Був у діда та баби син-одинак. Дуже бідно вони жили. Мали сяку-таку худібку, але й ту довелося дорізати – нічим годувати було. Думали дід та баба, гадали та й вирішили віддати сина до міста в найми. Не одне місто батько з сином обійшли, але ніде не хотіли наймати хлопця. Ішли вони якось дорогою та добряче втомилися. От сів старий на якийсь чотирикутний камінь, що лежав на узбіччі, й тяжко зітхнув:
– О-ок-уш-ш…
Аж тут хтозна-звідки з’явився білобородий дідок.
– Навіщо ти мене кликав? – питає.
– Я не кликав тебе, просто зітхнув,– відповідає батько.
– А мене звати Окуш… Куди ти цього хлопця ведеш?
– Нічим сім’ю прогодувати, тож і ходжу, питаю, може, хто сина в найми візьме.
– Віддай його до мене в науку. Прийдеш по нього через рік, – сказав дідок, тицьнув батькові золотого, узяв сина за руку й зник з очей.
Почав хлопець учитися в Окуша, познайомився з його дочкою.
Якось вона відкликала парубка вбік та й каже:
– Мій батько чаклун. Звідси він тебе не відпустить ніколи.
Навіки зостанешся в нього рабом. Але я теж умію чаклувати, можу навчити й тебе.
З тих пір потай від батька дівчина почала навчати хлопця різним чарам, яких не знав навіть старий чаклун.
От через рік приходить, до чаклуна батько того хлопця.
– Віддай мені сина, рік минув,– каже.
Старий чаклун прошепотів якесь заклинання – й тут де не взялися семеро котів.
– Забирай свого сина, коли впізнаєш, – показав дідок на котів.
Де вже там було упізнати парубка. Старенький батько гірко заплакав та подався додому ні з чим.
Минув ще рік, і знову приходить батько за сином. Чаклун щось пошептав – і перед ним з’явилося сім рудих лисиць. Не впізнав батько сина й на цей раз.
Так минуло шість літ. От чаклун і каже старому:
– Ти не впізнав свого сина шість разів. Якщо не впізнаєш сина і на цей раз – хлопець мій.
Іде старий батько дорогою та гірко плаче. Коли це наздоганяє його вороний прудконогий скакун.
– Я твій син,– каже старому кінь.– Наступного року чаклун покаже тобі семеро коней, зараз він учить нас цьому. Порахуй тих коней, я стоятиму з правого боку третім, от і лови мене, та гляди не помилися.
Сказав це кінь і поскакав геть.
Через рік приходить батько до чаклуна знову. Той пробелькотів щось – і на дорозі постало семеро вороних скакунів. Батько уважно оглянув їх, відрахував з правого боку третього та ухопив його за вуздечку:
– Оце мій син.
Мусив чаклун віддавати батькові сина. Удома хлопець каже батькові:
– Я обернуся конем, а ти продай мене на базарі. Але вуздечки не продавай.
Подався старий до міста, узяв добрі гроші за коня, сам підперезався вуздечкою та й подався додому. А син тим часом перекинувся птахом і прилетів додому раніше за батька.
Ось і вдруге повів батько сина на базар. Але на цей раз запросив за коня аж надто високу ціну. Ніхто не хотів давати таких грошей. Проте знайшовся врешті один багатий купець. Відрахував він тисячу золотих червінців, але без вуздечки коня не бере. Подумав батько, подумав та махнув рукою: якось воно буде. Узяв гроші, віддав вуздечку і повернувся додому.
Аж виявляється, що на цей раз купив коня сам чаклун Окуш. Через якийсь час осідлав чаклун цього коня, поїхав на ньому до міста, а повернувшись, наказав дочці:
– Прив’яжи його в сараї.
От веде дівчина коня, а кінь їй і каже:
– Допоможи мені ще й цього разу, відпусти мене.
Відпустила дівчина скакуна, а батькові сказала:
– Кінь вирвався в мене з рук і втік.
Чаклун Окуш одразу ж перекинувся вороним скакуном і помчав навздогін за хлопцем. Ось-ось наздожене. Але тут парубок перекинувся барсом. Тоді чаклун обернувся тигром і знову погнався за хлопцем. Саме в той час умивалися біля річки дві дівчини. Хлопець метнувся до них і впав на березі перснем. Одна з дівчат побачила перстень, наділа його собі на палець та пішла додому. Окуш, обернувшись джигітом, подався за нею до господи бая.
– Звідки мандруєш, парубче, хай щасливою буде твоя дорога! – привітавшись, запитав його бай.
– Здалеку я,– каже Окуш. – Ішов біля річки та закортіло мені скупатися. Скинув я з пальця перстень, поклав на березі та забув про нього. А мій перстень наділа собі на палець ваша донька. Віддайте мені його.
– Бачиш, як воно вийшло, дочко! Ти знайшла перстень, але знайшовся і господар його. Тепер доведеться повертати знахідку,– звернувся до дівчини батько.
Скинула дівчина перстень з пальця й простягла чаклунові. Але перстень раптом перетворився в пшеницю й розсипався по долівці. Окуш обернувся на курку й заходився клювати зерно. Тільки одна зернинка, що зосталася в курки під лапою, перетворилася на маленьку пшонину й закотилася до бая в калошу. Окуш обернувся на горобця, щоб дістати пшонину. Але тут замість неї з калоші вилетів сокіл, і з горобця тільки пір’я полетіло.
Так парубок переміг злого чаклуна Окуша, а потім звільнив усіх людей, яких сорок років тримав під землею чаклун, забрав з собою Окушеву доньку, влаштував удома бучне весілля та й зажив собі, не відаючи турбот.
