Був час на землі, коли звірі не мали хвостів. І це їх страшенно турбувало — не було чим захиститися. І ось одного разу лісовий цар видав наказ всім звірям прийти та отримати хвости. Посланці ходили по всіх лісах і полях, щоб сповістити звірів. Вони повідомили вовка, лисицю, куницю, всіх-всіх та розбудили ведмедя у своєму лігві.
– Добре, – каже Ведмідь, – Я зараз прийду, просто подивлюся до старої липи, може знайду там щось на сніданок.
Дійсно, в дуплі старої липи дикі бджоли зберігали багато меду. Мишко почав розбивати дупло і вибирати мед. Бджоли жалили його, але він не звертав на це уваги, їв мед та бджіл разом з пилом що прилипав до меду. З’їв все та бурчав від задоволення. Поївши, він вже хотів піти за хвостом, та побачив, що шерсть вся забруднена медом і пилом.
– Ні, — подумав Мишко, — не можна йти у такому костюмі.
Він сів і почав лизати живіт. А сонце було таким теплим, що медвідь розімлів і не помітив, як заснув.
Тим часом тварини вже почали збиратися. Лисиця прибігла першою і вибрала найкрасивіший пухнастий хвіст. Потім – куниця, білка. Бик вибрав хвіст з віночком на кінці, кінь – з довгим волоссям, щоб краще боротися з мухами та оводами. Зайчик теж підбіг, але, почувши страшний шум, злякався і сховався в кущах; сидів там, поки всі звірі не розійшлись і ліс не затих. І тільки тоді виліз із кущів і боязко підійшов до лісового царя.
– Де ти був, – каже король, – усі хвости вже роздані, залишився лише один маленький.
– Такий мені і потрібно, – сказав зайчик. – довгий хвіст лише заважав би мені втікати від вовків і собак, а цей буде якраз впору.
Тим часом ведмідь прокинувся і раптом згадав, що мусить іти за хвостом. Він подивився, а сонце вже висить над лісом. Ведмідь кинувся бігти з усіх ніг. Біг, біг, аж задихався. Але там, де роздавали хвости, вже нікого не було.
– Що ж мені робити – думає ведмідь, – у всіх будуть хвости, я лишусь один без хвоста.
Так він злився, поки не побачив, як на пні борсук крутиться, і всі дивляться на його гарний хвіст.
– Слухай, борсук, – каже ведмідь, – навіщо тобі такий великий хвіст? Дайте мені хоча б половину.
– Що ти? – каже борсук – як це можливо? Весь мій фасон зникне.
– Ану давай, – сказав ведмідь і поклав лапу борсуку на голову, – якщо не даси, я візьму силою.
– Не дам, – крикнув борсук і рвонув навтьоки. А у ведмедя в лапі залишилась довга смужка борсукової шкіри. Ведмідь відірвав шматок цієї шкіри, причипив собі там, де повинен бути хвіст і пішов їсти мед. А борсук біг і біг, кудись ховався, йому все здавалося, що ведмідь за ним біжить. Зрештою, він викопав глибоку нору, заліз у неї і просидів там цілий день. Лише коли місяць зійшов над лісом, він вийшов пошукати, що б поїсти.
У тій норі народилися у борсука маленькі дітки. Одного разу біля цієї нори пробігала лисиця. Чує – щось пищить. Подивилась на дерева, пооглядала всі кущі – нічого. Лисиця прислухалась і зрозуміла, що щось пищить під землею. Дивиться – нора. Лисиця залізла в ту нору, а там борсук.
– Що тобі, борсуче, нагорі стало тісно, що ти заліз під землю?
Розповів борсук лисиці, як ведмідь хотів забрати в нього хвіст. Лисиця послухала, лукаво засміялася і сказала:
– Ти брешеш, борсук. Я не вірю жодному вашому слову.
– Ти мені не віриш, я тебе переконаю. – І виліз з нори. І дійсно побачила лисиця, що у борсука від голови через всю спину біла смужка. Повірила лисиця і злякалася.
– Ну, – подумала вона, – якщо він хотів забрати борсуковий хвіст, а мій ж ще гарніший. – І побігла шукати притулку.
Але де б вона не ховалася, все їй здавалося, що ведмідь її знайде. Тож бігала вона всю ніч і не могла заспокоїтись. А під ранок, як борсук, викопала глибоку яму, залізла в неї, накрилася своїм гарним пухнастим теплим хвостом і спокійно заснула.
