10. ТАК СЕЛО, А ЧИ ТАБІР
Табір – ось те слово, що вперто напрошується, коли я силкувався підшукати нову, відповідну назву оцій колишній Іванівці. Ті кілька днів, що я провів у колгоспі, остаточно переконують мене, що село вже ні. “Село” — це статично і не відповідає дійсності. Яке тут, перепрошаю, село, коли думки й зусилля всіх, лише терплячи поки що ці стріхи, активно й одностайно б’ються, будуючи нову дійсність, нові спільні форми, соціалістичні, щоб скінчити з ним назавжди.
Ні, не село, це перехідний ступінь. Це — табір.
Гриша, тракторист із МТС, що не дні, а ввесь час живе й працює в такому оточенні, охоче й цілком пристає на це: ТАБІР.
І залишаючи його, я певен, що незабаром, обстроївшись, колгоспівці покинуть свої халупи — перекочують в нове, спільне житло і тоді вже тут буде не тимчасовий табір біля початих колективних споруджень, а викінчена ланка в чіткій системі країни соціалізму і назва їй буде — комуна.
11. СИЛУЕТ ПРИЙДЕШНЬОГО, АБО — ГРИШИНЕ КРЕДО
Увечері на розставанні, коли я стомився за день від вражінь, від цифр, від усього того, чим живе колгосп робочого будня, — сиділи ми з Гришею вдвох на горі за садом і, спочиваючи, димили в синє небо.
Згодом підійшов і підсів до нас дідусь. Сиділи ми втрьох. Це там, де кінчається старий шкільний сад, сад колишнього мого товариша вчителя, і починається колгоспівський на 12 га.
Так от, сиділи ми на шпилі, між двома садами. Внизу, як на долоні. Розкинулось селище. Далі: ліворуч по узгір’ю ліси (прекрасні слобожанські ліси), праворуч — луки, бори ы вже аж ген на обрії місто.
Я задумано спостерігав колгоспівський двір унизу, що коло нього як коло центру, купчились всі 253 двори, — і з усього, що чув, помалу виростала, формувалася й міцніла єдина думка.
Чи думав ти, друже Іване, попри всю свою романтичну вдачу й марксівську практику, що в такому закамарку і так скоро воно станеться? Ось вона яка, Стара Іванівка, себто — “село, село! І хто тебе придумав?”. Тепер треба це якось інакше перефразувати.
Вони стоять і цього рожевого вечора, як і колись, ніби ті самі.
Але “моя хата скраю” вмерло; вони горнулися до центру, ховаючи в собі інший зміст, такий відмінний від учорашнього…Згори цього поки що не видно, але я знаю, я бачив і тепер відчуваю на відстані — це вже не хаос, це не купи гною, тинів і жорстокого егоїзму, безперспективні, залляті дикою темрявою. Це — суцільний організм, розумно спрямований до конкретної, до звабливої мети, — це колектив.
І наскільки раніш ця панорама була мені чужа й незрозуміла, настільки зараз близька і рідна, аж до того, що я вільно зазираю думкою під кожну стріху і бачу чітку перспективу — не стріхам, ні, стріхам дні вже полічені — бачу перспективу в людях. Дивлюсь уперед на той шлях, на який стала Іванівка, і не можу навіть охопити думкою тої величі, тої прикінцевої точки в розпочатому героїчному поході.
Головне ж, не треба вже говорити: “село, село! І хто тебе придумав” і смішно вже згадувати: “Кампанелла чи Маркс”. Ленін. Це простіш і проречистіш, на підставі живої дійсності.
Не знаю, чи я це думав, чи говорив уголос, але Гриша саме на цьому місці, попадаючи в тон, встряв у мої думки.
— Так, читав і я колись цього Кампанеллу. І Мора читав, і Фур’є. Да-а, писали хлопці…А от я сиджу та й думаю: — мєлко вони все ж таки плавали проти нас, га? Пером скільки ти там не пиши утопій, але коли ти не більшовик, коли ти її не пишеш тупором і трактором — дим, копійка їй ціна. А ми от одколемо “утопію”, якої ще світ не бачив. А хіба це по-їхньому не утопія? Хіба не хихикали вони й не казали, що ми мрійники й невдалі експериментатори?
Так от ми й одколемо “утопію”, А що вже одколемо, так отим немрійникам, що сичали й сичать і хихикають, — від злості жаба й цицьки дасть. Головно — дружно.
Читав я в того самого Кампанелли, Фур’є чи в котрогось іншого про організацію праці й про організацію тих самих фаланг, чи як їх. Наївно як! Тоді ще мабуть не було справжньої класової боротьби імперіалістичного оточення і таких алігаторів, як Америка, Франція і іже єси. Писати сьогодні утопію, надто ж будувати її — куди складніша справа.
А ми її втешимо (не впишемо, а таки втешимо) в історію, ще й раз і назавжди. І навіть оцю Іванівку заб’ємо, як клин, між старим і новим світом.
Я особисто від пустої романтики далекий. Я от кручу свого трактора і орю аж чортам тошно, і я знаю для чого я орю, і, починаючи, заздалегідь знаю, що з того вийде. Так от я знаю, що й з цього вийде (для того, брат, народився, за це й умру). Ти от витріщив очі на ці халупи, на ці купи гною, на злидні — на цю мерзоту доісторичну…
Так от умри сьогодні, а через п’ятдесят років устань (звичайно, ти ідіот будеш, як умреш, бо жити в наш час у стократ цікавіше. Ото ж бо).
(Зробивши паузу, Гриша пильно окинув оком табір, проглядаючи вечірню сутінь і, ніби спокійно креслячи план, вів далі помалу й упевнено):
…Там, де стоять халупи, — цвістиме сад. Великі, багатоповерхові ясні будівлі з центральним опаленням, з водогоном, із спільною їдальнею, словом – удосконалені й устатковані за всіма правилами для колективного життя, заступлять ці рахітичні хатки…
Ти от візьми в думці і тільки перекинь сюди одну з великих сучасних Харківських будівель, як вона є, пересели туди всіх колгоспівців, а це все порозвалюй к бісовій мамі і заскородь — то й що вийде, га? А ті ж будівлі будуть досконаліші й кращі, і колгоспівці вже будуть не колгоспівці, а комунари, і тут буде не дача, а велике, централізоване (себто об’єднане з кількох теперішніх колгоспів) господарство, організоване за найостаннішими правилами науки й техніки. Машинізоване, електрифіковане, з низкою всіляких підприємств…Комбінат…
На оцім самім місці буде ферма. Гаражі для машин. Палац культури, або принаймні зразковий клуб. На місці традиційних колодок з насінням — сад культури й відпочинку.
Така розкіш, як рояль, клумба чи “фіат” — це буде, звичайна річ, до послуг кожного з комунарів. Це ж у містах є? Є. А чому тут не може бути?
Комунар щодня чиститиме зуби, працюватиме мінімум, братиме у ванній душ і в час відпочинку одягатиметься, як європеєць.
І взагалі побут буде ані на йоту не подібний до сьогоденнішнього. Він лише виросте з нашого сьогодні, з трудових цих героїчних буднів, з ударництва, з урізування наших апетитів, із загального напруження. Без героїзму, без напруження ми так і зостанемось біля розбитого корита.
Це якраз буде той побут, про який до цього часу люди тільки мріяли і то не всі. Ось там фізична й духовна культура матимуть собі розквіт, гармонійно поєднані між собою і водночас пов’язані з виробничими процесами…
Ясла оці заступить дитячий будинок, дитячий сад із зразково поставленим доглядом і вихованням, і Марійка з коровою стане смішною казочкою з смішного минулого…
Ось що я бачу тут і чим ця колгоспівська історія скінчиться, яке майбутнє в цеї Іванівки. Встанеш через 10 років і ти не пізнаєш не тільки Іванівки, не пізнаєш всеї навколишньої місцевості, культурно переіначеної, заллятої електричним сяйвом, сповненої творчим гудом машин. Е…
Відірвеш тоді мені голову і викинеш свиням, якщо це не буде так, або ще ліпше.
Та це ж уже є, є в багатьох місцях нашої країни, а зародок цього (та ще який зародок!) ти бачиш перед собою внизу. Але це лише початок, тільки початок. Аж тоді, коли в цій норі, в цій старій Іванівці, буде те, що вже є в кращих наших, зразкових комунах (а воно буде!), — аж тоді ми будемо країною реалізованої більшовицької “утопії”. Тоді ми з тобою залишимо на хвилину трактор, сядемо на “фіат” і оглянемо в натурі все те, про що я допіру розповів, і хотів би я знати, що ти мені, халера, потім скажеш!
Урвавши несподівано, Гриша закурив і замовк. Все, що оце він говорив, — говорив спокійно, як про звичайну річ, до якої звик, ніби оце він з такої точнісінько комуни прийшов і відповідає на запитання: “Ну розкажи, як там у вас?”
Намовчавшись у волю, Гриша нарешті додав:
— Оце тобі й увесь Кампанелла по-нашому. Хай це буде не через 10, а через 20 років, але заради цього варто і вмерти біля трактора, наганяючи сьогодні три максимуми одразу, і варто змагатись, воювати за дрібниці, урізувати, мобілізувати і, взявши на буксир слабших, іти на приступ за таку справу…
Потім ми матимемо подвоєну тарифну відпустку й компенсацію за все. От.
На цьому, на знак того, що він закінчив і міцно припечатує сказане, Гриша весело хлопнув мене по плечі, ліг горілиць і задимив у синє небо.
………………………………………………………………………….
Дідусь, що весь час мовчав і напружено слухав, здригнув укінці, але так і не сказав нічого. Одвернувся і, насупивши брови, не то всміхаючись, не то журно-журно, дивився, як десь на заході, на варті смеркання догоряли останні промені.
Авжеж. Дивився мабуть у прожите з сумом, а чи в майбутнє з заздрістю.
12.СОНЦЕ НА РЕЙКАХ
Себто, я повертаюся назад.
Легкою ходою, залишивши позаду розбурканий табір, радісно ступаю я по рівному високому насипу, і, силкуючись опанувати вир думок, переглядаю світлини вражень, а попереду весело біжать бліки по рейках.
Ні, то Гришин упевнений голос мерехтить поруч і веде в невідоме, перевірене й математично обраховане прийдешнє. То вже не теорія — то неминучість, ось ті карколомні перспективи, як неминуче досягти мети поїздові, поставленому на рейки.
Я озираюся назад, туди, де в зелені тополь майорить прапор і гудуть нові дроти на стовпах, туди, де крокви над табором. Озираюся раз-по-раз, аж поки не заступає їх марево.
Спека…
По рейках сонячний гуж і на думку спадає, що скоро жнива, — велика кампанія, що нею там зараз живуть, нею заклопотані й до неї готуються. Врожай має бути хороший. Всі про це говорять із задоволенням, — себто значить — новий колосальний крок уперед, зростання, перемога. Великий перегін, взятий з бою, на шляху до реалізації Гришиного кредо.
____
На цьому дозвольте закінчити. Через рік я знову повернуся сюди; нарису може більше й не напишу, зате з Гришею зустрінуся напевне й з охотою.
А ще з більшою охотою подивлюся на нові зміни, на колишнє село, на колишню стару Іванівку, ну й на родину мого товариша, небіжчика.
P. S.
Розповісти хіба ще наостанку про оту куркулиху, що я її стрів аж під містом на лінії. Не стрів, пак, а догнав. Це ота сама, що сказала:
— “Вони строються”.
Ішла вона по шпалах і несла клунки через плече.
Точнісінько так, як ходили торбарі 1920—21 років на початку нашої ери. Клунок назад, клунок наперед і гайда по сіль, по кури, по крашанки, по хліб на село.
Прудка яка. Втікає, чи так таки поспішає кудись.
— Драстуйте, — догнав я нарешті її під бором.
— Драстуйте…
Пішли разом. Помалу-малу розбалакались. Бач, поспішає вона на вокзал. Потім до Харкова. А потім уже на Донбас. Їде назавжди. Кидає ці місця.
— А то чого?
Чоловік, бач, там у неї, її чоловік…А я хто такий буду (дипломатично запитує)?
“Та я здалеку, з Києва сам”.
— Ага…(значить чужий, не тутешній і з виду — з панів мабуть. Це їй до серця). Ну так ото ж – чоловік у неї на Донбасі. Ледве встроївся. Розграбили їх, продали, все поодбирали, а тепер ніде голову схилити. Трудилися, робили…Та не крали ж ніде нічого, та як чесні ж, порядні хазяїни — і пішли, і пішли скарги. — Тепер він працює в шахті, а вона їде до нього, кидає зовсім цей край.
Я, звичайно, “співчуваю”. Я, бач, киянин, а кияни, усім відомо, — народ делікатний.
— А скільки ж у вас було землі, тіточко? – питаю.
— Та яка ж там земля, як у всіх…
— А до війни? До громадянської себто війни, як почали “грабить”.
Тітка мовчить.
І добре робить, що мовчить. Все одно збрехала б, їй, звичайно, й на думку не спадає, що я хоч і киянин, а її добре знаю і йду я якраз з колгоспу, з того самого, що “пощез би він без огню й диму” та “руки б їм покорчило, анциболотам! Строються…Комунію їм, — і що ліквідував її, як клас. Не спадає їй на думку й те, що я гляди, не згірше за неї знаю, скільки в неї було землі, і скільки працювало наймитів, і які статки-маєтки. Крім того, кров мого товариша ще не засохла, не вицвіла.
— Так строються?
— Строються, добра вони не діждали з того (останнє пошепки, ледве чутно). — І як той бог святий попускає та отаку неправду. Харпаки, злидні, волоцюги — їм тепер право скрізь, а хазяїна, що з діда-прадіда…що йому сам староста шапку скидав колись…Ге, бодай би й була не діждала й бачити, як вони строються. Вони тешуть, а з мого серця, аж наче скіпки летять…Так ви, кажете, з Києва (чи похопилася чи перевіряє). А тут чого?
Я її заспокоюю, вигадавши перше, що спало на думку: потрапляю в тон. Цікаво, до чого вона добалакається?
І вона б таки до чогось добалакалась. Враз пройнялась особливою довірою й пошаною. Спершу попросила перекласти їй клунок на друге плече (от спасибі), а тоді враз почала таємниче, по-змовницькому:
— Так от…
Я вже вуха розвішав (страх, як люблю вивертати людей) і щось мабуть цікаве б почув, тепер вона б уже доказала…Аж тут нагло наші шляхи розійшлись — їй ліворуч, мені — просто.
І не так шляхи розійшлись, як несподівано виринув десь мій знайомий, відомий на весь район комунар:
— А, дружище!
Поки я привітався з комунаром, глядь — тітка була така та й нема. Майнула десь, тільки пил закурів. Он як.
Бувай же здорова, тітко.
