РОЗМОВА 3-ТЯ ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ
Особи: Клеопа, Філон, Друг
Клеопа. Ах, перестань, будь ласка! Не сумнівайся. Він людина добра і нічиєю не бридиться дружбою. Мені твоє добре серце відоме, а він нічого, крім цього, не шукає.
Філон. Я знаю багатьох учених. Вони горді. Не бажають і говорити з поселянином.
Клеопа. Будь ласка, докажи.
Друг. Про що у вас суперечка?
Клеопа. Ба! А ми навмисне до тебе… Ось мій товариш. Будь ласка, не прогнівись.
Друг. За що? “Людина дивиться на лице, а Бог зрить на серце”. А де Лука?
Клеопа. Не може збагнути твоїх речей. Він приліпився до Сомнаса при учорашній розмові, а нам твої новинки милі.
Друг. Про що йшлося?
Клеопа. Пам’ятаєш, Філоне?
Філон. Пам’ятаю. Була мова про прірву.
Клеопа. А-а! Ось слова: “І тьма поверх прірви”.
Філон. По тому суперечка була про старі та нові міхи і про вино.
Клеопа. Один сперечався, що прірвою називається небо, на якому плавають планети, а пан Навал кричав, що справжня бездна є великий океан; один клявся, що так позначається жона, а інший тлумачив учення і так далі, і так далі.
Друг. Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе з Павлом власною нашою міркою. А коли нашої всередині себе мірки не знайдемо, то чим мірятимемо? А не змірявши себе спочатку, яка користь знати міру в інших живих істотах? Та й чи можна? Чи може сліпий у себе вдома стати зрячим на базарі? Чи можна знайти міру, не зрозумівши, що таке є міра? Чи можна міряти, не бачачи землі? Чи можна міряти, не бачачи голови її? Чи ж можна побачити голову та силу її, не знайшовши і не збагнувши своєї у самому собі? Голова головою, а сила розуміється силою.
Клеопа. Чи не можеш говорити простіше?
Друг. Виміряти чи взнати міру — одне і те ж. Коли б ти довжину чи ширину церкви виміряв сажнем чи вірьовкою, як тобі здається: чи не взнав би ти міру її?
Клеопа. Не думаю. Я б тільки взнав простір її матеріалів, а справжню її міру, що складає матеріали, тоді взнаю, коли пізнаю план її.
Друг. Через те, хоч би ти всі Коперникові світи переміряв, не взнавши плану їх, який усю зовнішність утримує, то нічого із того не було б.
Клеопа. Гадаю, що як зовнішність є порожня, так і мірка її.
Друг. Але хто може взнати план у земних та небесних просторних матеріалах, що пристали до вічної своєї симетрії, коли її раніше не міг доглянути в мізерній плоті своїй? Цим планом все на все створено чи зліплено, і ніщо не може триматися без нього. Він усьому матеріалові ланцюг і вірьовка. Він-бо є рука права, перст, що утримує весь порох, і п’ядь Божа, що виміряла всю тлінь і самий мізерний наш склад. Слово Боже, поради і думки його — це і є план, що по всьому матеріалу у Всевсесвіті нечуттєво простягається, що все складає і виконує. Це і є глибина багатства та премудрості його. І що може просторіше розлитися, як думки? О серце, бездно всіх вод та небес ширша!.. Яка ти глибока! Все охоплюєш і складаєш, а тебе ніщо не вміщує.
Клеопа. Правду сказати, пам’ятаю таке Єреміїне слово: “Глибоке серце чоловіку, більше всіх і людина є”.
Друг. Оця людина складає все! Вона-бо утверджує твої плотські руки й ноги. Вона голова й сила очей твоїх та вух. А коли їй вірити можеш, “не потемняться очі твої і не зітліють вуста твої навіки-віків”.
Клеопа. Вірю й примушую серце своє до послуху вірі. Але чи не можна мене хоч трохи покріпити? Прошу не гніватися. Чим вище в поняття невидимості ввійду, тим міцніша буде віра моя.
Друг. Праведно вимагаєш, через те, що Бог від нас ні молитов, ні жертв прийняти не може, коли ми його не пізнали. Люби його і наближайся до нього завжди, серцем і пізнанням наближайся, не зовнішніми ногами й вустами. Серце твоє є голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти є твоє серце. Але коли не наблизишся і не співпряжешся із тим, хто є твоїй голові головою, то залишишся мертвою тінню і трупом. Коли є тіло над тілом, тоді є й голова над головою і вище старого нове серце. Ах, чи не соромно нам і чи не жаль, що Бог суду собі від нас просить та й не дістає?
Клеопа. Чи ж можливо? Як це?
Друг. Суперники його — ідоли й кумири. Їх-бо, сидячи на суді, виправдовуємо.
Клеопа. Жахлива образа! І її я не розумію.
Друг. Не розумієш? Ось сам будеш зараз суддею супроти нього.
Клеопа. Боюся. Але, будь ласка, підкріпи мені моє невір’я про безсмертне тіло. Любі мені твої слова такі: “Не стемніють очі твої…”
Друг. Ну, скажи мені, коли б твоє зовнішнє тіло чи худоб’яче через тисячу літ неушкоджене було, чи любив би ти плоть свою?
Клеопа. Цього не може статися. А коли б сталося, годі не любити.
Друг. Знай отож, що ти ще самого себе не взнав.
Клеопа. Принаймні знаю, що тіло моє на вічному плані засноване. І вірю таким обіцянкам Божим: “Це на руках моїх написав стіни твої”.
Друг. Коли б ти в будові якогось дому план взнав і силу стін його, чи досить того для досконалого пізнання того дому?
Клеопа. Не думаю. Треба, здається, ще знати і те, для яких рад чи справ цей дім побудовано, чи бісам у ньому жертву приносять, чи невидимому Богові, чи це розбійницьке житло, чи ангельське поселення?
Друг. І мені здається, що не досить розумієш, наприклад, глиняну посудину, коли розумієш одну її фігуру, з’явлену з болота, а не відаєш: чистим чи нечистим наповнена вона лікером чи питтям.
Клеопа. Тепер розумію, що тіло моє є якраз те, що стіни храму, або те, що в посудині череп’я. А серце й думки мої те, що у храмі жертвоприношення, або те, що в посудині вода. А оскільки стіни дешевші жертв, бо вони для жертв, а не жертви для стін, і череп’я для води, а не вода для посудини, так і душа моя, думки і серце є ліпші мого тіла.
Друг. Але скажи мені, коли б ті чудові стіни розвалилися, чи загинули б вони? Чи пропала б та посудина, коли б її фігурне череп’я розбилося?
Клеопа. Тьху! Це і дитя розуміє. Звичайно, вона не ціла, коли…
Друг. Не радій-бо, мій Ізраїлю, і не веселися. Заблудив ти від Господа Бога твого. Хіба не чув ти від пророків ніколи, що Бог суд має із суперником своїм — землею?
Клеопа. Та хто може його судити?
Друг. Хто неправедного виправдав, без сумніву образив невинного. А виправдать обох аж ніяк не можна. Такий ото суддя, як ти, був Єфрем [Єфрем — біблійний персонаж, син Йосифа (Буття, ХLI — 52)], якого дехто з пророків називає голубом безумним [Книга пророка Осії, VII — 11: “А Єфрем став, як голуб нерозумний”], позбавленим серця. Та й не дивно, бо як оповідає той-таки пророк, подібно до печі, вогнем розпаленої, так усі судді пристрастю до видимості розпалилися, що всі наставники із землею зляглися, і не було жодного, котрий був би приятелем Богові.
Клеопа. Змилосердься. Скажи, який я суд виніс супроти Бога?
Друг. Так! Ти, залюбившись у землю, віддав їй судом своїм те, що єдино Богові належить.
Клеопа. Не розумію.
Друг. Слухай! Голуб темноокий! Чи не Божа то є сила? Чи не Господня кріпость?
Клеопа. Та хто ж про це сперечається?
Друг. Як же ти осмілився сказати, що при розбитті череп’я посудина пропала? Посмів посудину утвердити на поросі, а не на Бозі? Яка твердість може бути в тому, котре щохвилини підлягає розвалу та змінам? Чи не Божий невидимий перст утримує у стінках порох? Чи не він голова у стінках? Чи не вічна стіна, коли головне її начало вічне? Як же ти посмів, знищивши голову, возвеличити хвоста, присудивши тлінню безпошкодженість, пороху — твердість, кумиру — Божество, тьмі — світло, смерті — життя! Ось нечестиві на Бога суд і рада! Ось лукавого змія око, що любить п’яту, а не голову Христа Ісуса! “Адже є все у всьому…” Чи ж не ти сказав, що годі не любити тлінного тіла, коли б воно через тисячу літ неушкоджене було? І як можеш сказати, що ти принаймні пізнав своє тіло? Та й чому хвалишся цими Божими милостивими словами? “Це на руках моїх написав стіни твої і переді мною є ти завжди”. Чи може тлінь стояти завжди, тобто вічно? Чи може недостойне чесним бути, а тьма світлом і зло добром? Чи не все одно — увіритися порохові ніг твоїх чи покластися на срібного кумира? Все те тьма і смерть, що минуще. Дивися на земельність плоті твоєї. Чи віриш ти, що в цьому твоєму поросі сховано скарб, тобто таїться в ньому невидимість і перст Божий, що прах цей твій і весь твій порох утримує?
Клеопа. Вірю.
Друг. Чи віриш ти, що він є голова, і першопочаткова основа, і вічний план твоєї плоті?
Клеопа. Вірю.
Друг. Ах, коли б ти вірив, ніколи б не говорив, що тіло твоє пропадає, коли розсипається порох твій. Бачиш у собі тільки одне скотське тіло. Не бачиш тіла духовного. Не маєш жезла та духу до подвійного розділення. Не відчуваєш смаку в тих Божих словах: “Коли відведеш чесне від недостойного, наче вуста мої будеш…”
Клеопа. Незрозуміле мені те, яким чином присудив я кумиру божество, а життя тому, що мертве? Чув я, що погиблий є той, що називає світло тьмою, а гірке солодким.
Друг. Не дивуйся, душе моя! Усі ми любопрахи. Хто тільки залюбився у видимість плоті своєї, не може не ганятися за видимістю в усім небеснім та земнім просторі. Але чому він її любить? Не через те, що вбачає у ній світлість та приємність, життя, красу та силу?
Клеопа. Звичайно, тому.
Друг. Чи ж не все одно — шанувати ідола за живе й присудити йому життя, а тому вмерти належить. Мені здається, це все одно, що гірке вважати солодким і дати суд такий, що медова солодкість належить до жовчі. Та чи можна жовчі солодкість присудити, не образивши меду? Ось у який спосіб усі збираємося на Господа і на Христа його! Він кричить: “Моя кріпость та сила! В мені шлях, істина та життя!” А ми судимо, що все це належить до зовнішньої плоті і до плотської зовнішності. І цей суд наш безсумнівно підтверджуємо таким же життям нашим перед людьми.
Клеопа. Бачу тепер вину свою. І жахливо дивуюся, що за тьма наші очі покрила? Скільки пророки голосять: “Дух, дух! Бог! Бог!” Будь-яка зовнішність є трава, тінь, ніщо, а ми нарікаємо, тужимо, коли плоть наша в’яне, слабкішає і порох переходить до пороху. Чи ж можна відшукати упертішу і жорсткошийнішу нещасливість?
Друг. Цьому і я часто дивуюся. Тепер, гадаю, розумієш, що то за суд, що його так ревно і єдино вимагає Бог через пророків. І як можемо дати добрий суд меншим своїм братам, образивши першорідного брата — Христа Ісуса? Він перший сирота, бо всі його залишили; він перший жебрак, бо все від нього забрали. Всі за тьмою, залишивши світло, пішли, побігли.
Клеопа. Але звідкіля у нас це прокляте сім’я народжується? Коли земля проклята, тоді й любов до неї також.
Друг. Добре думки звеш сім’ям. Сім’я є початком плодів. А порада в серці — голова наших справ. Але оскільки серце наше є точною людиною, то й видно, кого премудрість Божа називає сім’ям і чадами зміїними. Ці люди люблять землю, а вона є п’ята, і підніжжя Боже, і тінь. Через це нічим вони не ситі. Блаженний, коли в чийомусь серці проклята ця голова розчавлена. Вона-бо виводить нас у горесті, а нам [здається, що] у гадані солодкості. Але звідкіля цей змій у серці зароджується? Це ти питаєш?
Клеопа. Хочу знати.
Друг. А звідкіля лихе сім’я на грядках городніх? Повно скрізь усіляких рад. Не вбережешся, щоб не народжувалось. Але що робити? Сину! Бережи серце своє! Стань на сторожі із Авакумом [Авакум — біблійний пророк, автор однієї з книг Старого Заповіту]! Знай себе. Оглянь себе. Будь у домі своєму. Бережи себе. Чуєш? Бережи серце.
Клеопа. Та як же себе берегти?
Друг. Так, як ниву. Виполюй чи викорінюй і виривай усіляку раду лукаву, все лихе сім’я зміїне.
Клеопа. А що це рада лукава та сім’я зміїне?
Друг. Любити й виправдовувати в кожному ділі порожню зовнішність чи п’яту.
Клеопа. Скажи простіше.
Друг. Не вір, що рука твоя зігниє, а вір, що вона вічна у Бозі. Сама тінь її гине, [не істинна рука]. Істинна ж рука, як і істина, є вічна, тому що невидима, а невидима тому, що вічна.
Клеопа. Ці думки чудні.
Друг. Звичайно, нові. Коли ж зміст твоєї руки присудиш плотській тіні, [а не Божій невидимості], тоді будеш старим міхом, надутим безоднею непросвічених думок доти, доки не зможеш сказати: “Бо Бог, що звелів був світу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв…” [Друге послання апостола Павла до коринтян, IV — 6] А це вчиниться при створенні нового неба й землі. “Бо ось я створю нове!” — каже Господь (Ісая, [65 — 17]).
