який усьому матеріалові зв’язок та голова є, не розумію в ній, то і її не бачу, не бачачи її голови.
Друг. Добрий твій суд. Скинь же тепер на рахівницю всю суму.
Лука. Як?
Друг. А ось так! Що у фарбах малюнок, те ж таки у письменах є фігурою, а в будові планом. Але чи відчуваєш, що всі ці голови, як малюнок, так і фігура, і план, і симетрія, і розмір є ніщо інше як думки?
Лука. Здається, що так.
Друг. Так чому не збагнеш, що в інших живих істотах невидимість первенствує, не тільки в людині? Те саме можна розуміти про трави і дерева і про все інше. Дух усе на все виліплює. Дух і утримує. Але наше око п’яту бачить і на останній зовнішності пробуває, минаючи силу, початок і голову. Отже, хоча б ми одне без душі тіло були, то і в самий той-таки час ще не досить самі себе розуміємо.
Лука. Чому?
Друг. Тому, що, шануючи в тілі нашому зовнішній прах, не підіймаємося думкою у план, який утримує слабкий цей порох. І ніколи смаку не відчуваємо у словах цих Божих, що вивищує повзуче по землі наше поняття до пізнання істинного нашого тіла, а саме: “Не бійся, Якове! Це на руках моїх написав стіни твої…” Але ступімо ще вище.
Клеопа. Ми вище ступати не хочемо, а сумнів маємо. І бажаємо гарненько взнати те, що називаєш істинним тілом. Нам дивно, що…
Друг. Що ж дивного? Чи не Бог усе втримує? Чи не сам він голова і все в усьому? Чи не він істиною в пустоші, істиною і головною основою в нікчемному поросі нашому? І як сумніваєшся про точне вічне й нове тіло? Чи не гадаєш розшукати щось таке, де Бог не правив би за голову і замість початку? Чи ж бо може щось мати буття своє поза ним? Чи не він є всьому буттям? Він у дереві істинним деревом, у траві травою, в музиці музикою, в домі домом, у тілі нашому порошному новим є тілом і точністю чи головою його. Він усім є в усьому, тому що істина є Господня. Господь же, Дух і Бог — це одне і те ж. Він один дивне в усьому і нове в усьому робить сам собою, і істина його в усьому навіки пробуває; все ж інше, вся крайня зовнішність не що інше, тільки тінь його, і п’ята його, і підніжжя його, і його ветха риза… Але “мудрого очі його в голові його, очі ж безумних — на кінцях землі”.
