СИМФОНІЯ, ТОБТО ПОГОДЖЕННЯ СВЯЩЕННИХ СЛІВ ІЗ ТАКИМ ВІРШЕМ:
[“Симфонія” в одному з автографів Г. Сковороди іде як самостійний твір]
“Він сказав: “Пильнувати я буду дороги свої, щоб своїм язиком не грішити…” [Псалтир, XXXVIII — 1].
Розмова: Памво, Антон, Лука та інші.
Лука. Продовжуй же притчу свою, Памво!
Памво. Нарешті ті два невільники прийшли до великих гір. Вони за своє звільнення дякували Богові. Але голод і туга за вітчизною мучила їх. Коли затих вітер, почули вони шум вод і підійшли до джерела. Старший із них, відпочивши трохи, обдивився місця довкола цього багатого джерела, що витікало із жахливих азіатських гір.
“Звичайно, — говорить, — недалеко тут люди десь живуть”.
“Не знаю, хто б міг поселитися у цих страшних пустелях, — сказав молодий, — принаймні було б видно якийсь слід до джерела”.
“Так, поблизу його на камінні не видно, —мовив старий. — Але в дальній околиці примітив я слід вельми схожий на людський”.
Трохи загаявшися, піднялися вузенькою стежкою по кручах. Вона їх привела до кам’яної печери із таким написом: “Скарб світла, гріб життя, двері блаженства”.
“Не знаю, який дух вабить мене в темний цей вертеп, — каже старий. — Чи помру, чи живий буду. Ходи за мною”.
Слідуючи керівництву духа, пішли обоє всередину. Молодий не міг більше стерпіти глибокої тьми.
“Ах, куди йдемо?”
“Потерпи! Здається, чую людський голос”.
І справді, стало чутно шум людей, які веселяться.
Наблизившись до дверей, почали стукати. Через шум нешвидко їм відчинили. Зайшли до просторої зали, освітленої лампадами. Тут їх прийняли як родичів, зробили учасниками бенкету. А жило там кілька землеробів із родинами.
Відпочивши кілька днів у цих людинолюбних простаків, котрі шість днів святкували народження свого пана, спитали мандрівники у Конона, котрий був поміж них головою, як далеко живе їхній пан.
“Він нас усім тим, що до веселості належить, наділяє, — сказав Конон, — одначе ми до нього в дім ніколи не ходимо, окрім наших пастухів, котрі йому вірніші за інших. Вони від нас носять йому поклони. Коли бажаєте, можете до нього піти. Він дивиться не на обличчя, а на серце. Вам назад повертатися не можна. Он двері! Вам не страшний буде шлях темного вертепу при смолоскипі. Господь із вами! Ходіть!”
Сьомого дня при вході своєму в печеру, 1771 року опівночі, вступили чужоземці у путь Господню. На світанку почули хор, котрий співав: “Смертю смерть переміг…”
Після співу раптом відчинилися двері. Зайшли в палац, ранковим світлом освітлений…
Лука. Досить! Заспіваймо Богу Яковому нині! Починай співати твій псалом і веди хор, Памво! А ми за тобою, наскільки можливо.
ХОР
Памво. “Він сказав: “Пильнувати я буду дороги свої…”
Лука. Здається, з цим віршем згідний цей: “Я сказав; “Зберегти закон твій…” [Псалтир, СХVІІІ — 57. В українському перекладі: “Я сказав: “Моя доля, о Господи, щоб держатись мені твоїх слів”] Звідси видно, що Давидові дороги, які він має намір зберегти, і закон Божий — все це одне. Отже, другий вірш витлумачує перший.
Антон. Трохи є сумніву в тому, що Давид назвав своїм те, що Боже є, а не його.
Квадрат. Чому ж Давиду закону Божого не назвати своєю дорогою? Він-бо, шлях нечестивих залишивши, засвоїв і усиновив собі путь Божу.
Антон. Не перечу. Однак ліпше, коли б третій вірш розв’язав сумнів, щоб тверде було в трьох тонах погодження.
Лука. Чого ж сумніватися? Адже Давид і Бога своїм називає: “Частина моя ти є. Господи, ти мій, а закон твій є мій же” [Псалтир, СХVІІІ — 30. В українському перекладі: “Я вибрав путь правди, закони твої біля себе поставив”]. Він сказав: “Пильнувати я буду дороги свої…” — це те саме, що “Я сказав: “Зберегти закон твій.. .”Але для твого задоволення додам тобі і третій: “Путі мої я виповів, і почув він мене” [Псалтир, XXXVI — 5. В українському перекладі: “На Господа здай дорогу свою… він зробить”].
Антон. Я і цим незадоволений. Цей вірш пояснюється таким: “Я сказав: “Виповів на себе беззаконня моє Господові” [Псалтир, L — 5. В українському перекладі: “Свої беззаконня я знаю”]. Отже, “путі свої виповів”, тобто беззаконня своє, а не закон Божий. “І почув він мене”, тобто: “І ти відпустив нечестя серця мого”. Ці двоє в усьому поміж себе схожі. І як початок початком, так і кінець кінцем другого відкривається. Отже, трохи різняться ці два вірші: “Пильную я дороги свої”, і “Зберегти закон твій”. Коли б я сказав: “Пильную я дороги твої”, то тоді була б досконаліша симфонія з таким: “Зберегти закон твій”.
Квадрат. Як же тепер бути? Слухай, Памво! Завів ти нас у безвихідь. Ти ж сам і виведи.
Памво. Знаю. Маєте сумнів, що Давид як закон Божий називає “дорогою своєю”, так і беззаконня називає своїм-таки. Не дивуйтеся. Одна наша для всіх є дорога, що веде у вічність, але дві в собі частини і два боки, начебто дві дороги, має: праву та ліву. Частина Господня веде нас до нього, а лівий бік — у тління. Цим боком Давид раніше йшов, але, роздивившись оману, каже: “Путі свої виповів і ти” та інше. Потім, вибравши добру частину, каже: “Пильнувати я буду дороги свої”, отже, стану берегти цю добру частину, щоб мене мій язик не відвів від неї у тління. “Спокуси мене, Боже, і пізнаєш серце моє, а коли є шлях беззаконня в мені, тоді настав мене на путь вічний”.
Друг. Люб’язні друзі! Ви непогано на Давидову арфу забренькали і, мені здається, не порушили музики. Але згубили найпотрібніше, а саме: “Я сказав…”
Антон. Це, здається, кожен розуміє.
Друг. А мені ввижається, що начебто нема труднішого.
Антон. Звісно, ти жартуєш.
Друг. Аж ніяк! Святе Письмо подібне до ріки чи моря. Часто в тому місці глибина й самим ангельським очам ховається недоглядна, де зовні виглядає погано й просто. Зазначте, що Давид у багатьох місцях говорить “сказав”, а після того вельми важливе йде, наприклад: “Сказав: “Нині почав…” тощо. “Сказав: “Потім народжується збереження закону”. “Рече безумний у серці своїм”; в той-таки час іде розтління всіх починань. “Сказав: “Ти є Бог мій”. Бачите, що мова є сім’ям та джерелом усьому добру та злу, а ви цю голову згубили. А ці добрі речі просить він у Бога ж. “Скажи душі моїй: “Спасіння твоє я є”. “Господи, вуста мої відкрий.. .”А як послав слово своє і зцілив, тоді Давид усій будові своїй поклав основу. Як же ти, Антоне, кажеш, що кожен це розуміє? Чи тямиш ти, що таке є мова?
Антон. Принаймні бачу людські вуста.
Друг. Бог знає… “Приступить людина , і серце глибоко”. Як же можеш бачити?
Антон. Серце бачити не можу.
Друг. Тоді не бачиш і вуст його. Забув ти вже те? “Глибоке є серце людині і людина також”. Слухайте, люб’язні друзі! Заспівайте на Давидових гуслях. Викрийте його невігластво. Проженіть біса!.. Памво, зачинай!
СИМФОНІЯ
Памво. “Зігрійся, серце моє”. “Говорив язиком моїм”.
Лука. “Дав ти веселощі серцю моєму”.
Квадрат. “Виллю серце моє, слово — добро, язик мій — тростина”.
Памво. “Порадіє язик твій правді твоїй”.
Квадрат. “Слово Господнє розпалить його”.
Лука. “Возвеселитися у веселощах язика твого”.
Памво. “Розпалиться серце моє і нутро моє”.
Лука. “Порадіють вуста мої і душа моя”.
Квадрат. “Тобі каже серце моє: “Господа знайду”.
Друг. Досить! Чи чуєш ти, Антоне, симфонію? Збагнув ти, що язик з вустами радіє, а серце говорить? Признайся ж із Сираховим сином, що “уста мудрих у серці їхньому”. Але коли серця їхнього не бачиш, ні вуст їхніх, ні язика, ні слова вуст їхніх, ні мови також. Бачиш, яке важке слово; “Сказав”.
Антон. А зовнішні вуста та язик, що воно є?
Друг. Занімій та мовчи! Чи не чув ти, що на цих гуслях не маємо співати для своєї землі, плоті та крові, а єдиному Господу і його язику, про який пишеться: “Земля забоїться і замовчить, коли ставатиме на суд Богу”.
Антон. Справді новий язик.
Друг. Нова людина має і язик новий. Слухай, Памво! Заспівайте цій улюбленій нашій людині, солодкості й бажанню нашому. Але так співайте, щоб солодка була йому ваша хвала. Заспівайте розумом, не тільки голосом, що разить повітря. Новому нову пісню!
СИМФОНІЯ
Памво. “Співаю тобі в гуслях, святий Ізраїле”.
Лука. “Красний добротою більше синів людських”.
Квадрат. “Улюблені, як син єдинородний”.
Памво. “Через те помазав тебе. Боже, Бог твій”.
Лука. “Чесне ім’я його перед нами й живий буде”.
Квадрат. “Обновися, як орлина, юність твоя”.
Памво. “Жезла сили пошле тобі Господь з Сіону”.
Лука. “Що є людина, коли пам’ятаєш його?”
Квадрат. “Людина й людина родилася”.
Памво. “Престол його, наче сонце”.
Лука. “Устань, усе спиш ти, Господи”.
Квадрат. “Десниця твоя візьме мене”.
Памво. “Не даси преподобному твоєму бачити зітління”.
Лука. “Ще-бо і плоть моя вселиться на упованні”.
Квадрат. “І літа твої не збідніють”.
Друг. Чи знаєш ти, Антоне, цього блаженного мужа? Він не вмирає, і плоть його не зітліває.
Антон. Признаюся не знаю. А що знаю, ті всі вмирають і тліють.
Друг. Так слухай же, що всі ті у Бога не в рахунку. “Не зберу, — каже Господь, — соборів їхніх від крові” [Тут і далі даються парафрази біблійних висловів. Цей, очевидно, відповідає: “Тіло і кров посісти Божого Царства не можуть” (Перше послання апостола Павла до коринтян, XV— 50)]. Яка користь у крові їхній, коли вони тліють? Шукай, що то за людина, котра в пам’ятнім записі у Бога? Коли знайдеш, тоді ж і сам будеш записаний на небесах. Адже ти читав, що “єдиним називається Бог”, а там розуміється — двоє — людина і людина, язик і язик, “сказав” і “сказав”, старе і нове, істинне й пусте, слово Боже і смертне, голова і п’ята, дорога і гріх, тобто блудіння… “Сказав”. А потім що? “Пильнувати я буду дороги свої”. “Сказав беззаконним”. А що таке? “Не беззаконьте”. “Сказав”. Що то за мова? “Почую, що рече в мені Господь?” [Можливо, це відповідає: “І почув я голос його слів” (Книга пророка Даниїла, X—9)]. “Світ! Що каже світ на людей своїх?”. “Сказав”. Оце і мова: “Господи, вуста мої відчиниш” [Парафраза: “Щоб Бог відчинив нам двері слова” (Послання апостола Павла до колосян, VI — 3)]. “Сказав: “Господь дасть слово тим, що благовістять”. “Сказав: “Він послав слово і зцілив їх” [Псалтир, СVI — 20. В українському перекладі: “Він послав своє слово та їх уздоровив”]. “Сказав: “Спочатку було слово” [В українському перекладі: “Споконвіку було Слово” (Євангеліє від Івана, І—1)]. “Сказав: “Бог мовив із тьми світлу возсіяти” [В українському перекладі: “Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв” (Друге послання апостола Павла до коринтян, IV— 6)]. “Сказав: “Той зітре твою голову”. “Сказав: рече Бог: “Хай буде світло” [В українському перекладі: “І сказав Бог: хай станеться світло” (Буття, І — 3)]. “Сказав: “Просвіщаєш ти тьму мою” [В українському перекладі: “І освітить Господь мою темряву” (Друга книга Царів, XXII — 29)]. “Сказав: “Серце чисте створи мені” [Псалтир, L — 12]. “Сказав: “Господи, в череві нашім зачався” [В українському перекладі: “На тебе з утроби я зданий” (Псалтир, XXI — 11)]. “Сказав: “Всяке тіло — трава” [Книга пророка Ісаї, ХL — 6]. “Сказав: “Клявся і поставив судьби”. “Сказав: “Бо Боже слово живе” [Послання апостола Павла до євреїв, IV— 12].
“Сказав: “Доки сіктимеш, мечу Божий? Скажи істину в серці моєму, Боже серця мого, доки сіктимеш? Я уже сховав словеса у серці моєму”.
Антон. А я думав, що Давид звичайно сказав нашою мовою: “Сказав”.
Друг. Ні! Але таємною, новою, нетлінною. Він не любив інакше говорити. Чуєш, що мовить: “В Господі похвалю слово”.
Антон. О, коли б Бог дав і мені цей новий язик!
Друг. Коли пізнаєш старий, пізнаєш і новий.
Антон. Тьху! Що за біда? Начебто я старого не знаю? Ти мене опудалом зробив.
Друг. Коли б тобі шинкар поставив одну склянку старого, а другу нового вина, а ти не знавець, то як можеш сказати, ніби знаєш? Помилково можеш прийняти старе замість нового.
Антон. Яка ж користь бачити, не маючи смаку?
Друг. Цілковита правда. А я тобі кажу, що й про сам старий язик не відаєш, де він, хоч би й смаку не був позбавлений.
Антон. Що ти співаєш? Адже старий наш язик у роті.
Друг. А рот де?
Антон. Хіба ти не бачиш мого рота?
Друг. Досить брехати, непросвічене болото! Підземна темряво! Послухай Давидових гусель і прожени духа брехні. Співай-но, старий!
СИМФОНІЯ
Памво. “Нема в устах їхніх істини. Серце їхнє марнотне”.
Лука. “Вуста улесливі в серці”.
Квадрат. “Рече безумний у серці своїм”.
Памво. “Труд і хвороба під язиком твоїм”.
Лука. “Наскільки покладу поради в душі моїй”.
Квадрат. “Хвороба у серці моїм”.
Друг. То бачиш, що найстаріший твій язик у старому серці твоєму, а не в зовнішності?
Антон. Як же зовнішній мій язик не говорить, коли він говорить? Адже голос його чутно.
Друг. Думка рухає болото твого язика, і вона ото й говорить ним, але не болото. Це так, як молоток годинника на башті б’є: виходить із нутра годинникової машини побуджувальна сила, якою приводиться в рух нечутливий молоток. Через це Давид і співає: “Помислене (саме так) і говориться”. Старий чи новий язик — обидва заховалися у безодні сердець свої., “Зміркуй, — каже, — дороги свої”, тобто: “Сказав: пильнувати я буду дороги свої”. І знову-таки про лихий язик таке: “Неправду умислив язик твій”, тобто “Серце його зібрало беззаконня собі”. І як у мертвість твого зовнішнього язика, так у всі твоєї тлінності члени виходить побуджувальна сила із сердечної-таки машини. Тому й видно, що всі вони в тій-таки прірві, як яблуня у своєму сімені, ховаються, а зовнішнє болото про них тільки свідчить. Півчі, заграйтей цієї пісеньки!
СИМФОНІЯ
Памво. “Нога моя стала на правоті”.
Лука. “Тії ж завжди блудять серцем”.
Квадрат. “Неправду руки ваші виплітають”.
Памво. “В серці беззаконня чините”.
Лука. “Язик його виплітає улесливість”.
Квадрат. “Возвів я очі свої”.
Памво. “До тебе взяв душу мою”.
Лука. “Глянь і прихили вухо своє”.
Квадрат. “Прихилив серце моє до одкровення твого”.
Друг. Розжуй силу цих слів і побачиш, що нога гордині, і рука, і роги грішних, і зуби, вуха, і око просте й лукаве — і все до останнього волосу заховалось у сердечній глибині. Звідси виходять помисли, котрі рухають усю нашу крайню плоть та болото. Зміркуй, що володіє зовнішнім твоїм оком, те є головне твоє око, а плотське — так, ніби одежа, що покриває свою внутрішність. Те ж розумій і про інші частини.
Антон. Ти ж говорив, що тільки вуста одних мудрих у серці їхньому, а тепер говориш це про всілякі вуста.
Друг. Вельми ти примітливий на мої помилки. Ось Сирахів вірш: “Серце безумних у вустах їхніх, вуста ж мудрих — у серці їхньому”. Хай же і вуста безумного будуть у серці. Але коли ти цього не розумієш, у той час думка твоя буде в болоті зовнішніх твоїх вуст. А про що міркуєш, там і твоє пусте серце. Воно гадає, що плотське болото сильне і важливе. У цій псевдодумці воно, пробуваючи, робиться і саме пустошем, оскільки і язик його є суєтний. Такий помисел є вустами твоїми тлінними, а в них доти твоє серце буде, доки не мовиш; “Сказав: “Пильнувати я буду дороги свої”. “Спаси мене від болота, щоб не втопився”. Через це язик і головою зветься, що за цим вождем усе людське серце йде. Бажав би я, щоб тобі Господь і всім нам дав нове і чисте серце, стер голову язика зміїного, а заговорив у серці тим язиком, про який сказано: “Язика його не бачивши, почуєте”. “Послав слово своє і збавив їх від розтлінь їхніх”.
Антон. Тепер, здається, і я розумію ці слова: “Порадіють кості смиренних” [В українському перекладі: “І радітимуть кості, що ти порушив” (Псалтир, L — 10)].
Друг. Коли все на все, то й сама кістка в душі і серці перебуває. “Коли я мовчав, — каже, — спорохнявіли кості мої” [Псалтир, XXXI — 3].
Памво. “Онімів і мовчав я від благ у той час, коли постав грішний [язик] переді мною”.
Друг. Саме так. А як цей злий вождь та голова зміїна приводять увесь сердечний скарб у сум’яття, так навпаки, веселий Божий мир приносить усьому серцю добровісний язик, усій безодні нашій радість і світло. “Духу моєму, — каже, — даси радість та веселощі”. Через це як все моє, так і кості мої, які передусім змирилися до зітління, тепер порадіють. Цьому мирному язику повірив, тому і сказав. А що сказав? Ось що. “Кожна людина — лож”. “Всяка плоть — сіно”. “Плоть — це ніщо!” “Сказав: ім’я Господнє прикличу”. “Сказав: пильнувати я буду дороги свої”. Піду вслід за новим своїм язиком, за нетлінною людиною. Не піду на зітління за грішним язиком. Вигукну із Ісаєю: “Божий я є”.
Памво. Ввійшли ми трохи у внутрішність плоті нашої, начебто в надра земні. Знайшли, чого не бачили. Людей ми знайшли нових, які мають руки, ноги і все нове. Але ще не кінець. Продовжуємо шлях до досконалого світу нашого. Зневаж, о душе моя, цілковито всю плоть видиму і невидиму! Відходь од неї і наближайся до Господа. Вірою відходь, а не видінням. Віра риє й рухає гори. Ось світильник стежкам твоїм, язиче новий!
Амінь.
___________________________
Примітка:
1. Наркіс (Нарцис) — син річкового Бога Кефіса та німфи Ларіопи. За легендою, закохався у власне відображення у воді струмка й помер від туги за собою. Для Г. Сковороди образ Наркіса є символом самопізнання людини.
2. Г. Сковорода назвав цей твір своїм “першорідним сином”, тобто першим філософським твором, і повідомив у “Пролозі”, що його написано “на сьомому десятку століття цього” — у 70-х роках. В останньому розділі є дата 1771, отже, вважають, що твір написано у 1769 — 1770 рр. Немає підстав брати під сумнів свідчення самого автора про “першорідного сина”: найімовірніше, що першу редакцію “Наркіса” написано до 1767р., другу — невдовзі по тому, а третю — після 1785 р. Пролог же написано ще пізніше, близько 1793 р. Твір належить до серії діалогів про душевний світ. Був уперше надрукований М. Антоновським у Санкт-Петербурзі в 1798 р. — це перший із опублікованих творів філософа — окремою брошурою під назвою “Библиотека духовная, содержащая в себе дружеские беседы о познании самого себя”. Текст тут неповний, займає він 193 сторінки, імені автора не подано. Існують два автографи твору, перший має назву: “Разговор о том, знай себе” — зберігся неповністю і не датований. Другий дійшов до нас із рукописного зібрання М. Ковалинського, він творився у 80-х роках. Твір знаємо також у шести списках.
