V.
В казні зчинився гомін. Сплячі побудилися, повставали, тільки Стебельський лежав на своїм місці та й Бовдур, підперши голову на лікоть, туманів у своїм куті, гризучи багу. Старий жид почав розпитувати Андрія зразу по-жидівськи, а відтак по-руськи, а сидячий побіч нього на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатися взад і вперед, усе приговорюючи перериваним голосом:
— І яка мене-е лиха доленька несла-а до сего Дрогообича! Не було мені сидіти спокійно в Борисла-аві або купити за тих нужде-енних п’ять шісток, що-м за-аробив, деякої муки для дітей, та й іти-и додому-у-у!..
— Також газда! — жартував дід. — Робив день у Бориславі, заробив п’ять шісток, а нині, при святі, вибрався до Дрогобича хліба купувати. Та й убрався, нівроку, як стрик на великдень! Штанці нічого, — легше йти, як на чоловіці того полотнища небагато телімбаєся. А гуня також празнична, — поли хотів підкасати, але, відай, через помилку повіддирав. А може, де в гостях був, та щирі приятелі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікові годі всидіти, треба до міста, на людей подивитися, себе показати, та й трах, і поли лишив, і від добрих приятелів утік! А ту скоро йно показався, став коло косцьола, на самім виднім місці, аж зараз апостоли божі прискочили, та попід ребра, та: клінне вашеці, просимо до покоїв!
Чоловік плакав за час тої бесіди, другі сміялися.
— Діточки-и мої, — голосив він, — що там з вами станеся?.. Лишив я вас самих у хаті, дріб такий, без кришки хліба! Таже вони там погинуть з голоду, як я завтра не верну додому!..
— О, далеке ще тото завтра! — сказав чорноголовий жидок. — Було вертати нині, а не йти до Дрогобича за долею!
— От би-с мовчав та не різав мене без ножа! — скрикнув чоловік і, знов похиливши голову, захлипав, мов дитина.
— Та ні, — сказав він по хвилі рішуче, — вони мене мусять нині випустити. Що я їм винен? Чи я вкрав що, чи вбив кого? За що ж мене можуть держати?.. — І з тим словом він знявся з підлоги і став коло дверей, приложивши лице до забитої візитирки, де крізь невеличку шпарку видно було кусник сіней і мигали, мов тіні, проходячи сіньми поліціяни.
— Діду Паньку! — обізвався тим часом селянин, що лежав горілиць на ліжку. — Діду Паньку, чи не ви то вибрали мені з файки решту тютюну?
— Ні, не я, — відповів дід, — там у вас інший гість був.
— Хто такий? — спитав селянин, грізно насупивши густі чорні брови.
— А от наш “бургер”! Адіть, ще гризе мачку.
Селянин хвилю мовчав, гнівно поглядаючи в кут, де чапів Бовдур, а відтак, не кажучи й слова, підійшов ід Бовдурові і затиснутим кулаком ударив його так сильно зверха в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну.
— Ти, Бовдуре смердячий, чи я тобі раз казав, щоби ти не лазив до мене в гості! Не руш того, що моє! Зась тобі до моєї праці!
Замість відповіді Бовдур ногою щосили копнув селянина в живіт, хоть сам при тім такий почув біль у нозі, що аж йойкнув. Селянин захитався і оперся плечима о стіну.
— А грім же би тебе розбив! — крикнув він. — То ти ще так мені платиш за моє добро?
— Щоби тобі таке добро й на тамтім світі було, свиноїде! — крикнув і собі ж Бовдур, з натугою схапуючись на ноги. — То ти би за пушку недокурків чоловікові голову провалив.
— І око би-м вибрав за своє! — відказав селянин. — Що моє, того не рушай! Знаєш? Постарайся сам, то будеш мати. Я твого, певно, не рушу!
— Го, правда, не рушиш, доки буду пильнувати! А най-но лишень обернувся в другий бік, то зараз хапс! Знаємо ми таких!
Замість відповіді селянин замахнувся кулаком на Бовдура.
— Та що, жаль тобі тої мачки? — сказав той, понуро глядячи йому в лице. — На, маєш, коли тя так за нею зуб болить! — І Бовдур, сказавши те, виплюнув усю вже перегризену мачку селянинові в лице.
Потік чорний вонючий плин по лиці, по бороді, потік на сорочку, долі пазухою, лишаючи за собою чорні смуги. Дід Панько засміявся. Митро, тремтячи, скулився на своїм петеку, боячись бійки.
— Ну, що ж ти мені наробив? Що ж ти, псе, за тото варт? — прохрипів селянин здавленим з лютості голосом, підступаючи з кулаками до Бовдура.
— Я тобі віддав твоє, ще й з додатком! — відповів понуро Бовдур і, не чекаючи зачіпки, ждюхнув селянина коліном у живіт так сильно, що той йойкнув, захитався і, як довгий, гепнув на підлогу. Зчинивши теє, Бовдур знов спокійно ляг у свій кут, не звертаючи ніякої уваги на крик і лютування потовченого селянина.
— Се у нас “старший польовий”, — сказав жартом дід Панько до Андрія, — він пильнує свого, як ока в голові, і все ладиться виймити тому Бовдурові око, але якось ще досі милосердиться над ним. А воно й варто, бігме, за жменю баги — око!
— А ви відки, газдо? — спитав Андрій селянина, але той, сапаючи гнівно, знов уже лежав на постелі, пакав люльку і завзято дивився на стелю, немов і не чув Андрійового запитання.
— Вони з Дорожова, — заговорив знов смішками дід Панько. — То велике село Дорожів, і жиють там великі вушобийники, великі палії та й великі злодії, що все сваряться за моє і твоє і так уже на тім помішалися, що наостанку ніхто не знає, що моє, а що твоє.
— От би-с, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! — буркнув на нього дорожівський.
— Ігій на твою голову, — відповів, сміючись, дід Панько, — і то тобі за́вкридно, ненажеро! Таже то чень не твоє, що я заговорю!.. От і єго, грішного, — говорив дальше дід Андрієві, — заперли також за “моє” та “твоє”: десь, у якогось жидика, купив шкіру за 30 крейцарів, а шкіра вартувала з півтора ринського. То жидик 30 кр[ейцарів] у руки та втеки, а його, наймита божого, жиди в руки та до Іванової хати!..
Дід знову засміявся, а з ним і Митро та чорноголовий жидик, котрого дід назвав був “кішіньковим майстром”. Дорожівський не обзивався більше, тільки сопів, дуючи дим з рота просто до стелі. А Андрій за цілий той час стояв коло стіни край дідового ліжка, держачи перевішене на руці своє пальто. Ноги його боліли і тряслися, але він не міг перемогти себе, щоби сісти де-небудь у тоту нечисть та нехар, котрої гидився. Не можучи встояти на місці, він почав ходити по казні, протискаючися між ліжками і людьми, лежачими на землі, хоть і так не міг зробити більше п’яти-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештантського життя, що разом, мов з відра, жбухнули на нього, морочили його голову, неслися в його думках якоюсь строкатою, безладною і скаженою метелицею. Вся нужда, вся погань, усе зопсуття, окружаюче його в тій тісній кліті і поза її стінами, по всім світі, на дні цілої людської суспільності, на котре й він тепер чувся зіпхнутим, ціле се людське горе своєю безмірною ваготою налягло на нього, обдало його широкими ціпкими своїми огнивами, заглушило в його душі його власне пекуче горе.
А там, за стінами сеї поганої кліті, на подвір’ї, залитім сонцем і вибрукованім гладкими плитами, реготалися голосно і здорово поліціяни, граючи в “кікса”. Досередини чути було удари палестри о “кічку”, чути було сміхи та спори, крик якихось жидів, переймлених на дорозі враз із стадом волів та загнаних на комунальне подвір’я. Чути було скрип залізної димавки, котрою хтось ди́мав воду з керниці. Але більше не було чути нічого і видно не було нічого; все той самий понурий сумерк, тота сама заклята і недвижна тінь стояла на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокрій підлозі.
— Не знати, чи хоть вечір швидко буде, — сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. — А ви, пане, — спитав він Андрія, — не курите?
— Ні, не курю. Вже чого навчився, то навчився, а сего якось не міг навчитися!
— Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би бігме, здох оту, якби мені не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, — то ліпше купувати, ніж пачки.
Тим часом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечора, став на залізний кавалет ліжка, хопився простягнутими руками за віконну крату, підвівся на руках трохи догори і виглянув надвір. Але в тій хвилі почувся якийсь тріск, і, мов опарений, пустив Митро крату і впав на підлогу, вдарившися боком до залізного ліжка.
— А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? — почувся знадвору крик капрала, котрий, переходячи саме тоді попід вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрові руки на краті і вцідив по них щомоці тріпачкою. Охнув Митро, випрямився і з жалем поглянув на свої руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізьми в очах, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: “Вже швидко сонічко зайде!” А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.
