Давним-давно жив у одній країні мудрий і щасливий король. Одне лише затьмарювало його старість — у нього не було дітей. І ось одного разу король вирішив: «Знайду я найчеснішу в країні дитину й усиновлю її». Він звелів роздати всім дітям квіткове насіння й оголосив:
— Той, хто виростить з цього насіння найкрасивіші квіти, буде для мене сином або донькою.
Усі діти посадили насіння і поливали його вранці і ввечері.
Сон Ір теж старанно доглядав за насінням.
Але минуло десять днів, минуло півмісяця, місяць, а насіння в горщику усе ще не давало паростків.
«Як дивно», — подумав Сон Ір.
Нарешті він запитав у матусі:
— Чому в мене насіння не проростає?
І мати, теж заклопотана цим, відповіла:
— Посади ти його в іншу землю.
Сон Ір пересадив насіння, але воно знову не дало паростків.
Прийшов день, коли король мав дивитися на квіти.
Безліч дітей в ошатному вбранні вийшло на вулицю, тримаючи перед собою горщики з квітами. Кожен бажав стати спадкоємцем короля.
Але що це? Чому король, оглядаючи квіти, проходив повз усіх дітей і обличчя в нього було похмурим?
Раптом біля одного будинку він побачив Сон Іра, що стояв з порожнім горщиком і плакав.
Король наказав покликати до нього хлопчика.
— Чому ти стоїш з порожнім горщиком? — запитав він.
Сон Ір, схлипуючи, розповів, як він посіяв насіння, але воно не проросло, — напевно, на кару за те, що він якось потай зірвав яблуко в чужому саду.
Почувши цю відповідь, король узяв Сон Іра на руки і сказав:
— Ось мій чесний син!
Люди загомоніли:
— Чому король усиновив хлопчика з порожнім горщиком?
І король пояснив:
— Люди! Насіння, що роздали дітям, було вареним.
І тоді всі схвально закивали. А у дітей, що стояли з чудовими квітами, від сорому почервоніли щоки, адже всі вони посадили інше насіння.
