Якось лев, цар усіх звірів, надумав помірятися з ким-небудь силою, поборотися. Цілий день проходив, та так і не знайшов рівні собі. Розгнівався лев – як це так, що й поборотися ні з ким. Сердито подивився він навколо й раптом помітив величезного старого дуба. Зібрався лев на силі і вдарив дуба – хотів побороти. Тоді вдарив ще й ще раз, бив головою, а дуб навіть не зворухнувся. Двадцятий раз він так ударився головою, що кров потекла. І впав непритомний.
А йшла мимо лисиця, побачила, що цар звірів поранений, і пішла гукати на поміч, щоб перенести лева до його домівки – хай там собі лікується. Зібралися два ведмеді, два вовки, заєць і лисиця-кума. Ведмеді взяли лева за передні лапи, вовки за задні, заєць хвоста підпирає, а кума-лисиця показує дорогу та повчає:
– Бабо ведмедице, ступай помалу, не тряси лева. Бачиш, який він побитий, боляче йому, та ще й кров капає.
Внесли лева до його домівки, поклали непритомного та й пішли собі.
Минуло кілька днів, і баба ведмедиця сказала, що піде провідати хворого.
Влізла в хату до лева, а там душно, неприємне повітря.
Лев чи то від болю, чи то від голоду був дуже сердитий і, коли баба ведмедиця влізла в хату, проревів:
– Скажи мені, ведмедице, чи поганий дух у моїй хаті?
– Поганий, леве, дуже поганий, дихнути нічим!
– То поможи мені, ведмедице, я встану й провітрю трохи.
Підійшла баба ведмедиця до лева помогти йому підвестися, а лев ударив її лапою і вбив. З’їв лев ведмедицю, облизався і ліг спати.
А заєць якраз був перед порогом. Він бігав у поле по цілющі трави – хотів приготувати для лева ліки.
Чув він, про що питав лев ведмедицю і як та йому відповідала, і бачив, як лев розірвав ведмедицю і з’їв.
Заєць постояв трохи, подумав і, переборовши страх, зайшов до хати.
– Добридень, леве! Приніс тобі цілющих трав,– заговорив заєць.– У чому б їх зварити? Ти повинен випити, щоб швидше видужав. А то як же нам жити без царя?
– Ще звариш, зайчику,– обізвався лев.–Скажи краще, тхне чи пахне в моїй хаті?
– Пахне, леве, пахне!
– Гаразд, зайчику, я знаю, ти добрий приятель,–сказав лев.–Ходи-но поправ мені подушку, а то все сповзає й падає.
Підбіг заєць, підняв подушку, хотів підкласти левові під голову, але той розкрив пащу й проковтнув зайця.
Надвечір прийшов кум-вовк. Він приніс хворому невеличке ягня.
– Скажи, вовче, як у моїй хаті? – запитав лев.– Тхне чи пахне?
– І тхне, і пахне,– промимрив вовк, не розуміючи, чого той хоче.
А лев розгнівався та як схопиться, розірвав кума-вовка, з’їв і став сильний, як ніколи.
Наступного дня прийшла кума-лисиця. Вона ще здалеку помітила, що лев знову здоровий і сильний. Лисиця низько вклонилася, усміхнулася і тоненьким голосочком запитала:
– Тобі вже краще, наш царю? Бачу я, такий ти здоровий та сильний, що можеш будь-кого перемогти.
Зрадів лев, почувши такі слова, та й питає:
– Скажи мені, лисице, тхне чи пахне в моїй хаті?
– Даруй мені, леве, але я не знаю,– усміхнулася лисиця.– Ходила оце по рибу, застудилася і вже днів зо три нежить у мене – нічого не чую. Думала навіть не йти до тебе, щоб не заразити, а тоді сказала собі: хто ж провідає хворого лева?
Зрозумів лев, яка хитра й розумна лисиця, і не розірвав її.
