Один гуцул мав трьох синів. Поля у них не було, і кепсько їм жилося. Найстарший син сказав:
– У нас нема, неню, за що рукою зачепитися. Що мені тут робити? Піду я у світ, може, там десь знайду свою долю…
– Іди, сину,– мовив йому батько.
Найстарший поклав хліба у торбину та й пішов, куди очі дивилися. Не минав дорогою ні сіл, ні міст. І всюди питав, чи нема десь муки на руки. Але ніде не міг знайти роботи. Якось на роздоріжжі здибав чоловіка з довгою бородою.
– Куди, легіню, йдеш? – питає той.
– Шукаю муки на руки.
Бородатий втішився:
– А ти б не найнявся до мене на службу?
– А чого би ні?
– Та чи вмієш читати й писати?
– Аякже, ще й як! – похвалився парубок, хоч сам не знав ні одної букви.
Бородатий посміхнувся й каже:
– Письменного наймита я не потребую…
Найстарший син вернувся додому.
– Нема добра у світі…– сказав батькові.
А середущий проситься:
– Пустіть тепер мене шукати гараздів.
– Іди, сину,– погодився батько.
Середущий пішов. Довго блукав дорогами, бував у селах і містах, але ніде не знайшов роботи. А на роздоріжжі якось його здибав бородатий чоловік.
– Куди йдеш? – спитав.
– Хочу десь заробити…
– А ти не пішов би до мене служити?
– Піду, чого ж ні?
– А читати і писати вмієш?
– Го-го, дуже добре! – похвалився легінь, хоч ніколи в руках не тримав ні книжки, ні пера.
– Письменного наймита я не потребую. Іди собі далі…– засміявся бородач.
І середущий син вернувся до рідної хати.
– Нема добра на світі,– сказав батькові.
Проситься найменший:
– Пустіть, неню, може, я буду мати щастя…
– Іди, сину,– відповів старий.
Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і – гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.
– Куди ти йдеш, легінику?
– Шукаю роботу…
– А читати і писати вмієш?
– Не вмію, чоловіче,– схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.
– Такий наймит мені вже потрібний…
– А яка робота?
– Будеш стирати порохи з книжок.
Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одпої хати вийшла стара жінка і спитала:
– Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?
– Віддав, а що?
– Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.
– Дякую тобі, добра жінко.
Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.
А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:
– Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.
Чоловік прийшов до чорнокнижника:
– Хочу забрати свого сина.
Бородатий вивів на подвір’я три коні й сказав:
– Між ними є твій син, мусиш його впізнати…
– Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?
– Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.
– Бідна моя голова – що маю робити? – забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: – Ади, це мій син…
Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:
– Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.
– Ходім, сину,– погодився батько.
Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:
– Я зараз перекинуся на білого коня. А ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що – золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.
– Добре, сину, зроблю так, як кажеш.
Син обернувся на коня – білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився на свій люд. Раптом уздрів чарівного коня, що аж виблискував на сонці, й гукнув на свою варту:
– Ану, жовніри, запитайте того чоловіка, куди їде на коні.
Варта зупинила чоловіка:
– Вельможний цісар хочуть знати, куди їдеш на коні.
– Куди? їду на ярмарок продавати коника.
Жовніри сказали вельможному цісареві. Того гейби стала пропасниця трясти.
– Ведіть сюди гуцула!
Привели верхівця, і цісар спитав:
– Що хочеш за коня?
– Торбу золотих,– відповів чоловік.
Цісар наказав, аби йому дали торбу грошей, а коня вели до стайні. Гуцул зняв вуздечку і запхав у пазуху.
– Нащо береш вуздечку? – спитав цісар.
– Дома росте лошачок, а вуздечка у мене одна та ще й золота.
Чоловік узяв торбу золотих і пішов на те місце, куди мав вернутися наймолодший син. Довго не чекав, і хлопець прийшов. Вони накупили всілякого добра й рушили Додому.
А коли збідніли, то знову пішли обдурювати цісаря. Та й чому б його не обдурювати? На те він і цісар!
