Перлами й перламутром закосичилась, зацвіла земля. Відбиваючи сонце, ті блискітки перламутрові й ті мерехтливі перлини робили навколо себе веселки, і ті манюнькі веселки — безліч їх — наповнювали собою світ. Недавно пройшов дощ, громовий весняний дощ, і на всьому: на листках дерев, на квітах, на дахах, на дротах, на павутинках, поснованих у химерні кола, — на всьому ще мерехтіли краплі, веселкові діаманти, випромінюючи спектри. Краплі зривалися й, переливаючись на сонячнім промінні, летіли, падали на землю. А земля… Земля золотіла. Це був, власне, жовтий пісок, прибитий дощем, а тепер нагрітий і осяяний сонцем. Те сонце травневе зробило його золотим. Але це — по один бік, а по другий бік він був ліловий, а по тому піску ліловому бігали золоті сонячні зайчики, підхоплюючи діамантові перлини, що летіли ген з високих дерев униз.
Тая вуличка вузенька — то був Силенків перевалок [провулок; це слово побутує в містечку Охтирка Сумської області, де жив письменник Іван Багряний]. А тією вуличкою йшли Максим і маленький Борис.
Вони йшли в луг, десь до Ворскли, по рибу. Максим ніс сак на плечі, а в руці — кошик із харчами й старою одежею… (Харчі вони поїдять, одяг намочать, а в кошик накидають риби, якщо наловлять). А Борис тяг бовт, або хрокало, — довжелезний тонкий дрючок з розтрубом — волячим рогом — на кінці. Коли тим рогом садонути в воду, вискакують рясні бульби й характерний звук, як свиняче “хро!”. Через те й цілий цей інструмент зветься “хрокало”. Риба полохається того “хро” й розбігається в усі боки, іноді потрапляючи у сак.
Отже, Борис тяг хрокало, а Максим ніс сак — таку снасть із ятерини, яка ставиться в воду, й заганяється в неї хрокалом риба. Обоє були босоногі, гологолові, в старій-найстарішій одежі, яка тільки в них є (крім тієї, що вони поклали до кошика!), — такі собі ветхі штанці і сорочечки (бо ж по рибу!), ще й з дірками… щоб не було гаряче.
Вони собі шльопають босими ногами по піску й роздивляються на білий світ широко витріщеними очима — йдуть не кваплячись. А той білий світ вбирає в себе очі. Малий Борис часом зупиняється і, задерши голову, довго дивиться на вершечок береста, звідки падають перли, і намагається таку перлину впіймати жменею або ротом. Тоді Максим чекає на свого помічника й приятеля і нічого не каже — стоїть, дивиться й посміхається. Піймавши перлину, Борис доганяє батька, і вони йдуть далі, переступаючи через сонячних зайчиків, ідуть по золотому піску, так гарно прибитому дощем і помережаному сонцем, повз Силенків дім з повириваними дверима й вікнами, повз сліпучо-зелену колонаду дерев, осяяних сонцем і оправлених у веселкові діаманти.
Вони йдуть вуличкою. А як вона кінчиться, вони вийдуть на величезну ярмаркову площу, залиту сліпучим сонцем, і підуть по ній навскоси, потім підуть через голі розпечені піски, через сині бори, через червону шелюжину, через духмяні килими чебрецеві.
— Батьку! — раптом каже Борис. — Ось дивись. — І зупиняється, щоб ліпше висловити те, що прийшло йому в голову і так поширило його й без того великі очі. — Ось дивись.
І, дивлячись на росяну траву, на весь мерехтливий світ, декламує те, що йому прийшло в голову:
Росте травичка…
Капле водичка…
А по дорозі
Стрибає птичка…
— Га?..
І весь зашарюється. І дивиться променястими очима на батька, питається ними, чи не дуже вже дерне вийшло оце в нього. Максим посміхається про себе, а до сина звертається зовсім серйозно:
— Ну, та й що ж то за птичка? (По дорозі, справді, стрибає якась сіренька пташка, либонь, чечітка). — І що ж то за птичка? Чи не перепеличка?
— Ага!.. — зрадів Борис. — Мабуть, перепеличка! — І, подумавши, поставивши це слово в рядок, додекламував свій експромт [тобто придуманий без підготовки, на ходу]:
А по дорозі стрибає птичка — Маленька птичка-перепеличка!..
І аж зітхнув після такої доконаної праці.
— Ну, і що ж вона робить, та птичка? — знічев’я питає Максим.
Борис подумав і раптом відповів цілком серйозно:
— Сміється!
Від несподіванки Максим аж став. А потім ухопив русявого чубка в жменю й, торсаючи та голублячи його, зайшовся сміхом.
Сіренька “птичка” стрибала попереду них, а вони йшли за нею слідом, вірячи, що вона таки сміється. Максим спостерігав, як вона вистрибує радісно на сонячних зайчиках у перламутровій мерехкотняві, й думав:
“То, правда, не перепеличка, але яке то має значення. Вона може бути й перепеличкою. Головне не в тім. Головне в тім, що вона — сміється! От, брате!.. А сміється!.. Сміється.”
І сам промінився.
Це найгеніальніший вірш, будь-коли ним чутний і читаний. І це найбільша будь-коли чута правда. Сонячна, достеменна, реальна своїм ось таким мерехтливим, життєвим тембром, тріумфуюча правда.
Сміється. Від переповненого серця. Від надміру щастя.
Побравшись за руки, вони йшли з перламутрової вулички на сліпучу, сонцем залиту ярмаркову площу. І пішли нею. Вони дивилися на буйний мерехтливий світ, вбираючи його в себе. І так, витріщавшись на той буйний світ очима, вони йшли, як по велетенській картині Врубеля, по золотій ярмарковій площі, занурюючи босі ноги в гарячий пісок до болю рідної, прекрасної, благословенної землі.
