Якось ведмідь схопив жінку й заніс до себе в печеру. А згодом у тієї жінки знайшовся хлопчик. Ведмідь не випускав її з печери. Як ішов на полювання, затуляв каменем вхід, і жінка не могла вийти.
А синочок, якого назвала вона Хуаном, тим часом підростав. І якогось дня сказав:
– Мамо, я відкочу цього каменя.
– І як же ти, синку, його зрушиш? – питає мати.
– Та зрушу!
Вперся Хуан плечем і відкотив каменюку від печери. Вийшли син із матір’ю та й побігли на берег моря. А там бачать: пливе корабель. Почали махати. Капітан угледів їх і віддав матросам наказ підпливти до берега.
Син і мати зійшли на корабель.
У першому ж селищі, до якого вони пристали, капітан збудував для матері з сином будиночок. Мати послала свого Хуана до школи
вчитися. Але школярі дражнилися: «Хуан-Ведмідь! Хуан-Ведмідь!» Він до вчительки, просить, щоб сказала хлопцям, хай не дражняться. Та де там! Хлопці, наче й не чули вчительчиних слів, дражняться й дражняться. Урвався терпець Хуанові. Схопив він парту й пожбурив на кривляк. І пішов геть із школи.
Однак прізвисько Хуан-Ведмідь відтоді так і причепилося до нього навіки.
Прийшов Хуан додому й каже матері:
– Піду я, мамо, побачу світу.
А мати йому:
– Та гаразд, синку. Хай же тобі щастить…
І подався Хуан-Ведмідь у мандри. Але прийшов спочатку до кузні й попросив коваля викувати йому палицю, щоб важила півтораста пудів. Коваль викував півторастапудову палицю. Взяв її Хуан-Ведмідь і помандрував далі.
Чи швидко, чи помалу йшов, коли бачить: чоловік гори рівняє.
– Скажи, друже,– озвався до нього Хуан-Ведмідь,– скільки тобі за це заплатять?
– Три песо,– відповів чоловік.
А Хуан-Ведмідь йому каже:
– Дам тобі чотири, якщо підеш зі мною.
Пішов Рівняйгора з ним. Ідуть усе вперед та вперед, коли це бачать: чоловік ланцюги плете.
Хуан його й питає:
– А скільки тобі, друже, за це заплатять?
– Чотири песо,– відказує той.
А Хуан-Ведмідь йому:
– Дам тобі п’ять, якщо підеш з нами.
І Плетиланцюг пішов з ними. Це вже утрьох мандрували вони світом.
Небагато й пройшли, коли бачать: чоловік вириває дерева з корінням. Хуан питає його:
– Друже, а скільки тобі заплатять за цю роботу?
– П’ять песо,– відповідає той.
– Дам тобі шість, якщо підеш з нами,– каже йому Хуан-Ведмідь.
І Вирвидерево пішов з ними. Це вже учотирьох мандрували вони світом.
Незабаром підійшли вони до високої гори. Подерлися на ту гору, аж зирк – стоїть порожня хатина.
– Отут,– каже Хуан-Ведмідь,– ми й будемо жити.
Вирішили, що троє підуть на полювання, а хтось один зостанеться вдома їсти варити.
Так і вчинили. Куховарити зостався Плетиланцюг, а троє товаришів пішли полювати. Якраз обід зварився, коли це де не взялася кішка й каже куховарові:
– Я з’їм обід!
А куховар їй:
– Облизня з’їси, а не обід!
Кішка як розлютиться, як стрибне на Плетиланцюга! Покусала його, подряпала, з’їла весь обід та й пішла собі.
Вернулися троє мисливців, дивляться, а куховар у ліжку лежить. Питають Плетиланцюга, що йому скоїлося, а той тільки охкає: мовляв, нездужає. А про кішку – нічичирк.
Назавтра хворий видужав і подався з двома товаришами в ліс на полювання, а за куховара лишився Вирвидерево.
І знов прийшла кішка й так само пронявкала:
– Я з’їм обід!
А Вирвидерево їй:
– Дулю з маком з’їси, а не обід!
Стрибнула кішка на нього, понівечила. А тоді з’їла обід і щезла. Прийшли мисливці, а товариш їхній у ліжку лежить.
– Що скоїлося? – питають.
– Нездужаю…– стогне Вирвидерево.
А про кішку ні мур-мур.
Наступного дня за куховара зостався Рівняйгора, і коли він доварював обід, прийшла кішка, покалічила його і весь обід з’їла.
Вернувся Хуан-Ведмідь із товаришами, а куховар у ліжку – нездужає, мовляв.
– Що за дивина! – зчудувався Хуан-Ведмідь.– Ну, тепер я лишуся за куховара.
І лишився, а троє товаришів подалися в ліс полювати.
Знов прийшла кішка й сказала:
– Я з’їм обід!
А Хуан-Ведмідь їй:
– У мене ти не з’їси нічого!
І коли кішка стрибнула, Хуан кинув свою палицю й відбив їй вухо. Мусила кішка тікати.
Хуан-Ведмідь узяв одбите вухо й поклав собі в кишеню.
Коли товариші вернулися з лісу, він сказав:
– Ходімо слідом за тією кішкою, де покрапала кров… Подалися друзі по кривавому сліду і прийшли до глибокої печери. Тут слід уривався – треба було спускатися вниз.
Рівняйгора каже:
– Я спущуся.
Обв’язали його мотузкою, а в руки дали дзвіночок, щоб подзвонив, коли не зможе спускатися глибше, і його піднімуть. Тільки почали Рівняйгору спускати, як задзеленчав дзвіночок, і сміливця підняли нагору.
– Ні, я не спущуся! – мовив Рівняйгора.
Тоді зголосився Плетиланцюг:
– Спускайте мене.
Дали йому дзвіночок і почали спускати. Але незабаром задзеленчав дзвіночок, і Плетиланцюга підняли нагору.
– Не можу, не спущуся! –каже.
Тоді Вирвидерево почав спускатись,– та знов зайшовся дзвіночок, бо цей теж не міг спуститися в печеру.
Тут озвався Хуан-Ведмідь:
– Я спущуся. Чим голосніше дзеленчатиме дзвіночок, тим більше попускайте мотузку. А як смикну мотузку – підіймайте мене.
Обв’язали його і спустили з палицею в руці. Дзвіночок дзеленчав, а друзі знай попускали мотузку, аж поки Хуан став ногами на дно печери.
Розглянувся, а в тій печері три дівчини сидять.
Як ти сюди потрапив, сміливцю? – вигукнули дівчата.
– Та вже потрапив,– відповів Хуан.
Нас викрав велетень,– сказали дівчата. – Коли він повернеться, доведеться тобі з ним битись. Там, у закутку печери, два мечі: один – новісінький, а другий – іржавий. То ти бери собі іржавого. І вб’єш велетня одним ударом.
Аж ось і велетень прийшов та й каже:
– Щось тут людським духом пахне!
А Хуан-Ведмідь відповідає:
– Людський дух – це я. І тобі доведеться зі мною битися.
То вибирай меча, який тобі до вподоби,– припрошує велетень.
Узяв Хуан-Ведмідь меча. Почали вони битись, і Хуан-Ведмідь одним ударом убив лихого велетня.
Коли велетень упав мертвий, Хуан придивився – аж у того немає вуха.
Ось воно, те вухо, у мене в кишені! – мовив Хуан. Бо то ж велетень був кішкою.
Троє товаришів нагорі не знали, що й думати: адже Хуан так довго не давав знаку. А він обв’язав одну дівчину мотузкою, а тоді смикнув мотузку, щоб тяг ли.
Коли дівчину підняли, Рівняйгора враз у неї закохався.
– Вона моя! – сказав він. І взяв її собі.
Та ця дівчина ще в печері подарувала Хуанові-Ведмедю золотого гребінця, на якому було її ім’я.
Хуан-Ведмідь обв’язав мотузкою другу дівчину, і її теж підняли нагору. Плетиланцюг як побачив, так і закохався в неї.
– Вона моя! – сказав. І взяв її собі.
Але ця дівчина подарувала Хуанові-Ведмедю половинку золотого яблука, на якому було її ім’я.
Хуан обв’язав мотузкою третю дівчину, і Вирвидерево витяг її. Побачив – і враз закохався в неї.
– Моя буде! – сказав. І взяв її собі.
А дівчина ще в печері дала Хуанові-Ведмедю золотого перстеника, на якому було її ім’я.
Зостався Хуан-Ведмідь у печері сам-один. Запідозрив він товаришів у зраді й надумав випробувати їх. Прив’язав до мотузки свою півторастапудову палицю, а троє товаришів, гадаючи, що то Хуан, підняли її до половини висоти і впустили, бо хотіли, щоб Хуан убився на смерть.
«Що діяти?» – спитав себе Хуан-Ведмідь.
Дістав з кишені кішчине вухо й куснув його. А вухо його питає:
– Чого тобі треба?
– Дай мені попоїсти,– попросив Хуан.
Тієї ж миті перед ним з’явився обід. Хуан-Ведмідь смачно попоїв, а тоді ліг спати. Цілу ніч проспав на дні печери. А вранці знов куснув чарівне вухо. І воно йому сказало:
– Король, батько трьох визволених дівчат, оголосив: ті, що принесуть три особисті речі, які належать його дочкам, одружиться з ними.
І Хуан наказав вухові:
– Перенеси мене в те місто, де три королівни!
Вухо забрало його з тієї печери й віднесло в місто, де жили дівчат а-королівни. Там Хуан знов укусив вухо.
– Чого тобі треба? – питає воно.
– Зроби мене жебраком.
І вухо зробило Хуана жебраком.
А тим часом столицею пішла чутка, що три королівни одружуються. Хуан-Ведмідь, що перекинувся жебраком, прийшов до одного шевчика. А той йому гукає:
– Чого ти тут швендяєш? Знав би ти, що діється в столиці!
– Та я знаю,– відказує Хуан-Ведмідь.
– Нічого ти не знаєш! Якби лишень ти бачив трьох королівен, що виходять заміж! Там такі вродливі! Я залюбки одружився б на одній з них…
А Хуан-Ведмідь на те:
– Мені б іще трішки піддужчати, то я оженюся на одній з тих дівчат. Принеси мені мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкни мене в кімнаті.
Купив йому шевчик мішок горіхів волоських та ще мішок горішків ліщинових. І замкнув його в кімнаті. І почав Хуан їсти горіхи. Проте шевчикова жінка зиркала сердито на Хуана, що трощив горіхи.
– Який-бо ти телепень! – сказала вона чоловікові. – Викинув гроші на горіхи, щоб цей волоцюга поїв їх задарма!
Та шевчик пустив жінчині слова повз вуха.
Настав уже третій день строку, коли женихи мали принести докази порятунку принцес – їхні особисті речі. А женихами називали себе троє негідників: Вирвидеребо, Рівняйгора та Плетиланцюг. Але королівни водно твердили, що не ці троє вирятували їх із печери, а один юнак, якому кожна з них подарувала свою особисту річ. На те ж і дано три дні строку, щоб з’явився той рятівник із доказами.
Ось кінчився і третій день строку. І тоді король, побачивши, що ніхто не з’явився, призначив випробу для женихів: хто, скачучи на коні, всилить нитку в голку, той і побереться з його дочкою. Всі в місті звеселилися, заворушились, адже всім кортіло побачити таке видовисько.
І наїхали до столиці тисячі й тисячі вершників.
А Хуан-Ведмідь сидів собі в шевчиковім домі. От господар вичепурився та й каже Хуанові:
– Дурний ти, що сидиш тут, не йдеш нікуди, нічого не знаєш. Бачив би ти, що робиться в місті, скільки там вершників!
А Хуан-Ведмідь мовчить собі.
Ось вершники виїхали на майдан, щоб почати змагання, хто на скаку всилить нитку в голку. Хуан-Ведмідь, зачувши кінський тупіт, куснув чарівне вухо.
– Чого тобі? – спитало вухо.
– Дай мені вороного коня в повній збруї,– побажав Хуан. І став перед ним вороний.
Знов куснув Хуан вухо і звелів:
– Одягни мене в чорні шати!
Вухо вбрало його.
І виїхав Хуан на вороному коні, весь у чорне вбраний, а чоло під заборолом сховане. І всі, хто його бачив, дивувалися:
– Який гарний кінь!
Знов куснув Хуан вухо.
– Що треба? – спитало воно.
– Коли я поскачу, – сказав Хуан,– засиль мені нитку в голку.
І все їхав, а народ примовляв:
– Який красень їде на вороному коні!
Нараз Хуан-Ведмідь погнав коня вскач і засилив нитку в голку.
Люди закричали, вітаючи його з перемогою, а він куснув чарівне вухо й мовив:
– Хочу, щоб ти мене зробило жебраком і щоб я знову сидів у шевчиковім домі.
І вухо посадило його знов у шевчиковім домі, і знову на ньому був подертий одяг.
Аж ось повернувся шевчик із змагання вершників і каже:
– Слухай, старий, що я бачив! Матінко моя! Переміг якийсь чоловік на вороному коні! Вся столиця його вітала!
А Хуан-Ведмідь сидить собі й нічичирк.
Минуло шість годин, і король, побачивши, що не з’являється той, хто засилив нитку в голку, призначив іншу випробу: хто привезе три прапори з Італії, той побереться з його дочкою.
І виступили три загони по сто душ у кожному, щоб добути три італійські прапори.
Шевчик розповів про все це Хуанові, а потім спитав:
– І хто добуде ті три прапори?
А Хуан-Ведмідь відповідає:
– Це дуже легко зробити.
– І що ти там знаєш? – насипався на нього шевчик. – Сидиш собі тут, нікуди не ходиш, нічого не бачиш, то й не знаєш нічого!
Хуан-Ведмідь змовчав.
І коли вже ті загони були готові рушати до Італії, Хуан-Ведмідь, убраний жебраком, прийшов до палацу й просить короля:
– Ваша королівська величносте, дозвольте й мені поїхати.
А король як розсердиться!
– Де вже тобі,– кричить,– голодранцю обдертий, втнути таке, що й трьом загонам не до снаги! Геть звідсіля!
А королева заспокоює короля, умовляє:
– Ну ж бо, мій володарю, всяк має право спробувати щастя.
Тоді Хуан-Ведмідь вернувся в шевчиків дім, сів та й сидить. Але
коли три загони вже рушили, куснув він чарівне вухо й звелів:
– Дай мені буланого коїш, біле вбрання і спорядження.
Вухо все те йому дало.
І поїхав він містом, і всі казали:
– Який гарний буланий кінь! Дивіться, який гарний буланий!
Коли Хуан виїхав за місто, куснув вухо й сказав:
– Дай мені в руки ті три прапори італійські.
І вухо дало йому прапори. Хуан-Ведмідь узяв їх, знов куснув вухо й каже:
– Хай я знов буду жебраком.
І знов обернувся жебраком та й пішов до шевчикового дому. А тут і шевчик прибіг, хвалиться:
– Чуєш, старий, який був кінь, яка краса! Вершник у білому привіз прапори!
А Хуан мовчить собі.
А в палаці усе вже було готове для весілля. Того, хто з’явиться з новими доказами, негайно женять на погрійсь королівні. І тоді знов виступили наперед Вирвидерево, Плетиланцюг і Рівняйгора й сказали, що то вони вирятували королівських дочок. А королівни водно казали, що вони цих молодців і знати не знають.
Тоді король звелів:
– Покажіть ваші докази!
Але троє негідників нічого не могли показати.
А Хуан-Ведмідь, узявши всі свої докази, куснув чарівне вухо й сказав йому:
– Оберни мене знов на Хуана-Ведмедя. І перенеси в палац.
І вухо перенесло його в палац. А королівни впізнали його й закричали:
– Ось він, тату! Оцей нас порятував!
Тут усі повернули голови і шевчик задивився на Хуана-Ведмедя, бо не впізнав свого гостя в такій гарній одежі.
І король звелів:
– Покажи докази!
Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до короля. А королівни взяли його за руки й кажуть батькові:
– Оце ж наш рятівник, тату!
А король:
– Мені ваших слів не досить. Хай покаже докази.
І мовив Хуан-Ведмідь до короля:
– Сягни рукою в мою кишеню.
Король сягнув рукою в Хуанову кишеню і витяг звідти три прапори італійські, та тільки мовив здивовано:
– То ж треба!
Тоді Хуан-Ведмідь підступив до королеви й попросив:
– Покладіть руку в ось цю кишеню.
Королева поклала руку в іншу його кишеню й дістала звідти голку з ниткою.
– Ой, леле! – вигукнула вона.
Тоді Хуан-Ведмідь підійшов до першої королівни, яку визволив з печери, й попросив:
– Сягни рукою в цю кишеню.
І дівчина витягла з кишені половинку золотого яблука й золотого гребінця. І сказала:
– Я знала, що ці подарунки в його руках!
В Хуана-Ведмедя лишався ще золотий перстеник. Хуан підійшов до шевчика, що переступав з ноги на ногу, й сказав:
– Поклади руку в цю кишеню.
Поклав шевчик руку в кишеню й витяг золотого перстеника. А Хуан-Ведмідь мовив:
– Візьми цього перстеника, бо ти мій друг. Хай тобі це буде на згадку.
Сказав король Хуанові-Ведмедю:
– Ти одружишся з найстаршою моєю дочкою.
І Хуан-Ведмідь одружився з королівною.
Кому бублик, кому ковбаска – от і скінчилася казка.
А хто ще трохи засидиться, той до стільця приклеїться.
