Жив собі грізний цар Василь. Було в нього три сини: старший Федір-царевич, другий Петро-царевич, та молодший Іван-царевич.
Був у царя Василя садок коло палацу. У тому садку росла одна яблуня, що родила золоті яблука. Цар Василь цю яблуню дуже любив, щоранку золоті яблука лічив — чи всі на гілочках висять.
Одного разу вийшов цар яблуками помилуватися, дивиться — а трьох яблук нема! — мабуть, принадився злодій золоті яблука рвати. Ох і розгнівався цар Василь. Наказав своїм синам по черзі в садку вартувати, злодія підстерігати.
Першої ночі став Федір-царевич вартувати. Ліг на м’яке сіно, жупаном накрився та й заснув міцним сном.
Злодія не бачив, нічого не чув,— а на ранок знов трьох яблук не стало.
Другої ночі став Петро-царевич вартувати. Ліг на перину, соболевою ковдрою вкрився та й заснув собі міцно. Злодія не бачив, нічого не чув,— а злодій знову три яблука вкрав.
На третю ніч прийшла черга Іванові-царевичу вартувати. Сів Іван-царевич в холодок на пеньок. Очей не стуляв, голови не схиляв, сидить годину, другу й третю… Раптом весь сад мов вогнем запалило, кожну травинку освітило. Налетіла жар-птиця — золоті пера, вогняний дзьоб, кришталеві очі. Стала жар-птиця яблука клювати.
Приловчився Іван-царевич та й схопив жар-птицю за хвоста! Билась, билась жар-птиця, вогняним дзьобом царевича клювала, вирвалася й полетіла. Тільки одна пір’їна у Івана-царевича в руці зосталася.
Як побачив вранці цар Василь пір’їнку з жар-птиці, розсердився дуже та й каже грізно:
— Що ж ти не зумів жар-птицю вдержати? Іди тепер по білому світу, знайди жар-птицю, щоб вона в моїм палаці співала, мені темні ночі осявала. А без жар-птиці й не повертайся!
Заплакав Іван-царевич, затужив, та що поробиш? Сів він на коня та й поїхав в путь-дорогу.
Їхав-їхав Іван-царевич — скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться — і доїхав до трьох доріг. На роздоріжжі лежить великий камінь, а на камені слова написано:
«Хто прямо поїде — сам помре і коня загубить, хто ліворуч поїде — сам помре, а кінь цілий буде, хто праворуч поїде — сам живий буде, а коня загубить».
Подумав царевич і повернув праворуч.
Тільки проїхав трохи, як вискочив із лісу вовк, царевича не зайняв, розірвав коня і зник у лісі.
Іде Іван-царевич пішки через ліс дрімучий. Дійшов до широкого болота, пішому не пройти, та й назад дороги не знайти. Заплакав Іван-царевич:
— Ех, сірий вовче, погубив мене! Тут враз як вискочить сірий вовк.
— Не гнівайся на мене, Іване-царевичу, я твого коня погубив, я ж тобі й допоможу: сідай на мене, на сірого вовка, та тримайся міцніше.
Сів Іван-царевич на сірого вовка, і помчався вовк швидше за коня. Через болота, через ліси, через гори високі…
От привіз вовк царевича до кам’яної стіни.
— Ну, Іване-царевичу, злазь з мене, з сірого вовка, перелізь через стіну, тут за стіною сад, а в саду на ялині жар-птиця сидить у золоченій клітці. Ти жар-птицю бери, а клітку не займай, бо лихо буде.
Іван-царевич поліз через стіну. Побачив жар-птицю в золоченій клітці. Взяв жар птицю і замислився: «Як же я її без клітки везтиму? Треба й клітку взяти!»
Та тільки він до клітки доторкнувся, як пішов по всьому саду дзвін-передзвін, задзвонили дзвони, засурмили сурми.
Набігла тут сторожа, підхопила Івана-царевича під могутні плечі, повела до царя тої сторони. Розгнівався цар Семен на Івана-царевича:
— Не бути тобі живому, не бачити світу білого! Хіба що поїдеш ти у тридев’яте царство та дістанеш мені золотогривого коня. Тоді я тебе помилую і жар-птицю тобі віддам.
Нічого не поробиш. Сів Іван-царевич на сірого вовка. Полетів сірий вовк, як швидка стріла.
Прибіг сірий вовк у тридев’яте царство до царя Aгапа. Став вовк коло кам’яних воріт та й каже:
— Іди, Іване-царевичу, в білокам’яні конюшні, бери коня золотогривого. Та гляди — золотого повода не бери, бо лихо буде.
— Добре,— каже Іван-царевич.
Увійшов Іван-царевич у конюшню, бачить — стоїть кінь. Сам білий як молоко, золота грива у кільця завивається.
Став Іван-царевич коня виводити, коли зирк — висить на стіні золотий повід. Забув царевич, що йому вовк казав, та тільки до того повода доторкнувся, як враз полинув дзвін-передзвін. Сурми засурмили, дзвони задзвонили, набігла сторожа, підхопила Івана-царевича під могутні плечі, привела до царя Aгапа. Цар Aгап по палатах походжає, гострою шабелькою помахує.
— Ну, Іване-царевичу, не бачити тобі світу білого, не бути тобі живому! Хіба що з’їздиш ти в тридев’яте царство та дістанеш мені королівну Олену Прекрасну. Тоді я тебе помилую і коня золотогривого тобі віддам.
Що тут поробиш? Сів Іван-царевич на сірого вовка, поскакав сірий вовк по темних лісах, по високих горах.
Доскакав вовк до золотої огорожі.
— Ну, Іване-царевичу, злазь з мене, з сірого вовка, іди в чисте поле та жди мене під зеленим дубом.
Іван-царевич пішов, куди йому сказано. А сірий вовк сів біля огорожі, чекає. От вийшла Олена Прекрасна в садок гуляти з мамками та з няньками, із вірними прислужницями. Тут як вискочить сірий вовк! Ухопив Олену Прекрасну, через плече перекинув і побіг геть.
Прибіг у чисте поле під зелений дуб. Там Іван-царевич дожидається.
— Сідай, Іване-царевичу, на мене, на сірого вовка, та їдьмо швидше, бо погоня за нами!
Сів Іван-царевич з Оленою Прекрасною на сірого вовка, і помчався вовк, як швидка стріла. Погоня їх і не наздогнала.
Приїхали в царство царя Агапа. Шкода Івану-царевичу Олену Прекрасну віддавати, полюбив він її дужче від світу білого. Та слова свого треба додержати.
Коли це летить птиця-синиця. Летить та й каже:
— Цар Агап задумав Олену Прекрасну взяти, а Івана-царевича вбити.
— Он як,— вовк каже,— ну, як ви з нами, так і ми з вами. Заховайся, Олено Прекрасна, у зелені кущі, а ти, Іване-царевичу, веди мене до царя Агапа.
Вдарився вовк об землю, обернувся Оленою Прекрасною. Взяв її Іван-царевич за руку та й повів до царя Агапа.
— Добре,— каже цар Агап,— віддавай мені красуню, бери золотогривого коня.
А сам сторожі знак подає, щоб схопила царевича.
Тут скочив Іван-царевич на золотогривого коня і поскакав до Олени Прекрасної.
А вовк об землю вдарився, знову вовком став, всіх налякав і вслід за царевичем кинувся.
— Сідай на мене, Іване-царевичу, а Олена Прекрасна хай сяде на золотогривого коня. Їдьмо у царство царя Семена! Будемо коня на жар-птицю міняти.
От поїхали вони до царства царя Семена. Стали на узліссі, думу думають. Шкода Івану-царевичу коня віддавати. Коли це летить птиця-синиця, дзвінким голосом кричить:
— Бережись, Іване-царевичу, цар Семен коня забере, а тебе вб’є.
Засмутився Іван-царевич, зажурилася Олена Прекрасна, а сірий вовк каже:
— Іди, Олено Прекрасна, з конем золотогривим у ліс, а ти, Іване-церевичу, веди мене до царя!
Вдарився сірий вовк об землю, став золотогривим конем.
Взяв його Іван-царевич і повів до царя Семена. А біля царя вже стоять кати-силачі, держать силачі гострені мечі.
— Добре,— каже цар Семен,— давай коня, забирай жар-птицю.
Одною рукою клітку дає, другою рукою катам знак подає.
Схопив Іван-царевич клітку, схопились силачі за гострі мечі.
Тут кінь об землю вдарився, сірим вовком став. Та як кинеться на сторожу! Сторожа — тікати! А Іван-царевич скочив на сірого вовка — та тільки його й бачили.
От їдуть вони додому. Іван-царевич і Олена Прекрасна на золотогривому коні. Жар-птиця коло сідла приторочена. Вовк поруч біжить.
Довів вовк Івана-царевича до роздоріжжя, де камінь стояв.
— Ну,— каже,— далі мені йти не можна.
Став Іван-царевич вовкові дякувати та прощатися. А вовк йому каже:
— Не навіки прощайся зі мною, я тобі ще стану в пригоді.
Здивувався Іван-царевич, та нічого не сказав. Тут вовк до лісу побіг, а Іван-царевич з Оленою Прекрасною лягли під зеленим дубом відпочити.
Сплять вони обоє на траві-мураві, золотогривий кінь коло них походжає, жар-птиця в клітці пісню співає.
Проїздили цією дорогою Федір-царевич та Петро-царевич. Побачили вони коня золотогривого, жар-птицю та Олену Прекрасну.
Позаздрили вони братові молодшому
— Ми його вб’ємо, все собі заберемо.
Витяг меч Федір-царевич та й зарубав сонного Івана-царевича. А тоді забрали вони Олену Прекрасну, жар-птицю та золотогривого коня і поїхали додому. Ніхто не бачив, не чув.
Лежить Іван-царевич на траві-мураві порубаний. Прибіг сірий вовк, заплакав, коло царевича на землю впав.
Прилетів чорний ворон з вороненям, почав над Іваном-царевичем кружляти, схотів йому ясні очі виклювати.
Тут стрибнув сірий вовк і схопив вороненя. Став просити його чорний ворон:
— Відпусти, сірий вовче, моє дитятко, я тобі за це що хочеш зроблю.
— Добре, Вороне Вороновичу,— каже вовк,— принеси мені живої та мертвої води.
Полетів Ворон Воронович за синє море, за високі гори та приніс звідтіля живої та мертвої води.
Тут вовк вороненя роздер на шматки, приснув на нього мертвою водою — і зрослися знову шматки докупи. Приснув живою водою — ожило вороненя і полетіло.
Приснув тоді вовк на Івана-царевича мертвою водою — зрослися, загоїлися рани. Приснув живою водою — встав Іван-царевич, потягнувся.
— Ох,— каже,— як я довго спав.
— Ех, Іване-царевичу, вік би ти спав, коли б не я,— вовк йому каже,— проспав ти й жар-птицю, і коня золотогривого, і Олену Прекрасну!
Заплакав, затужив Іван-царевич, а вовк йому каже:
— Сідай швидше на мене, на сірого вовка, відслужу тобі службу останню, додому довезу!
Сів на нього Іван-царевич, і помчався вовк, як швидка стріла. На ранок додому доїхали.
— Ну, Іване-царевичу,— каже сірий вовк,— отут ми вже з тобою розлучимось. Тепер прощавай. Своє щастя сам здобувай!
Побіг сірий вовк назад, а Іван-царевич у палац пішов. А там дзвони дзвонять, сурми сурмлять: віддають Олену Прекрасну за Федора-царевича. Увійшов Іван-царевич до палат. Як схопиться тут Олена Прекрасна.
— Не той,— каже,— мій наречений, що коло мене сидить, а той мій наречений, що біля дверей стоїть!
Брати злякалися, затремтіли, а Олена Прекрасна все цареві розповіла. Розгнівався цар та й прогнав старших синів геть із свого царства.
А Іван-царевич одружився з Оленою Прекрасною.
Дзвони дзвонять, сурми сурмлять: Олена Прекрасна, наче сонце ясне, жар-птиця пісні веде, кінь золотогривий копитом б’є.
Я на тому весіллі був, мед-пиво пив, по вусах текло, а в рот не попало.
