6. В СІМ’Ї НЕ БЕЗ ВИРОДКА
Це теж приблизно з тої ж опери.
Хоч і кажуть товариші колгоспів ці, що в них тепер культурної сили повно, але…
З культурною роботою негаразд, щоб не сказати погано. Це кажуть ті ж таки колгоспів ці. І все через те,що культурної сили й багато (мова мовиться про вчителів, випадкових гостей-меліораторів та про знов-таки випадкових робітників зв’язку), а коли до діла — робити нікому. Єдине, кого знають колгоспів ці з усієї тої культурної сили, і хто фактично працює на культурній ділянці в колгоспі — це завшколи т. Максименко та його дружина вчителька. Але двоє ніколи не заступлять десятьох, яких тут треба для нормального культурного обслуговування і яких немає. Комсомольский осередок молодий, решта учителів не те, щоб і пасивні, але не те, щоб і активні. Одну з них можна взяти за крайній приклад, бо хоч вона і звичайна вчителька, але заслуговує на окрему увагу.
На всій культурній ділянці найбільше занедбана галузь — це робота серед жінок. Так от їй — себто комсомольці т. Гилитюк, вона ж і вчителька ще й секретар-організатор колективу — доручено керувати цією справою. Ну і…Як вона керує справою і через віщо ця справа й досі майже не зрушена, можна судити вже хоч би і з того, як вона працює на іншій громадській ударній роботі, наприклад: на розпорядження осередку взяти активну практичну участь у кампанії мобілізації коштів, заготівлі яєць тощо, товаришка замість подати приклад відповідає категорично:
— Це не наша справа ходити по селу мобілізувати кошти і взагалі. Наша справа — школа.
Майте на увазі, що вчителька ця колгоспниця.
Чого можна сподіватися від такого культурника і як же після цього робота серед жінок може рушити з місця. І це в той час, коли інші члени колгоспу, ті ж таки жінки, що й не освічені і некультурні, віддано працюють на найтяжчій ділянці — на всіх господарських і польових роботах. Вони куди активніші й дисциплінованіше і вони чекають (нетерпляче чекають), коли комсомолка вчителька т. Гилитюк нарешті таки прийде до них і, як кожен член колгоспу, візьметься до своїх обов’язків.
Авангард воліє йти в хвості. Товариші, одначе, сподіваються, що справа ця таки буде зрушена, мало того, вони тут як і на інших ділянках досягнуть свого. Тепер працює семінар культурників (з самих же колгоспівців) при школі, під керівництвом завідувача. Підготувавшись, хлопці, як зможуть, візьмуться до роботи і не казатимуть, що: “гаряча пора і тут не до культроботи”.
Так, гаряча пора. Дайош же культроботу!
Ось гасло наперекір великопанському манірничанню.
7.РОДИНА НЕБІЖЧИКА
Та сама хата біля школи і той самий садок під гору. І речі ті самі знайомі в хаті, що її прибрала і причепурила донька. Вона сама на хазяйстві і то допіру лише прийшла на часинку аж за 8 кілометрів, з Дитячого містечка, де вона вчиться. Майбутній зоотехнік.
Крім неї більше нікого вдома — в колгоспі десь.
Статки, що й колись були злиденні, ті ж таки й тепер. Хата селянина-вчителя; скромна, чиста, звичайна.
Ксану Васильовну (дружину себто) знайшов я в колгоспі; там вона куховарить на колгоспівській кухні в садку.
Як живеш? Нічого. Живем-працюємо в гурті. Діти вчаться. Трохи держава допомагає (видає пенсію за чоловіка). Хлопці (найменші діти, двоє) вчаться тут же в семирічці, старша дочка працює в місті. А менша в агрошколі в Дитмістечку.
Сама вона, крім куховарної справи, має ще навантаження — завідує аптечкою, — на її обов’язку подавати першу допомогу на випадок будь-якого захорування колгоспівцям. Ну й, крім того, часто, упоравшись на кухні, ходить працювати на поле, щоб доробити трудодень сповна.
Ось так і живемо. В гурті непогано…
Тільки за Наумовичем т. Ксана тужить і досі. І самому мені не раз спадало на думку: жив би оце небіжчик — як би його руки й голова здалися тепер.
— Бачили плакат? — запитує проста наївна жінка крізь смуток. Мова ходить про вивіску, про назву артілі.
І те її тішить, що слід залишився, що хоч інші не забудуть, коли одні вкоротили віку. Та великий слід, Васильовно, і нема чого тужити. Поростуть діти і коли вони підуть у батька, коли будуть такі, як він, — матимеш, чим пишатися. Іванова смерть — героїчна смерть і…Ні, близьким і друзям говорити про покійних не варт.
Як і в інших, так і в неї цілий день проходить у колгоспі. Життя — там. Хата — пустка.
Аж увечері зібралась у тій хаті вся родина, натомившись за день. І то лише, щоб, перекинувшись двома-трьома словами, спочити, а вранці знову до колгоспу…
Я слухав про те, “як все сталося”, а з стіни дивилося знайоме й близьке обличчя з кількох фотографій…
Земля тобі пером, друже Йване. Хоч звертатися до мертвих — це анахронізм сьогодні, але я хотів би оце тепер, як ніколи, промовити до тебе слово — за всі рази щиро признатися, що твоя правда:
“Не Кампанелла, а Маркс”.
8.ВЕЛИКЕ ПЕРЕРОДЖЕННЯ
За три дні я не бачив п’яного і за три дні я не чув не те, що бешкету, навіть хвацької лайки. І не тому, що не було свята, або що багацько молоді повиїздило десь до міста на великі будівельні роботи. Ні, свято було, а молодь хоч і повиїздила, але часто приїздить гостити, пройтись ну й може позадаватись перед дівчатами та перед іншими селюками новим городським строєм, може навіть де й вип’є, але це вже не те, що було колись. І мабуть ті, що приїздять отак гостити, раз-по-раз не пізнають свого села. Село вже не дивується з міського строю, вже не змагається на кращого питця, — село живе іншим новим життям, доганяючи місто; село змагається на іншій ділянці — на ділянці великого соціалістичного будівництва. Перепрошаю, не село ж (забудь це слово) — колгосп, що виростає в комуну. І з того, чим жили колись і з чого дивувалися, — колгосп сміється, засудивши його безповоротно. Не тим дише, не тим живе. Колгосп змагається, змагається свідомо й одностайно за першість, за почесну назву ударника на трудовому соціалістичному фронті.
Ось через віщо не побачиш п’яного, не почуєш бешкету й лайки, хоч почуєш співи (і навіть дуже часто, частіше, ніж будь-коли). Але й співи — це не ті, що бували раніш, не так заспівують і не тої співають. Обрій розсунуто. І що далі, то розсувається він більше, показуючи чіткі привабливі перспективи.
12 гектарів саду, що його посадили колгоспів ці за селом на новій землі, визначають більше, як звичайний сад. Там, де була толока й будяки, там має розквітнути буйним цвітом культурний сад, як нове життя, утворене руками самих колгоспівців, цею розбудженою, як зрушена цілина, масою. Сад виросте взавтра… Сьогодні ж у тому саду, поміж рядками щеп, ростуть ще й висадки, ростуть буряки — поки сад підросте, щоб земля не гуляла. Всі можливості використати, все мобілізувати, як ніколи, сьогодні — в час найбільшого напруження цілих мільйонів. Державі потрібна підтримка.
Уже першого року колгосп тут дає красномовні цифри:
План минулого року становив 1697 пудів хліба. Здали ж колгоспів ці 3100 пудів, перевиконавши майже на 200%.
— Крім того, — інформує голова колгоспу, — з нагоди 13-ї річниці Жовтневої революції подарували державі 500 пуд. пшениці й жита.
— Районовому з’їздові рад — 200 пуд. посів матеріалу; під червоним більшовицьким прапором привезли червоною валкою.
Це за минулий рік, перший рік існування. Цього року колгосп, значно вирісши у всьому, матиме незрівнянно більш можливості. Зокрема врожай має бути хороший, а весінню кампанію закінчили по-ударному — жодного клаптика не залишилось незасіяного вчасно.
Цього року на ланах уже гули машини — гули трактори. МТС від держави прийшла на допомогу колгоспові — пустила свої коні. Залізні коні! Небачені тут досі. З крицевим дужим гудом перевернули вони багато га землі, заорюючи остаточно межі. Залізні коні — могутнє знаряддя техніки! І це там, де була колись Стара Іванівка. На них чекали тут нетерпляче, на них сподівалися, а тепер покладають великі надії в цій ґрунтовній великій перебудові. Аж тоді буде остаточно змінене обличчя цієї землі, аж тоді буде мети досягнуто.
Ні, не тим живе колишнє село і не до того стремить.
І коли йдеш по ньому ввечері тою самою вулицею, що й колись, ідеш — придивляєшся, дослухаєшся, пильно-пильно дослухаєшся і мимохіть може всоте, спадає на думку, що зовні то це наче та сама вулиця, а суттю…її хтось випростав (всі оті заплутані колінця), рішуче повернув і лежить вона тепер зовсім не в той бік, як раніше, веде просто до великого шляху.
Ось. Хай може й немає ще остаточного переродження, але є розпочатий процес, неухильний процес, що несе за собою нечувані зміни.
9. ЯК ПАПА РИМСЬКИЙ СХОПИВ ПО НОСУ
Двигун — той самий, що на 18 м. к. — запрягли тіпати коноплі.
— Оце так! — загомоніли весело, як тільки ці 18 механічних коней струснулися і, закуті в залізо, загули й заляскали пасом, ніби уздечкою. — Оце, їдять його мухи! Годі вам тепер, баби, тіпати пучками. Закривайте трест. Поїхали!!
Поїхали!..
Який там дурень сказав, що село боїться машини, що село ненавидить машину, як і вітчизну цього залізного коня — місто? Леле, які дурниці.
Да. Так як все-таки папа римський схопив по носу? А схопив і саме тут, себто в колишній Іванівці. Гадаю, ви давно вже зауважили, що на церкві немає хреста, там лопотить прапор; навколо ж церкви ясла, а самій церкві — “Будинок колективіста”. Отож під гуд машини я й почув початок цеї історії; закінчення почув і навіть побачив уже в самій цер…перепрошаю, в Будинку колективіста.
— Так його, знай і наших, — звернувся спершу він (себто оповідач) до двигуна, як до живої істоти, а потім уже переключився й на папу. — Дак нащо папи — вєрно, схопив брат він у нас по носу.
— Як, як? — причепився раптом жвавий і веселий дідусь. — Чи по носу чи поносу? Ти той…Ато товариш може й не пойнять.
— Казуїст, а не дідусь.
— Та так що, діду, мабуть те й друге.
— Авжеж, — приклеїв інший. — Спершу по носу, потім уже недалеко й до поносу. А якщо його (і всіх таких) понос ще не напав, то нападе.
— Да. Так був у нас — ви може чули? — свій куркулячий “папа римський” (бач куди вигнув). Це саме як збиралися церкву закривати. Ходив він з євангелією по дворах і мутив народ, проти закриття церкви агітував. А треба вам сказати, що в церкві тій уже давненько не служилося: старий піп утік, нового не було; пустувала церква, у горобців в оренді була. Але п’ятидесятка куркульська не хотіла закривати зовсім, ладнала справу, шукала попа — хоч поганенького, хоч сякого-такого…З нашого ж брата уже майже ніхто до неї й не горнеться. Стоїть собі пуста, тільки дзвони даремно теліпаються. Закривати б церкву — так ні, п’ятидесятка, мов приколень.
Ну, а вже ж як узялися були ліквідувати куркульню як клас, то й вийшло так, що від тої п’ятидесятки тільки хвостик залишився.
Отож і заметлявся той хвостик по селу; — бігає з іконою по дворах та й каламутить, та й спантеличить темних людей. А тут ще саме отой справжній папа римський у газетах підняв колотнечу, заліз у чужий город та й давай землю рити. Ми й так, ми й сяк — ні. А не хочеться, щоб був розлад, хочеться, щоб одностайно. Ми й збори, ми й лекції — ні. Все, що дурніше та темніше держиться за той курінь з хрестиком, як воша за кожуха. Вони й согласні б, все їдно, бо молитися давно забули, хіба я їх не знаю, та й самі ж вони те кажуть, але…Ану я бог покарає, га? Його може й немає, вєрно, — ну а що як покарає? Он папа римський каже ж…Вірять, бачиш, якомусь там папі, а нам ні, хоч м й свої і нас більше.
Так стій же, бісової мами зілля, кнуре римський, годований.
Стояло в нас у полі щось біля 160 пудів збіжжя, застукали нагло дощі. Обмолочене, а нікуди прибрати. Мокло, псувалося, а в нас серце тліло. Це ж наші труди, наше — громадське. Треба було хліб цей сушити та державі здавати.
Ну і, рятуючи громадське добро, звезли ми його та на свій страх-риск і зсипали в церкву.
Я думав — от буде ділов! Аж воно, — давно б мабуть треба було так зробити. Ну поназбігались язикаті, правда, і “папа римський” припер з євангелією. Найдурніші почали кричати.
— Чого ви, кажу, кричите, га? Хіба ми закриваємо чи ріжемо кого?
— Трах, тарарах! Так навіщо ж гамазей робите?
— А куди ж його? Це, питаю, хліб?
— Гирр…Ну хліб, ну то що?
— А чий це, я вас питаю, хліб?
— А чий же, вилізло тобі, наш хліб!!
— Ото ж. Так чим же він гірший за вашого папу, що ви його в церкву не пускаєте. Чи може, вивезти та скласти в калюжі — хай гниє, га?
Ну який таки дурень складатиме хліб у калюжі, свій піт, свої жили? Та ще не якийсь, а хліб гуртовий, громадський. А баби наші, хоч народ і тьомний, а все-таки не дурний: трішки покричали, потім розсудили й побачили, що справді, інакше не можна — і помирилися. Тільки я мусів побожитися, що зразу, як висохне, так ми його й звеземо до міста. Звичайно.
Ні, все-таки чудний народ наші баби. Спочатку бач як кричали, ніби їх ріжуть, а в кінці…
Найязикатіша, що найдужче кричала, коли вже розходилися, обернулася та глузливо:
— Ну, Миколо-чудотворче! Бути тепер тобі у нас при колгоспі за мірошника. На цілу зиму вистачить. Крути лишень. — Підняли, бачиш, на сміх і Миколу того облупленого і самі себе.
— Так хліб наш і одвоював собі церкву. Відтоді папу римського завадило.
— Тим часом, поки там хліб сох, ми корінці підриваємо: лекції та збори, збори та лекції. Що своїми силами, а що приїздили й з міста. Разом як узялися коло того туману. Глядь — поки той хліб висох, в ми й дзвони поскидали. Та гуртом, одностайно. Після цього папа римський десь щез безвісти, а ми з церкви зробили собі “Будинок колективіста”. Отак. Що?
— Та нічого, кажу, — ввернув моторний дідусь. — Тепер, кажу, ми ось ще одучимо своїх бабів тіпати руками коноплі.
— Еге ж.
— Хай їх папа римський тіпає.
***
Будинок колективіста. Відремонтували, полатали дах, уставили нові шибки замість вибитих, і нові дошки замість дірок, що вже густо зяяли були тут-там, — вийшла цілком придатна і навіть міцна ще будівля і так потрібна тут.
Колись я заходив був у цю церкву, ще з небіжчиком. Чи міг я припустити тоді, що ця “бабуся” (така-бо вона стара) та доживе до того часу, коли прийдеться їй покутувати свої ж гріхи перед колишнім “стадом”. Думалося, що вона розвалиться раніше, аніж розвидниться людям, аніж розмножаться безвірники і з “стада” стануть атеїсти-колгоспівці.
Та, бач, яка вона ще міцна. Коли вповні не спокутує, то половину – напевне.
Там, де ходив ветхий, злосливий попик, там тепер молодий завідувач будинку культури — брат небіжчика вчителя — наводить лад. Від церкви нічого не залишилося, крім ґрат на вікнах (до речі, ґрати ці для мене завжди зайвий раз підкреслюють тотожність між церквами і в’язницями, — і те й друге — знаряддя для поневолення). Ґрати ці слід теж повиймати й віддати на утиль.
Місця, де були ікони, забілено і там тепер розташувалися плакати, гасла, стінні газети… Ні, це дебела ще будівля і досить простора, вона послужить. Там, де був вівтар, влаштована сцена і розмальована належним способом. Розмальовували шефи – вихованці Дитячого містечка, атеїсти, що ростуть і вчаться на місці колишнього монастиря.
Прекрасно. І нічого страшного не сталося і земля не стала руба з божого гніву. Навпаки, всім 253 дворам, що отаборились навколо, в голові розгодинило ся. Тепер тут відбуваються вистави, збори. Є бібліотека. Бувають кінокартини. Будинок колективіста — будинок культури. Тепер він виконує нову, велику роль, обслуговуючи всі ті 253 родини, що дружно зводять ясні і міцні крокви над новими оселями. І ні з чого так не видно, як з цього будинку і його історії, що кінчилася одна ера й почалася інша.
Уже не папі римському стримати великий похід, масове зрушення. Папі цього не перетравити ні головою, ні шлунком, бо дідусів дотеп дуже проречистий і слушний — від по носу недалеко до поносу.
Коли я перевожу очі від прапора на місці хреста до прапора над будованими спорудами, над кроквами, — я бачу в найменших дрібницях всю велич походу, динаміку, зрушення; і хатки оті — то вже не хатки, то лише ветхі, тимчасові халупки, курені, палатки — притулки для ночівлі, що скупчились на таборищі навколо закладеного й будованого великого спорудження на безголів’я всім папам.
