Каліган був жадібним і невихованим хлопчиком. Він нікого не любив, окрім себе самого. Набридло йому сидіти вдома, і він вирішив піти світ за очі. І сказала Калігану його мати, вдова Мері Анна:
– Візьми кухлик і принеси води з криниці. Я спечу тобі пиріг на дорогу. Та дивись, не розхлюпай.
Взяв Каліган кухлик, пішов до криниці, зачерпнув води і, доки біг назад, розхлюпав майже всю. Лише на денці трохи лишилося.
І сказала йому Мері Анна:
– Мало води приніс, тому й пиріг вийде малий. Приніс би більше – і пиріг був би більший.
І справді, пиріг вийшов крихітний.
Сказала тоді Мері Анна Калігану:
– Сину мій, я не їла цілий день. Дай мені шматочок твого пирога.
– Ну, ні! – відповів Каліган. – Мені й самому не вистачить. – І сховав пиріг у мішок.
– То йди собі! – розгнівалася Мері Анна. – Я не дам тобі материнського благословення!
– І не треба! – одказав Каліган. – Нащо мені твоє благословення. Обійдуся без нього!
І, безтурботно наспівуючи якусь пісеньку, вирушив у дорогу. Іде він полями, лісами аж бачить: уздовж дороги пасуться вівці. А на пагорбку сидить старий-престарий пастух.
Каліган підійшов до нього й запитав:
– Чиї це вівці? Якого хазяїна? Чи не потрібен йому робітник?
Пастух подивився на хлопця і прошамкотів:
Мій хазяїн – Аїн,
Зуб червоний має.
У п’яти царів
Викрав дочок він.
Їсти не дає їм,
Все киями б’є їх –
Кийки золотії,
Шовком обвитії.
“Ні, – подумав собі Каліган. – Не треба мені такого хазяїна!”
І пішов далі. Йшов день, йшов другий, бачить пасеться величезний гурт свиней, а неподалік, на пагорбку, сидить свинопас. Питається він у свинопаса:
– Скажи, дідусю, хто твій хазяїн? Чи не треба йому робітника?
Свинопас теж був старий-престарий. Він довго мовчав, про щось думав. Нарешті тихо мовив:
Мій хазяїн – Аїн,
Зуб червоний має.
У п’яти царів
Викрав дочок він.
Їсти не дає їм,
Все киями б’є їх –
Кийки золотії.
Шовком обвитії.
“Знову цей Аїн! – здивувався Каліган. – Ні, не треба мені такого хазяїна. Скоріше б вийти з цих місць!”
І він швидко пішов дорогою. А ввечері побачив череду корів, а побіля них на траві – пастуха з довгою сивою бородою.
– Чиї це корови? – запитав Кал і гаї і. – Чи по треба вашому хазяїну робітника?
Пастух ледь чутно проспівав йому ту ж саму пісеньку про червонозубого Аїна.
– Набридло мені слухати про цього Аїна! – Сердито сказав Каліган. – Хоч куди підеш – скрізь тільки й чуєш, що Аїн, – і швидко пішов дорогою.
Раптом старий пастух закричав йому вслід:
– Якщо ти не хочеш загинути, вернись, бо люті звірі, котрих ти зустрінеш далі по дорозі, розтерзають тебе.
– Вигадуй, вигадуй, старий боягузе! – грубо відказав Каліган і пішов далі.
Та не пройшов і сотні метрів, як побачив, що на нього йдуть страшні звірі – у кожного по три голови, а на кожній голові по чотири роги, – ідуть, гарчать, хочуть його з’їсти.
Злякався Каліган, кинувся геть, через гори, через поля і ліси, й раптом побачив ворота високого замку. Вони були відчинені. Він вбіг у розчинені ворота й опинився у багато вбраній кімнаті. В ній нікого не було. Зайшов до другої і там нікого, до третьої – і та порожня. Де ж люди? Спустився Каліган сходами в кухню і побачив там згорблену стару жінку, котра сиділа біля коминка і плела.
– Не проганяй мене, будь ласка, добра бабусю! – сказав Каліган, тремтячи від страху. -– Дозволь мені переночувати у цьому замку.
– Гаразд, лишайся, – мовила стара. – Ніхто тебе звідси не жене. Та чи сподобається тобі тут? Адже це замок Червонозубого Аїна, а він нещадно ковтає всіх: і жінок, і чоловіків, і дітей!
Злякався Каліган й кинувся до дверей. Та пригадав страшних триголових чудовиськ, які гналися за ним, і, обливаючись сльозами, почав благати:
– Заховай мене, бабусю, хоч на ніч, а на світанку я тихенько піду.
– Лізь сюди, – сказала стара і штовхнула його в темний куток під сходами.
Там він улігся і швидко заснув. Та невдовзі сходи заскрипіли, і у себе над головою він почув чиїсь важкі кроки. Це Аїн повернувся додому і сходами піднімався до спальні. Та ось він зупинився, роззираючись. І раптом як загарчить по-звірячому:
– Чую, чую людський дух! Буде мені смачна вечеря!
Він засунув під сходи величезну лапу і витягнув
звідти Калігана. Глянув Каліган і зомлів: величезний Аїн, розкривши рота, клацав зубами, а вони у нього червоні, як кров. І почав благати Каліган, аби той змилувався над ним. Аїн засміявся і сказав:
– Гаразд, я збережу тобі життя, якщо ти відгадаєш загадку. Якщо ні…
І знову заклацав зубами.
– Яку загадку? – забелькотів Каліган.
– А ось яку: що дорожче від золота і краще від сонця.
Каліган тієї ж миті відповів:
– Солодкі медові пряники найкращі в світі!
Людожер засміявся і вигукнув:
– Де тобі відгадати!
Вдарив його чарівною паличкою і перетворив на камінь.
А Каліган мав брата Гарольда. Він також був неввічливий і жадібний. Коли Гарольд забажав подорожувати, мати спекла йому на дорогу невеличкий пиріг. І сказала: “Відломи мені шматочок, я нічого не їла з учорашнього дня”. На що той відповів: “Не дам ані крихти”
І пішов з дому, навіть не глянувши у її бік.
Незабаром і він потрапив у полон до Чсрвопозубого Аїна. Той загадав йому загадку:
– Що дороже від золота і краще від сонця?
І він відповів:
– Медові пряники!
Червонозубий Аїн засміявся над ним і перетворив на камінь.
Мері Анна мала ще одного сина – наймолодшого: Валентайна. Якось він сказав матері:
– Щось довго не повертаються брати… Чи не сталося, бува, чогось із ними? Дозволь я піду їх шукати. Може, їм потрібна моя допомога.
І сказала йому Мері Анна:
– Лишайся, синку, зі мною. Ти ж у мене найменший.
– Ні, матінко, благослови мене в дорогу. Чує моє серце, що з ними сталося щось недобре.
– Що ж, – мовила Мері Анна, – йди. Тільки спочатку візьми кухоль і принеси мені води з криниці. Та дивись, не розхлюпай дорогою.
Хлопець приніс їй повен кухоль води. Мати спекла йому пиріг і просить:
– Дай мені шматочок пирога. Я не їла сьогодні цілий
день.
– Візьми собі, рідна, хоч увесь!
Обняла Мері Анна сина, поблагословила, побажала йому щасливої дороги. Пішов хлопець тією ж дорогою, якою пройшли його брати. Йшов, ішов, і захотілось йому їсти. Вийняв він із торбинки шматок пирога, але тільки-но підніс до рота, як підходить до нього згорблена кульгава бабуся і просить:
– Я помираю з голоду. Подай мені, синку, хоч крихту.
Хоча Валентайн і сам був голодний, проте, побачивши сумне, виснажене обличчя бідної бабусі, дав їй шматок пирога.
І сталося диво! Згорблена, стара жінка перетворилася на красуню-фею, її лахміття – на розкішний одяг, а в руці виявилася чарівна паличка.
– Я добра фея, – сказала вона. – Мати благословила тебе і побажала щасливої дороги, а тому успіх супроводжуватиме тебе у всіх твоїх ділах і пригодах. Благословення твоєї матері й привело мене на твій шлях. Візьми цю чарівну паличку, та дивись, не загуби її, вона скоро тобі знадобиться.
І фея розтанула. А Валентайн весело й бадьоро пішов далі. Він, як і брати, зустрів трьох старих пастухів, які проспівали йому пісню про злого велетня Аїна:
Наш хазяїн – Аїн.
Зуб червоний має.
У п’яти царів
Викрав дочок він.
Їсти не дає їм.
Все киями б’є їх –
Кийки золотії.
Шовком обвитії.
І коли з’явилися страшні триголові звірі, Валентайн не злякався. Він змахнув чарівною паличкою, і чудовиська одразу щезли. Валентайн сміливо підійшов до замку Аїна й щосили постукав у ворота. До нього вийшла сива згорблена жінка і злякано зашепотіла:
– Іди, іди геть, швидше! Сюди вже приходили юнаки і з ними сталася біда. Аїн нещадний і злий.
Та сміливий Валентайн сказав:
– Впусти мене, я не боюсь його. Мені б тільки добратися до нього!
Жінка неохоче впустила хлопця й захопила в комірчині під сходами.
Надвечір сходи заскрипіли, і в кухню ввалився Аїн. Він голосно заплямкав губами і заревів:
– Чую, чую людський дух! Буде мені смачна вечеря!
Засунув під сходи руку, витягнув звідти Валентайна.
– А відгадай-но мою загадку: що дорожче від золота і краще від сонця?
І відповів Валентайн, не задумуючись:
– Дорожче від золота, краще від сонця, солодше від меду і найцінніше на землі – благословення люблячої матері.
– Відгадав! Відгадав! – закричав людожер і заплакав.
Його червоні зуби заклацали від страху. Йому давно пророкували, що той, хто відгадає загадку, переможе його. Руки у людожера опустились, і він став благати пощади.
Але сміливий хлопець схопив сокиру і з одного маху відрубав велетню голову. Потім узяв у старої жінки ключі, спустився до підвалу і звільнив бідних дівчат, яких мучив велетень. З веселими піснями вибігли вони з темниці, прославляючи свого визволителя.
Та не до розваг було Валентайну. Він поспішав до старого занедбаного саду, до двох запліснявілих каменів, що валялися під кущами. Камені були холодні, слизькі, по них повзали жаби і ящірки. Не зволікаючи, Валентайн змахнув своєю чарівною паличкою, і камені ожили, заворушилися, застрибали і перетворились на братів Валентайна. Кинулися хлопці до Валентайна, гаряче дякували за те, що він звільнив їх від чар Аїна.
– Тепер ми ніколи не завдаватимемо нашій матінці ані найменшого горя! Ми бачимо, яка велика сила таїться у материнській любові.
Всі були щасливі. Юнаки і дівчата, сміючись, розбіглися по домівках. їхні рідні та друзі раділи, побачивши, що вони живі й здорові. І всі хвалили сміливця Валентайна. Стара Мері Анна до кінця свого життя пишалася його подвигами і постійно твердила, що боягузами бувають тільки злі люди, а добрі, великодушні, щедрі – всі як один – хоробрі.
