Жили-були собі дід і баба, а дітей у них не було. Якось дід і каже бабі:
– Ото якби у нас був синок, високий та дужий, поміч мали б!…
– Нам якби синочка завбільшки з мізинчик, і то було б добре,– докинула баба.
Не встигла вона доказати, як перед ними з’явився хлопчик із мізинчик завбільшки. Зраділи старі й назвали його Хлопчик-Мізинчик.
Якось Хлопчик-Мізинчик гуляв у лузі, а там пасся віл. Він не помітив Хлопчика-Мізинчика, бо той був нижче трави, і спас його разом з травою. Перелякався бідолашний віл, заплакав, але що поробиш!.. Пішов він до струмочка – напитися води. Розкрив рота, а звідти вистрибнув Хлопчик-Мізинчик – і просто в воду! Вода понесла його далеко-далеко повз виноградники, поля й винесла аж на морський берег.
– Я врятований! – радісно вигукнув Хлопчик-Мізинчик і сів на пісок погрітися. Раптом він побачив щось велике і кругле. Воно стогнало:
– Хлопчику-Мізинчику, допоможи мені стати на ноги, я для тебе все зроблю, що тільки забажаєш!
– А хто ти?
– Я морська черепаха. Тут проходив якийсь чоловік і перевернув мене, мабуть, щоб по дорозі назад забрати. Допоможи мені, любий Хлопчику-Мізинчику!
Хлопчик-Мізинчик зібрався з силами й перевернув черепаху.
– Спасибі, любий! Чим я можу віддячити за твою доброту? – спитала та.
– Я б хотів, щоб ти відвела мене до моїх батьків, а у них щоб були завжди харчі і тепла одежа. Ми люди бідні. Але де все це дістанеш! Навкруги один пісок!..
Черепаха засміялася:
– Сідай на мене – і побачиш!
Хлопчик-Мізинчик виліз на черепаху, і вони скоро дісталися печери. А в печері було повно золота, перлів, діамантів.
– Набирай, скільки можеш донести. – мовила черепаха. – Тепер ви матимете і теплу одежу, і харчі.
І черепаха зникла. Хлопчик-Мізинчик узяв трохи золота, перлів, діамантів і повернувся додому. Дуже зраділи дід і баба, коли побачили живого і здорового Хлопчика Мізинчика. Від того часу вони ніколи не бідували.
