Адміністратор цукроварні, присадкуватий Ігнат Соломонович, і завполітосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій, приїхали в нове підшефне село Бобрик читать лекції. Одна мусила бути по агрономії, друга про міжнародне становище,— обидві з діапозитивами .
Коли біля хати-читальні спинилась на всім скаку пара вороних, сонце спускалось в рожевуватий туман над далекими хребтами сільських хат. З брички злізли запилені шефи, поторсали замок біля запертих дверей, обійшли читальню кругом, постояли нерішуче.
— Ей, хлопчику! — Хлопчик сидів і порпався в пилу між коліями, як горобець.— Ти що, на дощ куряву збив?.. Піди та поклич завідуючого читальнею або кого з сільради, та хутенько.
Хлопчик підсмикнув штанці і стрімголов залопотів гарбузами через город.
— Січас…
Андрій зняв карбідовий чарівний ліхтар, коробки з діапозитивами і розставляв все на ґанку.
— Що, Ігнате Соломоновичу, озброїмось терпінням…
— Хе-хе, Андруша, озброїмось, якщо хвате…
Ігнат Соломонович тільки вчора видужав, десь там у нього розлилась була жовч, а від того ще й сьогодні білки стомлених очей по кутках трохи жовті. Він зморено розіслав брезентовий плащ на ґанку і ліг горілиць. Флегматичний зроду, умів він бути спокійним завжди, і зараз ось почекає хвилину-дві, сяде на бричку і чкурне назад. А поки що уставивсь очима в хащі хмелю над ґанком, довгий ніс його поводив ніздрями як крилами і заспокоївсь.
— Я чекаю.
Андрій розтягнувся на шпориші і мовчки розглядав тези.
— А знаєш, сьогодні неділя і людей мусить бути багато.
— Подивимось… А от як їх зібрать?
— Пхе, їрунда, зберемо, ось прийде завхач.
— М-м-м…— Ігнат Соломонович ловив мух,— иш, чорт… гідра контрреволюції, ти жигать, ось тобі…— ловив, а задушить було ліньки, і він пускав назад.
Андрій взявся далі за тези. Над дерев’яною, наново побіленою церквою з писком крутились щурі.
Минуло кілька хвилин.
З реготом з гарбузів вилетіла юрба хлоп’ят.
— Нема, нема…
— Тю, кого нема?
— Завідуючого нема, ми пішли, а він поїхав до міста ще вчора… А сільрада заперта…
— Гм… Ігнат Соломонович, чуєш? І що ми будемо робить?
— Хе-хе.. Хлопці, а як у вас збирають людей? Ну, на збори, на сходку, чи що?
Хлопці терлись і не знали, як у них збирають людей.
— Ну, як от у вас, наприклад, лекція чи що там, ну мітинг?..
— А хтозна…
— От їй-бо, та бувають же у вас збори…
Ігнат Соломонович аж упрів, а хлопці все-таки не знали, як у їх збирають людей.
— От їй-бо, та ніде нікого з дорослих… Де хоч ваші люди?
Тут хлопці знали і кинулись наперебій.
— Всі на полі… жнива… ну, так сьогодні ж неділя, треба…
— Треба… А культуру не треба? Андрію, хіба ми дурно приїхали? Скликать!
— Звісно, скликать,— і гарячий Андрій кинувсь був вперед та спинивсь і почухав потилицю — куди? Сільрада замкнена. От закавика. На ґанку черідкою виставились ліхтар та коробки з діапозитивами, оглянув їх і сів безпорадний.
На щастя підвернувсь вертлявий хлопчисько. І бувають же такі розбитні діти.
— Дядю, у нас як на збори, так дзвонять… Дзвоном скликають…
— А-а-а… Андрію, чуєш? Розкопать.
— Пр-равильно, веди до дзвонаря.
— До дзвонаря… до дзвонаря…
І ціла валка дітвори з Андрієм посередині зникла в хмарі збитого пилу, як череда.
Ігнат Соломолович умостився і терпляче ждав на ефект.
Поки Андрій гукав у двері сторожки, пронирливі, запобігливі хлоп’ята відхилили незамкнені чомусь важкі двері на дзвіницю і вже ганяли по бантинах горобців.
Старий дзвонар, він же й сторож, зрештою виліз. Був це кривий ченець Павлін. Як зачув, чого від нього хочуть, замотав злякано головою в дрібненьких кісках, продираючи заспані очі і шмаркаючи сизим носом.
— Як? Та то ж ґвалт… Що ви?..
Андрій вибачливо розводив руками.
Раптом дзвонар, як ошпарений, рвонувсь до дзвіниці — зобачив хлопців.
— Що? Що ви робите, сук-кини сини? Що ви робите? Пр-р-риб’ю.
І за хвилю його милиця та лайка стугоніла по сходах. Хлопці метнулись аж на самий верх.
Андрій вибіг з огради, став на вигоні перед церквою, задрав голову і стежив за оказією.
Там заверещало не своїм голосом,— одного насів, значить. Двоє з’явились і перелякано забігали, як миші, аж зверху на помості, плутались у віжках під дзвонами.
Один побачив внизу Андрія, згадав, чого зліз, схопив віжку від найбільшого дзвона, що в нього дзвонять раз на рік і то на велике свято, розгойдав і… Раптом, як на Великдень, в розгон в найбільший дзвін:
— Бов.
Надвечірню тишу тіпонуло за петельки…
— Бов-в-в! — як з гармати.
Ігнат Соломонович здригнувся, коли вдарив дзвін, а коли вгледів, як летіли ошалілі громадяни села Бобрика — на полудрабках , охляп на конях, а, крім вершника з люшнею , ще був або хомут перекручений догори розмотаною супонею , або сідьолка збоку,— як мчали на возах і пішки старі й малі, баби й діди, покинувши печене й варене, з дому й з поля. Один промчав з косою й з мантачкою замиленим конем, на коні були наритники і не було обротьки , вчепившись в холку.
Коли побачив…
Ігнат Соломонович скочив на бричку, шарпнув коней і за мить мов у воду ринув.
На ґанку рядочком лишились — карбідовий ліхтар і коробки з діапозитивами.
— Держі-і-ть!.. Злодія держіть!..
— Бий його — морду бий…
Андрій стояв серед вигону біля стовпа і спокійно спостерігав баталію. Дивно, на кого вони так напирають. Вже й націю опреділили. Дивувався, доки не зрозумів, що вся ота стихія суне на нього, а зрозумів,— всередині щось йокнуло і защеміло.
Кремезний багатій Сміян налетів конем і, рикаючи, замахнувсь на всю душу люшнею, мов булавою, Андрій відхилився, ззаду хтось підтримав вилами, але не проколов,— люшня вдарилась об стовп і розлетілась в щепки.
— Стій! — Це Андрій.
— Ага, кричиш…
— Сюди його… самосуд йому!
Андрій спочатку храбривсь, та, побачивши, що непереливки, розтерявсь:
— Товариші… Громадяне!
— Що він там шабаршить, в харю!
— Би-и-и-й ї-і-іх!..
Сміян налітав, мов кібець .
— Підожди, Сміяне, не втече, до розправи його, порядок треба, а потім і в пику…
Дзвонар Павлін плигав на милиці і, запінений, всім розповідав про “бандитський наскок”. Обуренню не було меж.
— Як, ми на полі, а нас ґвалтувать, а потім гробить? А-а-а… Так бий же його, бий!
— Стій, не напирай, слова просить.
— Товариші, та дайте ж слова,— зринув зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради.
— Нікоторого слова.
— Дать слово?
— Не треба…
— Говори!..
Сміян придививсь до Андрія і… впізнав.
— А-а-а,— давня злість перевернула печінки. Давно то було.— Я ж тобі… пригадаю!
Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запруджений людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекавшись.
А надворі сутеніє.
Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впізнав Андрія і більше перелякався.
Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притихла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок…
Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Андрія,— бідняга влетів навзнак.
— Не напирай… товариші, стой!
— Пусти-и!
І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом.
При каганці в сільраді засідає дивний “трибунал” — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З “начальства”, як на гріх, нікого…
Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко дихаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?..
Напружена тиша.
Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі.
На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вікна витріщились десятки пар очей.
Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дриґає ногами, а в самого душа не на місці.
— Тут телефон є?
— Що? Я тобі нателефоную, я тобі…— Сміян схопився, потім сів…
Суд почався. Верховодить Сміян.
Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина вигороджувати Андрія. В’яже незграбно мову в узли. Се й те… це гарний юнак, комсомолець…
— Га, комсомолець… тим гірше для нього: бандит він, довольно.
Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа…
— Що, що ж ти брешеш, сучий син, ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай.
Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шумить, хтось пробує виставить двері.
Проти монаших доводів кривого Павліна та проти аргументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправдувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна.
Десь він цього “креза” запам’ятав… Ага, 20-й рік… розверстка… Он як… Угу-у…
Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так… корінь зла десь там… коли він з братвою тут розкулачував… Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре…
Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади.
…О, ніколи вони не забудуть цього…
Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки.
— Ну?
— Не руш!
— Н-на…
Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє безсилля і кипів. Одступив крок до дверей.
— Пустіть… пустіть мене до людей…
Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях.
— Геть…
— А… ти револьвер… викинь!
Андрій не виймав рук з порожніх кишень.
— Пусти…— Він був готовий на все.
Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами…
— Викинь… викинь!
— Геть! Розмахнувся Сміян…
Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки.
Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені.
Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолюція була коротка:
— Піймать гада.
На дворі Сміян лютував:
— Хто в нас пале… хто в нас краде… хто коней воде… Сліпе, глухе обурення ствердило правоту його слів.
— Він не втече, він не втече, ми йому…— нахвалялись п’яні Євлампієнки, діти “порядного” батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях… Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.
Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось розходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сватом. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.
— Розходьсь, розходьсь… представленія не буде, не буде, — жартував веселий чередник Микита.
— Е, дядьку Микито, вже було…
— От так… з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..
Жарти, сміх. Розходились. Лишалась молодь.
Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сільради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Раніш він був слюсарем на цукроварні.
Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.
— Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в пітьмі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю.— Вибирай, заряджай.
В самого руки трусились.
Розкуражена перелякана дружина Никанорова схопилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве блимав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій полотняній сорочці.
Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.
Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.
— Чого ти?
— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі… Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.
Щось рипнуло, принишкли.
Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.
Тиша. Знову стук.
— Хто?
— Я.
— Та я, Ларин…
— А, Іван, ти… Зараз.
Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ларин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.
— Ти тут, хох-хо… а я думав — капут. Там, брат, на тебе засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.
Під вікнами зашелестіло. Никанор збентеживсь:
— Гаси.
Тиша. Хвилина, дві… Ніде нічого. Андрій не витримав, незручно за Никанорову сім’ю.
— Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворості, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина… Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.
Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще.
Пішли. Ларин проводив.
За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів.
Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини порозставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги.
Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спостерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній перелаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про себе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці.
Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього насіли.
Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам’яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок.
…Липкий і тягучий морок.
Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га.
— Хе-хе… Ну й лекцію встругнув, ледве коні донесли. От номер… жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе.
Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного) “казуса”.
— А ліхтаря забув… отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку.
— Туди, к бісу, треба когось посилати. Знову коня давай… Хоча, от дурень я, Андрій же там…
Задзвонив телефон…
— Так… Я… Що?.. Що?..
Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зробила непевний рух.
Втратив всяку рівновагу…
Не дослухав і кинувся мерщій одягатись.
Коли Ігнат Соломонович з’явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо… Ні лиця на ньому, ні вигляду…
Без всяких ознак життя.
Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь.
Ніяк не міг збагнути всього, що сталося… Потім до телефону і подзвонив:
— Дайте міліцію…
А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви.
