Коли це було, коли саме жив Будамшу,– ніхто гаразд не знає. Одне відомо: ніколи нічого Будамшу не мав. Мав тільки Будамшу невеличкого килимка, на якому спав, мав терлика-халата із цупкої вовни, що його вдягав, коли йшов між люди, та ще було в нього невідступне бажання хоч раз наїстися досхочу. Недалеко від улусу, де жив тоді Будамшу, був багатющий монастир. А в тому монастирі жив уславлений своєю мудрістю найголовніший з усіх монахів – Богдо-лама.
Богдо-лама завжди мовчав, нерухомо сидів у храмі та ще подумки розмовляв з небесними духами.
От яка то була свята людина!
Богдо-лама зроду не вставав до гостя із свого невеличкого килимка. Богдо-лама зроду не приймав ні від кого ніякої їжі. Богдо-лама зроду ні перед ким не скидав своєї священної мідної шапки. От яка то була сувора людина.
А Будамшу?
Хо! Будамшу завжди було про що погомоніти з людьми, він частенько навіть сам із собою розмовляв. Будамшу, коли сидів усе одно що й не сидів,– совався й крутився, наче його відразу тридцять бліх кусало,– де там всидіти!
А проте Будамшу ніколи й ніде, навіть у храмі, нікому не оповідав своїх думок, і ніхто не знав, про що він думає, чого бажає. Та й сам Будамшу лише одне добре знав: краще жити хоч абияк, ніж не жити зовсім, отож і жив, як умів.
Одного вечора Будамшу, як ніколи, хотілося їсти. Пішов він до юрт, де жили ханські радники-нойони. Цієї вечірньої години вони гомоніли між собою, курили люльки.
Будамшу пройшов повз них тихенько та й сказав, ніби сам до себе:
– Як захочу – Богдо-лама переді мною встане! Схочу – Богдо-лама з моїх рук ще й молока нап’ється.
Нойони, як те почули, аж люльки покинули, реготати стали.
– Хо-хо-хо! Будамшу з голоднечі останній розум загубив! Чуєте, що він там бурмоче! Ніколи такого не бувало, щоб Богдо-лама від когось чашу з молоком узяв!
Будамшу зупинився біля нойонів і сказав:
– Навіщо балакати пусто-дурно? Я кажу – Богдо-лама переді мною встане!
– Не встане! – розсердилися нойони.
– Я кажу – Богдо-лама з моїх рук чашу з молоком візьме, й покуштує трохи!
– Не візьме! – сердяться нойони.
– Давайте об заклад поб’ємося! – пропонує Будамшу.– Якщо програю – десять років на вас працюватиму дурно. А як виграю – десять місяців мене годуватимете.
Нойони зраділи – іще б пак, отака вигідна умова! – і згодилися.
Будамшу зайшов до пастуха, що в нього жив, узяв свій килимок і попрямував у монастир. Зайшов до молитовні, де гладкий Богдо-лама сидів і читав священну книгу, постояв трохи й каже:
– Найясніший Богдо-ламо! Ви так довго сидите на своєму килимі, що він, певне, геть змокрів од поту! Коли б не застудилися – чхати станете, молитися не зможете. Устаньте, будьте ласкаві, я під вас сухенького килимка підкладу!
А Богдо-лама так зачитався своєю книгою, що зовсім забув про звичай свого народу: якщо встати перед прибулим, треба привітатись і взяти від нього чашу з молоком.
Богдо-лама на той час більше думав про святі слова, які читав у своїй книжці, й зовсім не думав про слова Будамшу… Отож він несамохіть підвівся.
А Будамшу тільки того й чекав.
– Здрастуйте! – сказав він і підніс до вуст Богдо-лами чашу з молоком.
– Здрастуйте! – довелося сказати Богдо-ламі й – нічого не вдієш! – сьорбнути молока з чаші.
Будамшу хутенько підсунув під нього свій килимок і пішов геть.
А нойони біля дверей стояли й усе чули, усе бачили.
Так вони програли Будамшу заклад і змушені були десять місяців годувати його дурно.
Коли Будамшу востаннє смакував у нойонів варену баранину, він сказав:
– Якщо схочу, Богдо-лама свою мідну шапку мені віддасть!
Цього разу нойони вже не реготали, посміхнулися тільки, але кожен подумав: «Відколи світ стоїть, нікому ще не давав Богдо-лама своєї мідної шапки. Будамшу ой як високо занісся!» Та й кажуть:
– А давай знову поб’ємося об заклад!
– Згода! – гукає Будамшу.– Як програю, двадцять років на вас працюватиму. А як виграю – ви двадцять місяців мене годуватимете!
– Згода! Згода! – гуртом відповіли нойони й полягали спати.
А Будамшу пішов полювати. Убив росомаху й пошив з її хутра шапку. Надів шапку й попрямував у монастир.
А треба вам знати, що Богдо-лама носив дуже стару мідну шапку. Таку старезну, що навіть гора Хамар-Дабан була молодша за неї. Але ж і на горі, якщо часто нею ходять люди, протоптується стежка. Отак і на шапці, там, де за неї, вдягаючи та скидаючи, брався Богдо-лама рукою, протерлася чимала дірка.
Прийшов Будамшу до молитовні й зупинився біля Богдо-лами. А шапки не скинув. Богдо-лама цього разу не читав молитов. Побачив він Будамшу й задивився на його шапку. Ніяк не міг угадати, з якого саме хутра її зроблено. Боброве хутро він знав – носив боброву шапку. Соболине хутро теж знав носив і з соболя шапку. А такого гарного хутра не бачив ніколи. Певне, тому, що ніхто й ніколи не дарував йому такої дешевої шапки. Дуже сподобалася Богдо-ламі ота шапка. Проте він не озвався до Будамшу й словом, сидів та мовчав.
І Будамшу теж мовчав, хоча й запримітив, що його шапка сподобалася ламі.
– Найясніший Богдо-ламо! – сказав нарешті Будамшу.– Минулого разу я бачив на вашій священній шапці чималу дірку. Треба її неодмінно залатати. А без шапки вам сидіти ніяк не можна. Що ж його робити?
– Правда твоя, Будамшу! – сказав Богдо-лама.– Моя шапка вже дірява. Коли дме вітер, голова мерзне. Коли думаю, думки видмухує геть. Справді, цю шапку якось оновити треба! Хочу зробити тобі ласку. Візьми на час мою шапку, залатай, а я тим часом у твоїй шапці посиджу.
І Богдо-лама віддав Будамшу свою шапку.
А нойони тим часом скрізь розплескали, що вони в Будамшу заклад виграли.
Ледве встигли всім похвалитися й посідати коло своїх юрт – аж бачать, по дорозі йде Будамшу, а на голові у нього – мідна шапка самого Богдо-лами.
Усі бідні люди зраділи:
– Ну ж і спритний Будамшу! Ну ж і хитрий Будамшу!
Знов заклад виграв!
І довелося нойонам аж двадцять місяців годувати Будамшу.
Коли настав вечір останнього дня двадцятого місяця, Будамшу спитав у нойонів:
– Ану, скажіть: Богдо-лама переді мною вставав?
– Уставав! – кажуть нойони.
– Богдо-лама пив молоко, що я йому приніс?
– Пив! – кивають нойони.
– Богдо-лама свою мідну шапку віддав мені?
– Віддав! – кивають нойони. – Усе точнісінько так. Усе точнісінько так!
– А якщо так,– каже Будамшу,– схочу: Богдо-лама ще й по-собачому загавкає.
Нойони аж підскочили.
– Ти, мабуть, з глузду з’їхав! Де ж таке бачено, щоб святий Вогдо-лама та по-собачому гавкав?
– Навіщо такий галас?! – каже Будамшу.– Краще знов поб’ємося об заклад! Якщо програю – тридцять років на вас працюватиму. Якщо виграю – тридцять місяців мене годува-тимете?
Нойони хутенько вдарили по руках – боялися, щоб Будамшу не передумав.
А Будамшу каже:
– Ось ходімте зі мною! Під дверима молитовні слухайте.
Нойони миттю повдягали халати й пішли разом з ним.
Коли прийшли до молитовні, Будамшу в двері ввійшов, а нойони за дверима лишилися.
Будамшу постояв, поміркував трохи, а тоді й каже:
– Найясніший Богдо-ламо! Ви ж такий мудрець – геть усе в світі знаєте! Розсудіть, будь ласка! Я нашим людям кажу: в різних долинах собаки по-різному гавкають. А люди сперечаються, не вірять мені. Чия правда?
– У тебе, Будамшу, баранячий розум,– сказав Богдо-лама.– Всі собаки в усіх долинах гавкають однаково!
– Найясніший Богдо-ламо! В одній долині, де я був, собаки отак гавкають: «хаб-хуб». А в іншій долині, де я був, гавкають: «хуб-хаб».
– У тебе вуха, Будамшу, тільки на те, щоб їх смикати! Чи ти глухий! Жоден собака так не гавкає!
– Правда, ваша правда, найясніший Богдо-ламо! – закивав головою Будамшу,– Я таки геть недочуваю! Ви, мудрий Богдо-ламо, звісно, знаєте, як собаки гавкають по-справжньому!
– Я все знаю!
– О, найясніший Богдо-ламо! Дайте мені хоч одну крупину вашої мудрості! Скажіть, як саме гавкають собаки! Тоді знатиму й своїм дурним базіканням не збиватиму людей з пантелику. Тільки, прошу вас, гавкайте голосніше, щоб я добре почув.
– Ану, слухай!…– велично сказав Богдо-лама й щосили загавкав: – Вау-вау! Дзяв-дзяв! Вау-вау! Дзяв-дзяв! Он як! Вау-вау! Дзяв-дзяв! Чув?
– Щиро дякую, найясніший Богдо-ламо! Дуже добре чув! – сказав Будамшу й вийшов з молитовні.
За дверима, похнюпившись, стояли нойони. Обличчя у них були сумні.
– Чули? – спитав Будамшу.
– Чули, прокляття на твою голову! – просичали у відповідь нойони.
– А мені все одно! – весело сказав Будамшу.– Адже вам годувати мене, а не мені вас! Отож починайте мерщій барана варити та квасити айрак [квашене молоко].
Зарипіли з люті зубами нойони, та нічого не вдієш! А Будамшу засміявся й пішов поперед них.
Он як воно було!
