Жили собі чоловік і жінка; у них були донечка і синочок маленький.
– Доню, доню! – казала мати. – Ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку; будь розумницею, бережи братика, не йди з двору.
Батьки пішли, а донька забула, що їй наказували; посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю, загулялась, забарилась. Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, понесли на крилечках.
Прийшла дівчинка, зирк – братика нема! Охнула, кинулась туди-сюди – нема! Кликала, заливалася слізьми, голосила, що погано буде від батька й матері, – братик не відгукнувся!
Вибігла в чисте поле; майнули вдалині гуси-лебеді і пропали за темним лісом. Гуси-лебеді давно собі поганої слави зажили, багато шкодили і маленьких дітей викрадали; дівчинка вгадала, що вони забрали її братика, кинулась їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж стоїть пічка.
– Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.
– З’їж мій житній пиріжок – скажу.
– У мого батечка і пшеничні не їдяться!
Пічка нічого не сказала.
Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.
– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.
– З’їж моє лісове яблуко – скажу.
– У мого батечка і садові не їдяться!
Яблуня нічого не сказала.
Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.
– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?
– Поїж мого киселику з молоком – скажу.
– У мого батечка й вершки не їдяться!
І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:
– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?
– Он туди! – показав.
Побігла – стоїть хатинка на курячих ніжках, стоїть-повертається. У хатинці сидить баба-яга – пика жилувата, нога глиняна; сидить і братик на лаві, грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила і навтьоки; а гуси-лебеді за нею навздогін летять; наженуть поганці – куди подітися? Тече молочна річка, киселеві береги.
– Річко-матінко, сховай мене!
– Поїж мого киселику!
Нічого не поробиш – поїла. Річка її посадила під бережок, гуси-лебеді пролетіли. Вийшла вона, сказала «Дякую!» – і знову біжить із братиком; а гуси повернулись, летять назустріч. Що робити? Біда! Стоїть яблуня.
– Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!
– З’їж моє лісове яблучко!
Швиденько з’їла. Яблуня її затулила гілочками, прикрила листочками; гуси-лебеді пролетіли. Вийшла і знову біжить із братиком, а гуси побачили – та за нею; зовсім налітають, уже крилами б’ють, тільки й дивись – із рук вирвуть! На щастя, на дорозі – пічка.
– Господине пічко, сховай мене!
– Поїж мого житнього пиріжка!
Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.
А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.
