IV.
— А отсей жидик, — сказав дід по хвилевій мовчанці, вказуючи ногою на сплячого на його ліжку чорноголового хлопака, — то таки тутешній. Се, бачу, з тих “кішінькових майстрів”. Не знаю, нащо єго ту держать та й на яке. А сидить уже також зо дві неділі. Чи як, Митре?
— А, от завтра якурат дві неділі, — присвідчив Митро.
— Не знати, що з ним буде, бо ще єго ані разу не кликали “на протокул”.
— Ані разу не кликали — за дві неділі?! — скрикнув Андрій.
— Таки що не кликали. Сидить та й сидить, і пес за ним не гавкне, а пану інспекторові не квапно ся діє… Ну, а он той другий — то наш газда, той уже ту зимує.
— Котрий, другий? — запитав Андрій, не видячи нікого більше.
— А тут у нас є ще оден “бургер”. А встань-но ти, — легаре! Рушся з місця, гнилице!
За тим дідовим покликом заворушилося щось у зовсім темнім куті поконець ліжка, і звідтам, мов з могили, звільна піднялася страшна, немов не з сього світу, проява. Се був парубок літ коло 24, середнього росту, широколиций, з плоским, узад відогнутим чолом, з невеликим чорним заростом на вусах і бороді і з довгим покудовченим волоссям, котре надавало ще страшніший вираз його і так страшному та дикому лицю. Очі його, великі і нерухливі, світилися мертвим скляним блиском, блиском вогкого, гнилого порохна, яріючого серед потемків. Краска лиця так, як і у всіх жильців сеї нори, була якась земляна, тільки що у сього нещасливого лице, очевидячки, віддавна не було мите і бруд корою стояв на його висках. Він був, впрочім, майже зовсім голий, бо годі було назвати одежею сорочку, з котрої мав на собі тільки й усього, що ковнір, рукави і подовжну шмату, звисаючу долі плечима аж до пояса. Більше на нім не було нічого.
Андрій аж затрясся з жалю і обридження, побачивши тоту до крайності занедбану і здичілу людську істоту. Та й не з добра ж вона здичіла! Поглянувши ще раз уважно на сього чоловіка, Андрій побачив, що ноги його були попухлі, мов коновки, і блищали якимось синявим полиском, властивим водяній пухлині. Так само й живіт його був страшно великий і надутий і нагадав Андрієві тих американських дикарів, що їдять землю, і котрих рисунки з такими ж страшно надутими животами він колись-то видів. Тільки руки, сильні і здорові, свідчили, що й се людина робуча, хоть не знати, якою нещасливою долею відірвана від праці і вкинена сюди на свою загибель.
— От видите, се наш бургер, а радше Бовдур, — сказав дід, — він Бовдуром прозиваєся. Він ту газда в тій казні, бо ту такий звичай, що хто найдовше в казні сидить, той стає газдою. А він ту, богу дякувати, перезимував. Адіть, який відситився! Нівроку єму, красний! Ми єго таки держимо напоказ, чень би го хто купив на заріз. Уже тепер набагато єго й годуємо, все лежить та лежить, бо, бачите, він так відситився, що не може добре стояти на ногах. Тілько руками що зарве, то вже єго, — о, в руках ще моцний, ну, але то байка, виросте й з того!..
Всі в казні зареготалися з тих дідових жартів, крім Андрія і Бовдура. Сей остатній усе ще стояв на тім самім місці, де перший раз показався Андрієві, стояв та хитався на своїх грубих, попухлих ногах, — стояв та туманів, немов надумуючися на якийсь смілий учинок, а крізь його напівотворені сині уста видно було затиснені зуби, немов він усю свою смілість збирав, щоби зважитися на задуманий поступок. А очима звільна-звільна ходив по казні, хоть погляд його все спинявся на чоловіці, що лежав горілиць на ліжку і дрімав серед неголосного гомону в казні.
— Він у нас ні на місто не виходить, — говорив дальше дід, — ні на роботу не йде; зразу сам не хотів, а тепер хоть би, може, й хотів, то єго не пустять.
— Овва, й сам не хочу! — відозвався хриплим голосом Бовдур. — Дідько їх бери з їх роботою! Хто ми що за ню дасть?
Сказавши те, Бовдур переступив через сплячого на підлозі старого жида, переступив через хлипаючого мужика і нетвердим поступом пішов до скіпця, підняв його догори, мов перце, напився води, а відтак сягнув дрімаючому мужикові під голову, видобув невеличку череп’яну люльку, вишпортав з неї недокурки продимленого тютюну, т[ак] зв[ану] “багу”, всипав її собі в рот і звільна почав румегати, спльовуючи час від часу якусь чорну мазь, котра ліпилася по стінах і по підлозі. Сповнивши те сміле діло, він аж відітхнув легше, став посеред казні і махнув рукою:
— Отже, не піду їм на роботу! Чорта лисого з’їдять! Радше ту й розігниюся, а не піду! — При тих словах він оп’ять плюнув чорною мазею на стіну, саме понад лицем сплячого жида.
— А за що ж тебе ту держать так довго? — спитав тремтячим голосом Андрій. Бовдур видивився на нього якось дико, немов Андрій тим питанням вразив його в дуже болюче та недотике місце.
— Держать, бо держать! — бовкнув він, а дальше додав: — Хотять мя вести цюпасом до того села, де я родився, а я кажу: — Я не родився ні в якім селі. — А де ж ти родився? — Я родився в дорозі. — Ну, а на чиїм же грунті та дорога? — Тота дорога на нічиїм грунті, бо й сама не має грунту: я родився на воді, як моя мати поромом через Дністер перевозилася. — А де ж той пором? — Певно, з водою поплив, бо у мене за пазухою єго певне нема. — Ну, а де ж ти хрестився? — Я того не тямлю, — ідіть спитайте тих, що мя до хресту держали, щастя-долю відобрали. — Ну, а де ж ти ховався! — Межи лихими людьми. — Але в котрім селі? — Та вони в кождім лихі! — От такий був мій протокул. Більше не питали нічого, а лиш казали завести сюда, та й ту, богу дякувати, заперли, як запечатали, і вже більше не докучають ніякими такими дурними питаннями.
Знов сплюнув Бовдур, знов переступив через хлипаючого мужика і через сплячого жида і втонув у своїм куті, накривши ноги якимось підраним мішком.
Андрієві ще страшніше стало, коли почув оповідання Бовдура. І що ж дало життя сьому чоловікові? Які тепер мусять бути його спомини, які надії? Він трібував сам ставитися думкою в те безпросвітне положення і чув, що мислі його мішаються, що він швидко задушився би в тій страшній безодні. Конечно, роздразнена Андрієва уява додавала тут багато лихого до недоброго, малювала йому сироту-безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки, забитого і затоптаного відмалечку людською погордою, не зазнавшого на своїм віку ні радощів, ні щирості, ні любові. А тим часом воно було хоть і правда, та не зовсім. Були й у Бовдура хвилі щастя і любові, були й у нього товариші щирі, такі ж безвихідні бідолахи та сироти, як і він, — ну, та все се тепер припало густою верствою здичіння і забуття, і думка його, мов заклята, вертячись між пушкою баги та куснем хліба, не сягала дальше ні в минулість, ні в прийдість. А панам “інспекторам” не квапно діялось випускати його, — тож і сидів Бовдур, забутий богом і людьми, сидів та пух і гнив живий, забуваючи про все, що колись окружало його на світі, набираючи з упадком сил чимраз більше відрази до праці.
— То він жиє самим хлібом? — спитав Андрій у діда.
— Самим сухим хлібом, от уже шість місяців. Та й то так жиє, що як пішле рано купити того хліба за 14 кр[ейцарів], то возьме єго перед себе та й зараз і з’їсть увесь дочиста, а відтак чекає аж до другого дня, а ні, то просить отсего дурного бойчука, щоби єму вечером дав кусень хліба, — розумієся, на вічне віддання…
— Ну, і він ніколи не виходить із сеї цюпи?
— Ні, відколи я ту, то ще я єго не видів надворі. Не знаю, як уперед. Бовдуре, ти вперед виходив декуди?
Бовдур закашлявся сухим кашлем, а відтак пробуркотів:
— Ні, не виходив нікуди, лиш раз до протокулу.
— Ну, як він ту перетримав зиму в сім адамовім убранню, то я вже ціло не знаю, — сказав дід. — То як мене привели, то були вже тоті остатні морози. Приходжу сюди, — студінь така, що най ся преч каже, а він сам у казні, лежить у тім самім куті, де тепер, і тим самим мішком накритий. Увесь посинів, як боз, а не каже нічого. Я походив троха, посукотав руки, а далі виджу, що нічого не помагає, беру я тай кричу: “Ей, — кричу, — люди, таже я не син божий, за що ви мене так мучите? То лиш сина божого так фарисеї мучили, як ви мене мучите!” Та вони троха на мене погаркали, а далі взяли та й затопили в печі про славу, то ми троха відчуняли. І відтак, поки аж не скінчилися морози, то все так підтоплювали, бодай що другий день.
— А поки вас не було, то не топили? — спитав Андрій, здригуючись, немов від морозу.
— Та каже ось Бовдур, що топили, але рідко, коли їм схотілося.
— Ба, а ти чому не допоминався? — спитав його Андрій.
— Ага, не допоминався! — сердито відбуркнув Бовдур. — Зразу й я кричав, але мене били, бо я сам був.
— Ти сам був! — аж скрикнув з зачудування Андрій. — І довго ж ти сам був?
— Цілий місяць. Нікого не приводили, а як приводили, то до другої казні давали, мені на збитки.
— Ну, а доктор же сюди не приходить ніколи?
— Е, ще чого не стало. Доктор! А докторові то хто що дасть! — сказав з гіркою насмішкою дід.
— Ба, таже, бачу, є припис, щоби доктор щодня, або бодай щотижня оглядав усі арешти, чи здорово в них людям сидіти.
— Може й є де такий припис, але у нас у Дрогобичі нема! Та й що нам до приписів! Ми собі самі свої пани!
— То таки ніколи сюди не приходить ніякий надзір?
— Таки ніколи й не приходить та й годі.
